Лялька
Шрифт:
Він машинально глянув на середину костьолу. Коло одного столика графиня дрімала, а панна Ізабелла позіхала, коло другого — три незнайомі йому дами заходились сміхом від дотепів якогось елегантного молодика. «Чужий світ… Чужий світ!.. — думав Вокульський. — Яка ж фатальна сила штовхає мене до нього?»
В цю мить коло самої сповідальні спинилась молода, старанно вбрана дама з маленькою дівчинкою і впала навколішки.
Вокульський глянув на неї й відзначив, що вона надзвичайно гарна. Особливо вразило його обличчя дівчинки, немов вона прийшла до гробу господнього не з молитвою, а з запитанням і скаргою.
Дама перехрестилась і,
— Піди, Геленко, — сказала вона стиха до дівчинки, — поклади оце на піднос та поцілуй господа Ісуса.
— Куди, мамусю, поцілувати?
— В ручку і в ніжку…
— І в губки?
— В губки не можна.
— Та чого там!.. — Дівчинка побігла до підноса й нахилилася над хрестом.
— От бачиш, мамусю, — казала вона, повертаючись, — поцілувала, а Ісус нічого не сказав.
— Геленко, не кричи в костьолі, — гамувала її мати. — Краще стань навколішки та прокажи молитву.
— Яку молитву?
— Тричі «Отче наш» і тричі «Богородицю»…
— Так багато молитов?.. А я така маленька…
— Ну, то прокажи тільки «Богородицю»… Але стань навколішки… Дивись отуди…
— Я вже дивлюсь. «Богородице діво, радуйся…» Мамо, це пташки співають?
— Пташки, іграшкові. Говори молитву.
— Які це іграшкові?
— Спочатку прокажи молитву.
— Коли я не пам’ятаю, на чому зупинилась…
— То проказуй разом зі мною: «Богородице діво, радуйся…»
— «Яко спаса родила єси душ наших. Амінь», — докінчила дівчинка. — А з чого роблять іграшкових пташок?
— Геленко, стій смирно, а то я тебе ніколи не поцілую, — шепнула збентежена матії. — Ось тобі книжка, подивись на картинки, як мучили Христа.
Дівчинка сіла з книжкою на приступці сповідальні й замовкла. «Яка мила дитина! — думав Вокульський. — Якби це була моя дочка, до мене, мабуть, повернулася б душевна рівновага, яку я день у день втрачаю. І мати — прекрасна жінка. Яке волосся, профіль, очі… Молиться богу, аби воскресло їхнє щастя… Гарна і нещаслива; мабуть, удова.
От якби я її зустрів рік тому.
Чи є ж якийсь лад на цьому світі?.. Не далі як крок одне від одного стоять двоє нещасних людей: один шукає любові й родини, друга, можливо, бореться з злиднями й шукає опіки. Кожне знайшло б у другому те, чого шукає, та от — не судилось їм зустрітися… Одна прийшла благати бога про милосердя, другий розкидається грішми задля знайомства. Хто його знає, чи не зробили б кілька сот карбованців цю жінку щасливою? Але вона не одержить цих грошей, бог у наш час не зважає на молитви нужденних.
А все-таки, як би довідатись, хто вона така?.. Може, я зміг би їй допомогти? Чому б не здійснитись високим обітницям Христовим хоч би через отаких, як я, недовірків, коли побожні люди зайняті іншими справами?»
В цю мить Вокульського раптом пойняла гаряча хвиля…
До графининого столика підійшов якийсь елегантний молодик і щось поклав на піднос. Побачивши його, панна Ізабелла зашарілась, і обличчя її набрало того незвичайного виразу, який Вокульському завпеди здавався загадковим.
На запрошення графині молодик сів на тому самому стільці, на якому недавно сидів Вокульський, і між ними зав’язалася жвава розмова. Вокульський не чув, про що вони говорили, тільки відчував, як у його мозку, немов витаврувана, постає картина: дорогий килим, срібний піднос з купкою імперіалів зверху, два свічники, десять засвічених свічок, графиня в глибокій жалобі, молодик, який не
спускав очей з панни Ізабелли, і вона — промениста, осяйна. Його уваги не минула навіть така дрібниця: від свічок у графині блищать лиця, у молодика — кінчик носа, а у панни Ізабелли — очі. «Чи вони люблять одне одного? — подумав він. — То чого ж би їм не побратися?.. Можливо, у нього немає грошей… Але в такому разі що означає її погляд?.. Так вона дивилася сьогодні й на мене. Правда, панна на відданні мусить мати кількох або кільканадцятьох поклонників і вабити їх усіх… щоб продатися тому, котрий більше дасть!»До столика графині підійшов уповноважений. Графиня встала з крісла, а за нею — панна Ізабелла і красунь молодик. Усі троє, голосно розмовляючи, попрямували до виходу, затримуючись коло інших столиків. Усі молоді люди коло цих столиків палко вітали панну Ізабеллу, а вона обдаровувала кожного однаковісіньким поглядом, саме таким, який звів з розуму Вокульського. Нарешті все скінчилось: графиня й панна Ізабелла вийшли з костьолу.
Вокульський опам’ятався й поглянув круг себе. Вродливої жінки з дитиною вже не було.
— Як шкода, — шепнув він і відчув, як його щось легенько вкололо в серце.
Натомість дівчина в оксамитній жакетці і яскравому капелюшку й досі стояла навколішках на підлозі коло хреста. Коли вона звела очі на гроб господній, на її накрашених лицях теж щось блиснуло. Вона ще раз поцілувала Христа в ноги, важко підвелася і вийшла. «Блаженні ті, що плачуть… Нехай же хоч для тебе здійсниться Христова обітниця», — подумав Вокульський і вийшов за нею.
На паперті він побачив, що дівчина роздає старцям милостиню. І його опанувала гірка прикрість на думку, що з двох жінок, із яких одна хоче продатись за грубі гроші, а друга вже продається через злидні, ця друга, перед якимось найвищим судом, може стати кращою і чистішою.
На вулиці він наздогнав дівчину і запитав:
— Куди ти йдеш?
На обличчі її ще не висохли сльози. Вона звела на Вокульського байдужі очі й відповіла:
— Можу піти з вами.
— Так?.. Ну, то ходімо.
Не було ще п’яти годин, до вечора далеко; кілька прохожих оглянулись на них. «Треба бути справжнім йолопом, щоб чинити щось подібне, — подумав Вокульський, ідучи в бік свого магазину. — Скандалу я не боюся, але які ж бо плани, хай їм чорт, лізуть мені в голову? Апостольство?.. Це найбільша дурість. А втім, мені однаково: я тільки виконавець чужої волі».
Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.
— Ти можеш вийти на кілька хвилин? — запитав Вокульський.
Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.
— Вас два? — шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.
— Зажди, — перебив її Вокульський. — Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?
— Ви мене бачили?
— Молилася і плакала. Можна запитати — чого?
Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:
— А ви що — ксьондз, що питаєте про таке? — Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: — Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!
Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.
— Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.
Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.