Лялька

Він вийшов на широкий Уяздовський майдан, на південній частині якого були влаштовані розваги для простолюду. Уривчасті звуки катеринок, завивання труб та гомін багатотисячного натовпу накотились на Вокульського, немов повідь. Перед ним, як на долоні, постав довгий ряд гойдалок, що підлітали то праворуч, то ліворуч, наче гігантські маятники. За ними другий ряд — численні каруселі з різнокольоровими смугастими верхами. Далі — третій ряд зелених, жовтих та червоних яток, де напривході висіли незграбно намальовані картини, а на верху то з’являлись, то зникали барвисто одягнені клоуни або величезні ляльки. А в центрі майдану стояло два високих стовпи, на які саме в цей час видирались охочі дістати костюм або дешевого годинника.

Навколо цих нашвидку споруджених брудних будівель товпилась і веселилася юрба.

Вокульському пригадались його дитячі роки. Якою ж смачною йому, завжди голодному хлопчині, здавалась булка з сарделькою! Як він, сівши на коня на каруселі, уявляв себе великим полководцем! З якою насолодою підлітав він угору на гойдалці! Яка то була розкіш думати, що сьогодні й завтра він нічого не робитиме — раз за цілий рік.

А з чим можна порівняти певність, що сьогодні він ляже спати о десятій годині, а завтра, якщо захоче, теж може встати о десятій, пролежавши в постелі дванадцять годин підряд! «І то був я, я?.. — здивовано питав він сам себе. — Невже мене тоді так тішили речі, які тепер викликають лише огиду?.. Круг мене веселяться тисячі бідняків, порівняно з якими я — багач, і що ж я. маю?.. Тривогу і журбу, журбу і тривогу… Тепер, коли я міг би мати все те, про що колись мріяв, я не маю нічого, бо колишні прагнення згасли. А я ж так вірив у своє незвичайне щастя!..»

В цю мить в юрбі залунав багатоголосий крик. Вокульський немов прокинувся й побачив на верху стовпа людську постать. «Ага, переможець!» — подумав він, ледве встоявши на ногах під тиском юрби. Круг нього люди товпились наперед, ляскали в долоні, кричали «віват», показували пальцями на героя, допитувались, як його прізвище. Здавалося, розбурхана юрба підхопить героя йа руки й понесе по місту, проте запал раптом остиг. Люди бігли повільніше, спинялися, вигуки вщухали, нарешті, й зовсім замовкли.

Герой хвилини повільно зсунувся з стовпа, і за нього відразу забули. «Це пересторога для мене…» — подумав Вокульський, витираючи піт з лоба.

Майдан і весела юрба остаточно йому набридли, і він повернув назад.

Серединою Алеї так само проїжджали екіпажі й карети.

В одній з них Вокульський помітив блідо-блакитну сукню. «Панна Ізабелла!..»

Серце його сильно закалатало. «Ні, не вона».

Віддалік пройшла величною ходою якась жінка. «Вона?.. Ні. Відкіля б вона тут узялася?»

Так він пройшов усю Алею, Олександрійський Майдан, Новий Світ, весь час когось шукаючи і не знаходячи. «Оце таке моє щастя? — думав він. — Я не прагну того, що міг би мати, а вганяю за тим, що не дається в руки. Невже це і є щастя?.. Хто його знає, чи смерть справді таке зло, яким її вважають люди».

І вперше йому захотілось заснути таким міцним сном, якого не могли б порушити ні прагнення, ні надії.

В цей самий час панна Ізабелла, повернувшись від тітки, майже з порога гукнула до панни Флорентіни:

— А знаєш?.. Він був на прийомі!..

— Хто?

— Ну, отой, Вокульський…

— Чого ж би йому не бути, коли його запросили, — відказала панна Флорентіна.

— Але ж це зухвальство… Це нечувано!.. До того ж тітка, уяви собі, ним зачарована, князь мало не вішається йому иа шию, а всі інші хором твердять, що він — якась знаменитість… І тобі все це байдуже?..

Панна Флорентіна сумно усміхнулась.

— Мені це відомо. Герой сезону. Взимку ним був пан Казимеж, а кільканадцять років тому навіть… я, — додала вона тихо.

— Але ж ти подумай: хто він такий?.. Купець… Купець!..

— Дорога Бельцю, — відповіла панна Флорентіна, — я пам’ятаю сезони, коли наш світ захоплювався навіть циркачами. Але все те минулося; минеться й це.

— Я боюсь цього чоловіка, — прошепотіла панна Ізабелла.

Розділ десятий ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

«Отже, маємо новий магазин; п’ять вітрин, два склади, сім продавців і швейцар у дверях. Маємо ще екіпаж, блискучий, як наваксований чобіт, пару гнідих коней, кучера і лакея в лівреї. І все це звалилося на нас на початку травня, коли Англія, Австрія і навіть розбита Туреччина навперебій озброювались!

— Дорогий Стасю, — казав я Вокульському, — всі купці сміються з нас, що ми так багато тратимо в непевні часи.

— Дорогий Ігнаце, — відповів мені Вокульський, — а ми сміятимемось з усіх купців, коли настануть певніші часи.

Тепер якраз найкраща пора для всіляких торговельних справ.

— Але ж європейська війна, — кажу йому, — висить на волосинці. Якщо вона спалахне, то ми напевне збанкрутуємо.

— Не думай ти про війну, — відповідає Стась. — Весь цей галас вщухне через кілька місяців, а ми тим часом випередимо всіх конкурентів.

Ну, і війни таки нема. В магазині у нас людей, як на прощі, до наших складів привозять і вивозять товари, як до млина, а гроші сиплються в касу, як полова. Хто не знає Стася, може подумати, що він — геніальний комерсант.

Але ж я його знаю, через те все частіше питаю сам себе: навіщо йому все це?.. Warum hast du denn das getan?.. [40]

Правда, до мене також зверталися з такими запитаннями. Невже я такий старий, як небіжчиця Grossmutter і не розумію ні духу часу, ні прагнень молодшого покоління?..

40

Навіщо ти це зробив? (Нім.)

Ба ні! Не так воно ще погано!..

Пам’ятаю, коли Луї-Наполеон (пізніше імператор Наполеон ш) утік з в’язниці в 1846 році, яка буря зірвалася по всій Європі. Ніхто не знав, що воно буде. Проте всі розсудливі люди до чогось готувалися, а дядько Рачек (пан Рачек одружився з моєю тіткою) весь час твердив:

— Я ж казав, що Бонапарт ще вирине й наробить шелесту! От тільки біда, що я нездужаю на ноги.

1846 і 1847 роки минули в великій заворусі. Все частіше з’являлись листівки, а люди зникали. Не раз і я думав: чи не пора й мені виткнути голову на широкий світ?

А коли мене огортали сумніви і тривоги, я після закінчення роботи в магазині йшов до дядька Рачека і просив, щоб він порадив мене, як рідний батько.

— Знаєш що? — відповідав дядько, гупаючи себе кулаком по хворому коліну. — Я тебе пораджу, як рідний батько: хочеш, кажу тобі, то йди, а не хочеш, кажу тобі… то залишайся…

Але в лютому 1848 року, коли Луї-Наполеон був уже в Парижі, одної ночі я побачив уві сні батька, таким, яким він був у труні. Сюртук на ньому був застебнутий під самим підборіддям, у вусі — сережка, а вуса підчорнені (це йому зробив пан Доманський, щоб батько з’явився на страшний суд в достойному вигляді). Батько стояв у дверях, виструнчившись, і сказав тільки оці слова: