Лялька

Нарешті, зчинилась така тиснява, що я відчув, як мені здавили груди й нічим стало дихати. Мене підняли вгору, потім опустили — і тоді я зрозумів, що стою не на землі, а на людині, яка вхопила мене за ногу. В цю мить юрба з вереском посунулась вперед, а я впав. Ліва моя рука послизнулася в калюжі крові.

Біля мене на боці лежав австрійський офіцер, молодик з шляхетними рисами обличчя. Він глянув на мене сумними темними очима і ледве чутно прохрипів:

— Не треба топтати… Німці — теж люди…

Він засунув руку під бік і жалібно застогнав.

Я побіг за колоною. Наші були вже на пагорках, де стояли австрійські батареї. Видряпавшись за іншими, я побачив одну перевернуту гармату, а другу запряжену й оточену нашими солдатами.

Тут я побачив незвичайну сцену. Одні з наших ухопились за колеса гармати, другі стягали їздового з сідла; Кац заколов багнетом коня з першої пари, а австрійський канонір націлявся молоснути його банником по лобі. Я схопив каноніра за комір і, раптово шарпнувши назад, повалив на землю. Кац хотів заколоти і його.

— Що ти робиш, шалений!? — закричав я, одбиваючи вбік його рушницю.

Тоді ошалілий Кац кинувся на мене, але офіцер, що стояв поруч, одбив палашем його багнет.

— Чого ти лізеш!.. — крикнув Кац на офіцера — і схаменувся.

Дві гармати були взяті, за рештою погнались гусари.

Далеко перед нами поодинці та купками стояли наші солдати і стріляли в відступаючих австрійців. Коли-не-коли ворожі кулі посвистували над нами або, зарившись у землю, збивали хмарки куряви. Сурмачі трубили збір.

Коло четвертої години дня наш полк зібрався; битва скінчилась. Тільки на західному краю обрію, немов відгомін недавньої грози, ще озивалися поодинокі постріли легкої артилерії.

Годиною пізніше на широкому полі бою в різних місцях заграли полкові оркестри. До нас прискакав ад’ютант з поздоровленням. Сурмачі й барабанщики заграли сигнал: на молитву. Ми познімали каски, хорунжі підняли прапори, і вся армія з рушницями при нозі дякувала угорському богові за перемогу.

Дим поступово осідав. Скільки око сягало, бачили ми немов клапті білого й синього паперу, безладно розкиданого по витоптаній траві. По полю роз’їжджало кільканадцять фурманок, і якісь люди підбирали та складали на них білі й сині клапті, а деякі залишали лежати.

— Чи варто їм було родитися на світ?.. — зітхнув, спершись на рушницю, Кац; його знов опанувала меланхолія.

Це була чи не остання наша перемога. З того часу трикольорові прапори частіше рухались поперед супротивника, аніж за супротивником, поки нарешті під Вілагошем [45] не опали з древок, як осіннє листя.

Довідавшись про це, Кац кинув шаблю на землю (на той час ми обидва були вже офіцерами) і сказав, що тепер залишається тільки пустити собі кулю в лоб. Але я, пам’ятаючи, що у Франції вже сидить Наполеон, піддав Кацові духу, і ми пробрались в Камаром [46] .

45

Вілагош — городок у східній Угорщині, де головнокомандуючий Гьоргей 13 серпня 1849 року без бою здав угорську армію маршалові Паскевичу.

46

Камаром — місто і фортеця на Дунаї, на кордоні Словаччини й Угорщини.

Цілий місяць ждали ми допомоги: з Угорщини, з Франції, навіть з неба. Нарешті фортеця капітулювала.

Пам’ятаю, того дня Кац усе крутився коло порохового погреба, а вираз обличчя у нього був такий, як тоді, коли він хотів заколоти лежачого каноніра. Ми силоміць підхопили його під руки й вивели слідом за нашими з фортеці.

— Що ж це виходить, — докорив йому один з приятелів;— замість іти з нами поневірятися по світі, ти хочеш вшитися на небо?.. Ні, брат! Угорські піхотинці не боягузи і не ламають слова, даного навіть… пруссакам…

Вп’ятьох ми відділилися од війська, поламали свої шаблі, перебралися в селянську одежу й, поховавши в пазухи пістолети, помандрували в бік Туреччини. Нам доводилось рятуватися, бо нас переслідувала зграя псів Гайнау [47] .

Тижнів зо три тинялись ми по лісах та глухих стежках.

Під ногами болото, зверху ллє осінній дощ, за спиною патрулі, а попереду довічне вигнання — такі були наші супутники. Проте ми не втрачали надії.

Шапарі весь час балакав, що Кошут ще щось придумає.

47

Гайнау — австрійський фельдмаршал, який в 1849 році з надзвичайною жорстокістю придушив революційний рух в Угорщині.

Штейн був певний, що за нас оступиться Туреччина. Ліптак зітхав за ночівлею та гарячою стравою, а я казав, що хто-хто, а Наполеон нас не залишить. Під дощамп наша одежа зовсім розкисла, ми брели по болоті вище кісточок, підошви наші поодставали, а в чоботях грало, як на ппщалці. Місцеві жителі боялись-нам продати глечик молока, а в одному селі погналися за нами з вплами й косами.

І все-таки ми не журились, а Ліптак, розбризкуючи ногамп болото й ледве дихаючи, вигукнув:

— Eljen Magyar! [48] Отепер ми заснемо!.. Якби ще скляночка слив’янки перед сном…

48

Хай живе Угорщина! (Угорськ.)

В нашому веселому товаристві обдертусів, яких лякались навіть ворони, тільки Кац був похмурий. Він частіше за інших відпочивав і швидше марнів; губи в нього засмагли, очі дивно блищали.

— Боюсь, чи не схопив він гнилої гарячки, — сказав мені якось Шапарі.

Недалеко від річки Сави, не пам’ятаю вже, на котрий день нашої мандрівки, знайшли ми в глухому місці кілька хат, де нас прийняли гостинно. Уже смеркло, ми страшенно потомились, але жаркий вогонь та пляшка слив’янки навіяли нам веселі думки.

— Присягаюсь, — вигукнув Шапарі, — що не далі як у березні Кошут покличе пас до війська. Дурницю ми втнули, поламавши шаблі…

— А турки, може, ще в грудні рушать з військом, — додав Штейн. — Хоч би нам вигоїтись до того часу…

— Дорогі друзі!.. — волав Ліптак, зариваючись у гороховиння. — Лягайте к чорту спати, а то нас ні Кошут, ні турок не розбудить.

— Певно, що не розбудить! — пробурчав Кац.

Він сидів на лаві навпроти печі й сумно дивився в вогонь.

— Ти, Каце, скоро перестанеш вірити в милосердність господню, — озвався Шапарі, хмурячи брови.

— Немає милосердності для тих, хто не зумів померти із зброєю в руках! — крикнув Кац. — Дурні ви і я з вами!

Так вам і піде турок або француз підставляти лоба під кулю!.. А чому ви самі його не підставили?..

— У нього гарячка, — шепнув Штейн. — Наберемось ми клопоту з ним у дорозі…

— Угорщина!.. Нема вже Угорщини! — бурчав Кац. — Рівність… ніколи не було рівності!.. Справедливість… ніколи її не буде… Свиня викупається навіть у багні, а от людина з серцем… Ні, пане Мінцелю, не буду я вже в тебе краяти мила…