Лялька

Двічі я підходив до нього, хотівши якнайчемніше спитати: чого йому треба? Але він за першим разом буркнув: «Прошу мені не заважати», а за другим просто без церемоній відштовхнув мене.

Здивування моє було тим більше, що декотрі з наших продавців дуже чемно йому кланялись та, потираючи руки, немов перед якимось директором банку, давали йому всілякі пояснення. «Ну, — подумав я, — цей бідолаха не з страхового товариства, бо таких обдертусів там не тримають».

Нарешті Лісецький шепнув мені, що цей пан — знаменитий репортер і описуватиме нас у газеті. Мені зробилося тепло на серці, коли я подумав, що можу побачити надрукованим своє прізвище, яке тільки раз фігурувало в «Поліцейській газеті», коли я загубив ощадну книжку. Я одразу спостеріг, що у цього чоловіка все велике: велика голова, великий блокнот, навіть — велика латка на лівому черевику.

А він все ходив по залах, надутий, як індик, та все писав, писав… Нарешті, озвався:

— Чи не було у вас недавно якого-небудь випадку? Невеликої пожежі, крадіжки, зловживання, скандалу?..

— Нехай нас бог боронить… — насмілився я зауважити.

— Шкода, — відказав він. — Найкращою рекламою для магазину було б, якби, скажімо, в ньому хто-небудь повісився…

Почувши таке побажання, я обімлів.

— Пане добродію, — наважився я звернутись до нього з поклоном, — може, хочете вибрати coбi якусь дрібничку, то ми її вам надішлемо додому…

— Хабар?.. — спитав він, глянувши на мене звисока, немов статуя Коперніка. — Маємо звичай купувати, що нам подобається, а презентів не беремо ні від кого.

Він посеред магазину надів поплямованого капелюша і, заклавши руки в кишені, вийшов, як міністр. Латку на його черевику я бачив навіть по другий бік вулиці.

Але повертаюсь до церемонії посвячення.

Головна урочистість, тобто обід, відбулася в великому залі готелю «Європейський». Зал прикрашено квітами, столи поставлено в формі величезної підкови, замовлено оркестр, і о шостій вечора зібралося понад сто п’ятдесят чоловік гостей. Кого там тільки не було!.. Головним чином купці та фабриканти з Варшави, з провінції, з Москви і навіть з Відня та з Парижа. Знайшлось також два графи, один князь та чимало поміщиків. Про напої я вже не кажу, бо справді не знаю, чого було більше: листя на рослинах, що оздоблювали зал, чи пляшок.

Обійшлася нам ця забава понад три тисячі карбованців, але вигляд стількох гостей за столами насправді був вражаючий. Коли ж серед загальної тиші встав князь і випив за здоров’я Стаха, коли заграла музика якусь коротеньку, але дуже гарну річ, коли сто п’ятдесят чоловік гукнуло: «Хай живе!» — мені набігли на очі сльози. Я підбіг до Вокульського, обняв його і прошепотів:

— Бачиш, як тебе люблять…

— Не мене, а шампанське, — одповів він.

Я помітив, що тости зовсім не цікавлять Вокульського.

Він навіть не повеселішав, хоч один з промовців (мабуть, літератор, бо говорив довго і плутано) сказав, не знаю, про себе чи про Вокульського, що це… найкращий день в його житті.

Помітив я також, що Стах найбільше упадав біля папа Ленцького, який, кажуть, перед своїм банкрутством вештався при європейських дворах… Завше ота нещасна політика!..

Спочатку бенкет ішов дуже урочисто: раз у раз хто-небудь з гостей брав слово і балакав так, немов хотів відбалакати за випите вино та з’їдені страви. Але чим більше прибирали з столів порожніх пляшок, тим швидше кудись дівалась із цього товариства урочистість, а під кінець зчинився такий галас, що майже заглушив оркестр.

Я був злий, як чорт, і мені захотілось на кому-небудь зігнати цю злість, хоч би на Мрачевському. Я одвів його вбік, але тільки й міг сказати:

— Ну, для чого це все?

— Для чого? — перепитав він, дивлячись на мене посовілими очима. — А це для панни Ленцької.

— Ви з глузду з’їхали!.. Що — для панни Ленцької?..

— Ну… всі оті спілки… отой магазин… оцей обід… Все для неї… І я через неї вилетів з магазину… — промовив Мрачевський, спираючись на моє плече, бо вже не міг встояти на ногах.

— Що?.. — кажу я, бачачи, що він зовсім п’яний. — Вилетіли через неї з магазину, то, може, через неї опинилися й у Москві?

— Звич… звичайно… Вона тільки шепнула слівце… одне маленьке слівце… і я дістав на триста карбованців на рік більше… Рибка зробить з нашим старим усе, що захоче…

— Ідіть краще спати, — сказав я.

— А от і не піду спати… Я піду до своїх друзів… Де вони? Такі хлопці впоралися б з рибкою швидше… Вона не водила б їх за ніс, як нашого старого… Де мої друзі? — загорлав він.

Звичайно, я звелів відпровадити його нагору, в номер.

Проте я догадався, що він навмисне удавав п’яного, щоб задурити мені голову.

Опівночі зал став схожий чи то на трупарню, чи на лазарет: раз у раз кого-небудь доводилось виносити або в номер, або на бричку. Нарешті я знайшов доктора Шумана, що був майже тверезий, і запросив його до себе на чай.

Доктор Шуман теж іудей, але незвичайна людина. Він навіть хотів був вихреститись, як закохався у християнку, та вона померла, і доктор облишив цю думку. Кажуть, що він труївся з горя, але його врятували. А тепер він зовсім занедбав лікарську практику і займається тільки вивченням людей або їхнього волосся. Він маленький, жовтий, а очі такі пронизливі, що від них нічого не приховаєш.

А що він знайомий із Стахом давно, то, напевне, знає всі його таємниці.

Після цього бучиого обіду мені було якось сумно і хотілось викликати Шумана на одвертість. Якщо він мені сьогодні нічого не розкаже про Стаха, то, мабуть, більш ніколи я про нього нічого не довідаюсь.

Коли ми прийшли до мене на квартиру й нам подали самовар, я заговорив:

— Скажіть мені, докторе, але щиро: що ви думаєте про Стаха? Бо він непокоїть мене. Бачу, що вже з рік він кидається на всілякі авантюри… Ота поїздка в Болгарію, а тепер оцей новий магазин, торговельна спілка… екіпаж… В його характері сталася дивиа зміна…

— Я не бачу ніякої зміни, — відказав Шуман. — Він завжди був людиною дії і, коли йому щось западало в голову або в серце, негайно брався здійснювати. Вирішив вступити в університет — і вступив, вирішив нажити капітал — і нажив. І якщо він задумав яку-небудь дурницю, то також не завагається і зробить дурницю грунтовну. Така вже у нього вдача.

— І в той же час, — зауважив я, — помічаю в його поведінці багато суперечностей…

— Нічого дивного, — перебив мене доктор. — В ньому поєдналось дві людини: романтик шістдесятих років і позитивіст сімдесятих. Те, що збоку здається суперечливим, насправді є цілком послідовним.

— А чи не вплутався він в якусь нову історію?.. — спитав я.

— Нічого не знаю, — сухо відповів Шуман.

Я трохи помовчав і знову спитав:

— Що ж з ним кінець кінцем буде?..

Шуман звів брови і сплів пальці рук.

— Погано буде, — відповів. — Такі люди, як він, або все підпорядковують собі, або, натрапивши на непереборну перешкоду, розбивають об неї лоба. Досі йому щастило, але нема ж людини, яка все життя витягала б тільки виграшні лотерейні квитки…

— Отже?.. — спитав я.