Лялька

Князь скоса поглядав на нього і, бачачи, що Вокульський то червоніє, то блідне, думав: «Не сподівався я, що зроблю таку приємність цьому хорошому Вокульському. Справді, треба подавати руку допомоги новим людям…»

У своєму колі князь мав репутацію завзятого патріота, майже шовініста; поза аристократичними колами його вважали одним з найдостойніших громадян. Він дуже любив говорити по-польськи, але коли говорив і по-французьки, то завжди на громадські теми.

Він був аристократом з голови до п’ят — душею, кров’ю, серцем. Вірив, що кожне суспільство складається з двох частин: сірої юрби й обраних класів. Сіра юрба була витвором природи і, може, й справді походила від «мавпи», як твердив всупереч святому письму Дарвін. Але обрані класи мали якесь вище походження, і їхніми предками були якщо не боги, то принаймні їхні кревні — герої, як-от: Геракл, Прометей, в крайньому разі — Орфей.

У князя був у Франції кузен, граф (до краю отруєний заразою демократизму), який насміхався з неземного походження аристократії.

— Дорогий мій, — казав він, — здається, ти не зовсім розбираєшся в питаннях благородного походження. Що таке аристократичні роди? Це роди, предки яких були гетьманами, сенаторами, воєводами або, по-теперішньому, маршалками, членами верхньої палати, префектами департаментів. Ну, а цих панів ми знаємо: нічого надзвичайного в них немає… Вони їдять, п’ють, грають в карти, упадають коло жінок, залазять у борги, як і інші смертні, за яких вони інколи ще дурніші.

На обличчі у князя в таких випадках виступали червоні плями.

— А ти бачив коли-небудь, — заперечував князь, — префекта або маршалка з таким величним виразом обличчя, який ми бачимо на портретах наших предків?..

— Що ж у цьому дивного, — сміявся заражений демократизмом граф. — Художники надавали портретам такого виразу, який і не снився жодному з оригіналів, так само як знавці геральдики та історики поширювали про них казкові легенди. Це все брехня, мій дорогий!.. Це тільки декорації та костюми, які одного Войтка роблять князем, а другого батраком. Насправді ж і один, і другий — лише кепські актори.

— Проти знущання, мій дорогий, сперечатись нічого! — обурювався князь і втікав. Він прибігав у свою кімнату, лягав на шезлонг і, закинувши руки за голову та дивлячись на стелю, бачив, як по ній проходили постаті надлюдського зросту, сили, відваги, розуму, безкорисливості. То були його і графові предки, тільки граф зрікався їх. Невже у нього в крові є якась домішка?..

Юрбою простих смертних князь не тільки не гордував, а навпаки: ставився до них доброзичливо, спілкувався з ними й цікавився їхніми потребами. Він уявляв себе одним з Прометеїв, які мають до певної міри почесний обов’язок — діставати для цих бідних людей вогонь з неба. До того ж релігія наказувала йому добре ставитись до меншої братії, і князь червонів лише від думки, що більша частина аристократії стане колись перед судом божим без такої заслуги.

Отже, щоб уникнути цього сорому, він бував на всіляких нарадах і навіть влаштовував їх у себе вдома, жертвував по двадцять п’ять або по сто карбованців на різноманітні громадські заходи, а головне — постійно журився становищем нещасної вітчизни і щоразу закінчував свої виступи фразою:

— Отже, панове, подумаймо насамперед про те, як підтримати нашу нещасну вітчизну…

Сказавши це, він відчував, що з серця його зсувається якийсь тягар — тим більший, чим більше було слухачів або чим більше він пожертвував на якусь громадську справу.

Скликати нараду, заохотити до громадської справи і вболівати, безупинно вболівати за своєю нещасною батьківщиною — ось у чому, на його думку, полягали обов’язки громадянина. Але якби його спитали, чи посадив він коли-небудь дерево, аби захистити людей і землю від спеки, чи прибрав коли-небудь камінь з дороги, аби він не ранив коням копит, — він був би щиро здивований.

Він відчував і мислив, прагнув і страждав — за мільйони, але ніколи не зробив нічого корисного. Йому здавалось, що уболівати за долею рідного краю незмірно важливіше, аніж утерти носа шмаркатій дитині.

В червні обличчя Варшави помітно змінюється. Порожні до цього часу готелі заповнюються, ціни в них на номери підвищуються, на багатьох домах з’являються об’яви: «На кілька тижнів наймається мебльована квартира». Всі візники зайняті, всі розсильні бігають. На вулицях, у парках, театрах, ресторанах, на виставках, в крамницях і магазинах дамських туалетів можна зустріти постаті, яких не побачиш в інший час. Це засмаглі гладкі мужчини в синіх картузах з козирками, в величезних чоботях та вузеньких рукавичках, в костюмах, пошитих на смак провінціального кравця. Супроводять їх купки дам, які не відзначаються ні вродою, ні варшавським шиком, і також незграбних, з роззявленими ротами дітей, від яких пашить здоров’ям.

Одні з цих сільських гостей приїжджають з вовною на ярмарок, другі — иа скачки, треті — щоб подивитись на вовну й на скачки; деякі приїхали, щоб побачитись з сусідами, які живуть за верству від них, ще деякі — щоб освіжитись варшавською пилюкою та каламутною водою, а є й такі, що промучились кілька днів у дорозі самі не знаючи чого!

З такого з’їзду і скористався князь, щоб зблизити Вокульського з поміщиками.

Князь займав величезну квартиру на другому поверсі власного палацу. Частина її — кабінет господаря, бібліотека й курильна кімната — була місцем чоловічих зборів, де князь викладав свої або чужі проекти, які стосувалися громадських справ. Це траплялося по кілька разів на рік.

Останні весняні збори були присвячені питанню про впровадження гвинтових суден на Віслі, при чому виразно окреслилось трд партії. Перша, що складалася з князя і його приятелів, домагалася неодмінного впровадження гвинтових суден. Друга, міщанська, визнавала, що проект в основі чудовий, але вважала його передчасним і не хотіла давати на його здійснення грошей. Третя партія складалася лише з двох осіб: інженера, який твердив, що гвинтові судна не можуть плавати по Віслі, та глухого магната, який на всі відозви до його кишені незмінно відповідав:

— Прошу трохи голосніше, бо я нічого не чую…

Князь з Вокульським приїхали о першій годині, а хвилин через п’ятнадцять почали сходитись і з’їжджатись інші учасники наради. Князь кожного вітав з невимушеною люб’язністю, потім рекомендував Вокульського і підкреслював прізвище прибулого в списку надзвичайно довгим і надзвичайно червоним олівцем.

Одним з перших гостей був пан Ленцький. Він одвів Вокульського набік і ще раз розпитав про мету і значення спілки, до якої вже належав усією душею, але ніяк не міг збагнути, в чому її суть. Тим часом інші гості придивлялись до чужака й тихенько обмінювались зауваженнями про нього.

— Нівроку собі хлоп! — шепнув гладкий маршалок, підморгуючи в бік Вокульського. — Щетина на голові, як у дикого кабана, груди — дай боже всякому, очі бистрі… Цей би но звалився з ніг на полюванні!

— А обличчя, прошу… — додав барон з фізіономією Мефістофеля. — Лоб, прошу… вусики, прошу… еспаньйолка, прошу… Дуже, прошу, дуже… Риси трохи, прошу… але в цілому, прошу…

— Побачимо, який він буде на ділі, — додав трохи сутулуватий граф.

— Те-ек, спритний, сміливий, — наче з погреба озвався другий граф з пишними бакенбардами, що сидів нерухомо в кріслі й дивився поперед себе порцеляновими очима, немов англієць з «Journal Amusant» [68] .

68

«Веселий огляд» — французький гумористичний журнал (франц.).