Лялька

Мріяла про те, що Вокульський продав свій магазин і купив великий маєток, але залишився керівником торговельної спілки, яка дає величезні прибутки. Вся аристократія приймала його у себе, а вона, панна Ізабелла, зробила його своїм повірником. Він примножив їхні маєтності і довів їх до колишнього стану; він виконував усі її доручення; він ні перед чим не спинявся, якщо це було потрібно. Він, нарешті, знайшов їй чоловіка, гідного дому Ленцьких.

Все це він робив тому, що любив її ідеальною любов’ю, любив більш, ніж своє життя. І почував себе цілком щасливим, коли вона усміхалась до нього, або дарувала ласкавим словом, або за якусь виняткову заслугу сердечно стискала йому руку. Коли ж бог дав їй дітей, він знаходив для них бонн і вчителів, збільшував їхні маєтності, і, нарешті, коли вона вмерла (в цьому місці на прекрасні очі панни Ізабелли набігли сльози), він застрелився на її могилі… Ні, з делікатності, яку вона в ньому розвинула, він застрелився на кілька могил далі…

Прийшов батько і перебив її мрії.

— Здається, до тебе писав Кшешовський? — з цікавістю запитав пан Томаш.

Дочка показала на лист, що лежав на столі, й на шкатулку. Пан Томаш прочитав листа, похитав головою і нарешті сказав:

— Він все-таки божевільний, хоч і непоганий чоловік.

Але… Вокульський справді зробив тобі послугу: ти перемогла смертельного ворога.

— Я гадаю, що цього пана треба було б запросити колись на обід… Хотілося б познайомитися з ним ближче.

— Я вже кілька днів збираюся просити тебе про це!.. — радо відповів пан Томаш. — Не можна так суворо додержувати етикету з такою корисною людиною.

— Звичайно, — відказала панна Ізабелла, — адже навіть з вірними слугами ми поводимось часом ласкавіше, ніж звичайно.

— Схиляюсь перед твоїм розумом і тактом, Бельцю!.. — вигукнув пан Томаш і захоплено поцілував її в руку, а потім у чоло.

Розділ п'ятнадцятий ЯК ЛЮДСЬКУ ДУШУ МУЧИТЬ ПРИСТРАСТЬ І ЯК — РОЗУМ

Одержавши від пана Ленцького запрошення, Вокульський вибіг з магазину на вулицю. Стіни кімнати давили його, а розмова з Жецьким, який зробив йому кілька докорів та зауважень, здалась надзвичайно дурною. Хіба ж не смішно, щоб старий затятий холостяк, який вірить тільки в магазин та в Бонапартів, дорікав йому шаленством?.. «Що ж у тому поганого, що я закохався?.? — думав Вокульський. — Може, воно трохи й пізно, але ж я ціле життя не дозволяв собі цієї розкоші. Кохаються мільйони людей, кохається в природі все здатне відчувати, то чого ж мені одному це має бути заборонено? Якщо ж правильний цей вихідний пункт, то правильне і все, що я роблю. Хто хоче женитись, повинен здобути маєтність, — і я її здобув. Мусить наблизитись до обраної жінки, — і я наблизився. Мусить піклуватися про її добробут і захищати від ворогів, — я роблю одне й друге. Чи, може, в боротьбі за своє щастя я когось скривдив? Чи нехтував обов’язками перед суспільством і ближніми?.. Ах, оті кохані ближні та оте суспільство, яке ніколи не дбало про мене, тільки чинило мені всілякі перешкоди, а від мене завжди вимагало жертв… Тим часом саме те, що вони називають шаленством, змушує мене виконувати так звані обов’язки. Якби не воно, я й досі сидів би, зарившись у книжки, як міль, а сотні людей заробляли б менше грошей. То чого ж вони від мене хочуть?» — роздратовано питав він сам себе.

Прогулянка на свіжому повітрі заспокоїла Вокульського. Він дійшов до Єрусалимських Алей і повернув до Вісли.

В обличчя йому повіяв свіжий східний вітер і розбудив в душі якісь дивні відчуття, що так виразно нагадали йому дитинство. Здавалося, що воно ось тут, на Новому Світі, і що в ньому ще гарячою хвилею клекоче молода кров.

Він усміхнувся до погонича, який худющою шкапою віз у довгастому ящику пісок, а відьма-жебрачка здалася йому милою бабусею; його веселив гудок, що линув з якоїсь фабрики, і хотілось побалакати з купкою чудесних хлопчаків, кі стояли на пагорку біля дороги й кидали камінням на прохожих євреїв.

Він уперто одганяв від себе думку про сьогоднішній лист і завтрашній візит до Ленцьких, хотів бути тверезим, але пристрасть перемогла. «Нащо вони мене запросили? — питав він сам себе, відчуваючи легкий внутрішній дрож. — Панна Ізабелла хоче зі мною познайомитись… Ну, звичайно, вони дають мені зрозуміти, що я можу свататись!.. Треба бути сліпим або дурним, щоб не помітити, що зі мною діється в її присутності…»

Він затремтів так, що аж зацокотів зубами. Тоді озвався приглушений розум. «Зажди, зажди! Від одного обіду й одного візиту ще дуже далеко до справжнього знайомства. А з тисячі таких знайомств хіба одне приводить до освідчення; з десяти освідчень — не більш як одне буває прийняте; та й з тих прийнятих ледве половина кінчається шлюбом. Треба бути зовсім божевільним, щоб навіть при довшому знайомстві надіятись на одруження, за яке може бути тільки один шанс проти двадцяти тисяч… Ясно чи ні?»

Вокульський мусив визнати, що ясно. Якби всі знайомства кінчалися шлюбом, кожна жінка мусила б мати по кілька десятків чоловіків, кожен мужчина — по кілька десятків жінок, ксьондзи не встигали б вінчати, а весь світ перетворився б на суцільний дім божевільних. А Вокульський же навіть не був по-справжньому знайомий з панною Ізабеллою, він мав лише завтра познайомитися з нею. «Отже, чого я досяг ціною небезпек в Болгарії та після тутешніх скачок і дуелі?..» «Твої шанси збільшились, — пояснював розум;— Рік тому була одна стомільйонна або одна двадцятимільйонна частка ймовірності, що ти з нею одружишся, а через рік, можливо, буде одна двадцятитисячна…» «Через рік?.. — повторив Вокульський, і його пройняв гострий холод. Але він переміг себе й запитав: — А якщо панна Ізабелла полюбить мене, а може, вже й любить?..» «Насамперед треба було б знати, чи панна Ізабелла взагалі здатна будь-кого любити…» «Хіба ж вона не жінка?» «Бувають жінки, а також і чоловіки, нездатні любити нікого й нічого, крім власних примх. Це така сама вада, як глухота, сліпота або параліч, тільки менш помітна». «Припустімо…» «Гаразд, — вів далі внутрішній голос, який нагадував Вокульському в’їдливе бурчання доктора Шумана. — Якщо ця пані взагалі здатна кого-небудь любити, то виникає друге питання: чи полюбить вона саме тебе?» «Не такий же я противний!» «Звичайно, ні, але їй ти можеш здатися противним, як красень лев корові або орел гусці. Бачиш, я навіть говорю тобі компліменти, порівнюючи тебе з левом та орлом, які, незважаючи на всі свої якості, викликають огиду у самиць іншої породи. Отож уникай самиць іншої, ніж твоя, породи…»

Вокульський ніби прокинувся й поглянув на всі боки.

Він був уже коло Вісли, поруч з дерев’яними складами.

Тут їхала валка возів, що обсипали його пилом. Він швидко повернув до міста й по дорозі почав міркувати: «В мені живе дві людини: одна цілком розсудлива, друга — божевільна. Котра ж з них переможе?.. Та хіба не однаково! Але що я робитиму, коли переможе ота, розумна? Який це жах, мати величезний запас почуттів і віддати їх самиці іншої породи: корові, гусці або чомусь ще гіршому?.. Яке це приниження — глузувати з перемог якогось бика або гусака і в той же час плакати над власним серцем, так болісно розтерзаним, так ганебно розтоптаним!.. Чи варто ж далі так жити?»

На думку про це йому захотілося вмерти, зникнути, щоб від нього на землі не залишилось навіть жмені попелу.

Поступово він заспокоївся і, повернувшись додому, почав уже цілком спокійно обмірковувати, що одягти на завтрашній обід — фрак чи сюртук? І чи не виникне до завтра якоїсь непередбаченої перешкоди, яка знову не дасть йому можливості наблизитись до панни Ізабелли?.. Потім він підбив підсумок торговельних оборотів за останній час, надіслав кілька телеграм до Москви й Петербурга і, нарешті, написав старому Шлангбаумові листа, пропонуючи йому купити на своє ім’я будинок Ленцьких. «Адвокат має рацію, — думав він. — Краще купити будинок на чуже ім’я, а то вони можуть подумати, що я хочу їхнім коштом нажитись або, ще гірше, — таким способом допомогти!..»

Проте під покровом буденних справ у ньому бушувала буря. Розум голосно казав, що завтрашній обід нічого не означає й нічого не обіцяє. А падія… тихенько нашіптувала, що, може, він любимий або буде любимий.

Але цей шепіт був такий тихий, що Вокульському, аби його почути, довелося вкрай напружувати увагу.

Наступний день, що так багато важив для Вокульського, нічим особливим не відзначався ні в Варшаві, ні в природі.

То в одному, то в другому місці двірники здіймали мітлами хмарки куряви, візницькі екіпажі або мчали, мов навіжені, або несподівано спинялись, а нескінченні потоки пішоходів сунули один проти одного ніби для того, щоб у місті не припинився рух. Часом попід стінами будинків повільно плентались якісь обдерті люди, позасувавши руки в рукава, наче зараз був не червень, а січень. Інколи посеред вулиці проїжджав селянський віз з бляшаними бідонами, яким правувала хвацька молодиця в синьому кубраку і червоній хустці.

Все це кишіло між двома довгими рядами будинків різноманітного забарвлення, над якими підносились велично куполи храмів. По обидва кіпці вулиці, немов два вартових, що охороняли місто, височіли два пам’ятники. З одного боку на величезному постаменті-свічці. стояв король Сигізмунд, похилившись до. Бернардинського костьолу, немов хотів щось сказати прохожим. З другого — сидів нерухомий Копернік з нерухомим глобусом в руках, обернувшись спиною до сонця, що вранці сходило з-за дому Карася, опівдні стояло над палацом товариства друзів науки й заходило за будинок Замойських, немов наперекір афоризмові: «Він спинив сонце і зрушив землю». Вокульський подивився з свого балкона в той бік, мимоволі зітхнув, подумавши, що єдиними друзями великого астронома були вантажники та пильщики, котрі, як відомо, не дуже-то знали, в чому полягала заслуга Коперніка. «Чи багато йому радості з того, що в кількох книжках його називають гордістю нашого народу!.. — думав Вокульський. — Працювати задля свого щастя — це я розумію, але працювати для фікції, яка називається громадським добробутом і славою, — на це я вже не здатний. Нехай громадськість сама про себе думає, а слава… Що мені заважає думати, що слава про мене гримить, припустімо, на Сіріусі? А становище ж Коперніка зараз нічим не краще, і статуя в Варшаві тішить його нітрохи не більше, аніж мене піраміда на якійсь зорі Везі. Три віки слави я віддам за хвилину щастя, і мені тільки дивно зараз, як я міг думати колись інакше».