Лялька
Шрифт:
— Слухай, Висоцький, здається, в твоїй квартирі є вільна кімната?
— А є, вельможний пане: дядько мій помер, а його квартиранти, шельми, не захотіли платити, то я їх і вигнав. На горілку у нього, чортяки, є, а за квартиру заплатити, то вже нема…
— Я наймаю від себе що кімнату, — сказав Вокульський, — тільки треба буде її прибрати.
Фурман зчудовано дивився на Вокульського.
— Житиме там молода швачка, — казав далі Вокульський. — Нехай вона у вас і харчується, нехай твоя жінка пере їй білизну… Нехай подивиться, що їй потрібно. Я дам тобі грошей на меблі й
— О ні, — підхопив фурман. — Коли тільки, пане добродію, вона буде вам потрібна, я сам приведу її до вас; а щоб хто-небудь чужий — ані-ні!.. Від такого діла, пане добродію, ви могли б напитати собі великого лиха…
— Та й дурний же ти, чоловіче! Бачитись мені з нею не потрібно. Аби тільки вона вдома пристойно поводилась, була охайна та роботяща, а так нехай собі ходить, куди хоче. Тільки до неї щоб ніхто не ходив. Отже, розумієш: треба в кімнаті побілити стіни, помити підлогу, купити дешеві, але добротні меблі, ти ж на цьому знаєшся?
— Авжеж! Скільки я за своє життя перевозив меблів…
— Ну, гаразд. А твоя жінка нехай подивиться, що їй потрібно з білизни та одежі, а ти мені скажеш.
— Все розумію, пане добродію, — сказав Висоцький і знову поцілував його в руку.
— Зажди… А як там з твоїм братом?
— Байдуже, пане добродію. Сидить з ласки божої та вашої в Скерневицях, має землю, найняв наймита, зовсім запанів. За кілька років ще прикупить земельки, бо харчується у нього один залізничник, та сторож, та два мастильники. До того ж йому залізниця плату збільшила…
Вокульський попрощався з фурманом і став одягатись. «Хотілося б переспати той час, поки знову з нею зустрінуся», — подумав він.
В магазин іти йому не хотілось. Він узяв якусь книжку й почав читати, вирішивши поїхати до барона Кшешовського між першою і другою годиною.
Об одинадцятій у передпокої залунав дзвінок і грюкнули двері. Увійшов слуга.
— До вас якась панна…
— Проси в вітальню, — сказав Вокульський.
У вітальні зашелестіла жіноча сукня. Ставши на порозі, Вокульський побачив свою Магдалину.
Його вразили незвичайні зміни в ній. Дівчина була одягнена в чорне вбрання, вона трохи зблідла, але вигляд у неї був здоровий, погляд несміливий. Побачивши Вокульського, вона почервоніла і затремтіла.
— Сідайте, панно Маріє, — сказав Вокульський, показуючи на стілець.
Вона сіла на краєчку оксамитного сидіння і ще більш засоромилась. Повіки її часто закліпали; дивилася в землю, а на віях заблищали сльози. Не такою була Ця дівчина два місяці тому.
— Отже, панно Маріє, ви вже навчилися кравецтва?
— Так.
— Де ж ви думаєте працювати?
— Може, в якій майстерні або служницею… в Росії.
— Чому в Росії?
— Там, кажуть, легше знайти роботу, а тут хто ж мене візьме? — прошепотіла вона.
— Ну, а якби у вас тут який-небудь магазин брав білизну, ви б залишилися?
— О, звісно!.. Але тут треба мати власну машину, і квартиру, і все… А коли цього немає, мусиш йти в служниці.
Навіть голос у неї змінився. Вокульський пильно подивився на неї і сказав:
— Ви поки що залишитесь у Варшаві.
Житимете на Тамці, в сім’ї фурмана Висоцького. Це дуже хороші люди.Кімнату матимете окрему, харчуватись будете у них, а машина і все потрібне для шиття білизни також знайдеться.
Я дам вам рекомендацію на склад білизни, а місяців через два побачимо, чи зможете ви прожити з цієї роботи… Ось вам адреса Висоцьких. Ви, будь ласка, йдіть зараз туди, купите з Висоцькою меблі, подивитесь, щоб у кімнаті все було зроблено як слід. Машину я вам пришлю завтра… А оце гроші на перші потреби. Я вам їх позичаю, а ви повертатимете мені частинами, як уже будете працювати.
Він дав їй кілька десяток, загорнутих в лист до Висоцького. Помітивши, що вона вагається, брати їх чи ні, Вокульський вклав їй згорток в руку і сказав:
— Я вас дуже прошу — зараз же йдіть до Висоцького. Через кілька днів він принесе вам листа на склад білизни. А коли буде якась нагальна справа, прошу звертатися до мене. До побачення, панно Маріє.
Він уклонився і вийшов у свій кабінет.
Дівчина ще з хвилину стояла посеред вітальні, потім утерла сльози і вийшла, сповнена якогось урочистого здивування. «Побачимо, як їй пощастить в нових умовах», — подумав Вокульський і знову взявся читати.
О першій годині дня він вирушив до барона Кшешовського, по дорозі дорікаючи собі, що з таким запізненням робить візит своєму колишньому супротивникові. «Але байдуже! — заспокоював він сам себе. — Не міг же я надокучати йому, коли він був хворий. А візитну картку я послав».
Підійшовши до дому барона, Вокульський мимохідь зауважив, що стіни його якогось нездорового зеленуватого кольору, як обличчя Марушевича — жовтуватого, і що завіси в квартирі Кшешовського підняті. «Видно, вже одужав, — подумав Вокульський. — Але незручно одразу питати його про борги. Відкладу це до другого або третього візиту, потім розрахуюся з лихварями, і бідолаха барон легенько зітхне. Не можу я бути байдужим до людини, яка перепросила панну Ізабеллу…»
Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався терпець, і він так шарпнув дзвінок, що мало не зірвав його. Аж тепер хтось підійшов до дверей, неквапно зняв ланцюжка, потім повернув ключа, бурмочучи собі під ніс:
— Мабуть, свої… Єврей би так не дзвонив…
Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився лакей Константій. Побачивши Вокульського, він примружив очі, випнув нижню губу і спитав:
— А це що таке?..
Вокульський догадався, що не користується симпатією у вірного слуги, який був присутній на дуелі.
— Пан барон удома? — спитав він.
— Пан барон лежить хворий і нікого не приймає, а зараз у нього лікар.
Вокульський дістав візитну картку і два карбованці.
— А коли приблизно можна навідати пана барона?
— Не скоро, не скоро… — вже трохи лагідніше відповів Константій. — Бо пан хворіє після дуелі, і лікарі казали йому не сьогодні-завтра їхати в теплі краї або на село.