Люба-згуба
Шрифт:
От лиха воля минула й до решти; та коли б то - але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:
– А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?
– Пістолета?
– крикнув Василь, схопившися з місця, - ану покажи!
– Ану-ко, покажи!
– повторив і Ілаш.
Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.
101
– Недавно.
– Ади!
– кажу до Василя.
– А набиті?
– питає.
–
– Так нащо ж мені їх показуєш?
– рік Василь, сівши собі знов, як сидів.
– Спряч [102] їх собі!
«Зійшов з розуму, та й годі!» - гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.
– Адіть, - кажу, - що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.
– Я тобі подарую свої ножі, - обізвався Василь, - мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.
102
– Сховай.
– А ти нащо ножів збавлявсь би?
– обізвався мій брат до Василя.
А відтак каже до мене:
– Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.
– Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться - так зглодалися.
– Ну, про мене!
– каже брат.
– Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.
103
– Ланцюжки.
104
– Вогнива.
– Бігме, бадічко, цілий згарець [105] вам скошу, - кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.
– Ну, ну!
– каже брат.
– Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [106] був за горілкою, - де би!? [107]
– Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.
105
– Випалене (згарище) поле.
106
– Заки (поль.).
107
– Де ж таки!
Всі в сміх. А я й кажу:
– Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип'є.
– Може, й пива?
– накинув Василь.
– Пива?
– кажу я.
– А хто ж бояре пивом частує?
– Не знаю, - утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.
Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [108] роблять - що більше й робили б?
108
– Жарти, штучки, фокуси.
Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола.
А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила.
Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!
В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти [109] закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті
дві неділі до весілля, як пальцем махнув.109
– Тини (вориннє).
В четвер увечір кажуть неня до нас:
– Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма [110] такому любому товаришу послужити.
– Або ви не їдете, ненько?
– питає брат.
– Поїхала би, синку, з радної душі, - кажуть мама, - але гей не бізую, [111] їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,- ні-ні, любчику, ні!
110
– До того ж.
111
– Не почуваю сил, не можу (ром.).
Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, - ти б казав, наукірки. [112]
112
– Наперекір, навмисне.
– А готовий ти, Юрію?
– питає брат з хати.
– Готовий, - кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.
– А пороху узяв?
– питає брат.
– Узяв, сто набоїв. Доста буде?
– Доста, - каже брат.
– Але флейтухи [113] мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!
– О, вже не забуду!
– кажу.
– Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.
– Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.
113
– Клептух (пиж).
– Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:
– Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.
– Най вас Бог благословить та й веселить!
– кажуть неня, перехрестивши нас.
– Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [114] уже снилось! А ягоди - кажуть, що то кров.
– Ет, сон - мара!
– каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:
114
– Суниці.
– А ждіть же, - каже, - таже ви колачі забули взяти!
Брат на мене викрикнув:
– Уже до чого твоя голова, - каже, - служить, то, бігме, не знаю.
Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:
– Там найдеш, - каже, - у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!
– Гай, гай!
– кажу та й поїхав.
Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення - не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трівку, [115] що годі його буде й до гробної дошки забути.
115
– Життя, існування (ром., народн. етимол.).