Люба-згуба

Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої извори! [116] Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.

Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:

– Осьде прислала тобі Марія ширинку.

Він лиш усміхнувся та й заток [117] її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать», - гадаю я собі та й від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, [118] що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:

116

– Джерело (старе укр. слово).

117

– Заткнув.

118

– Наскрізь пройшло, зворушило.

– Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.

– Кажи!
– кажу.

– Не гнівайся, брате, - зачав він мені казати, - що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує [119] та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний!

119

– Не відказує, не жаліється.

А подумавши годинку, [120] каже:

– Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся - не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас...

– А тобі хіба хреста?.. Схаменися!

– Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...

– Кажи, - кажу.

– Чи Калина любить діправди [121] мого брата?

120

– Хвилинку.

121

– Направду, справді.

– Отож-бо й ти наговорив! Старіст пов'язала, а його не любила б?

– А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?

– І так може бути, - кажу, - чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний.

– Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.

– Не любить, але таки в нім топиться, - потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.

– Топить, топить, - повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку [122] повалився.

122

– Гуцульське сідло (дерев'яне).

– Що тобі, Василю?
– став я питати.
– Чи тобі що не лихо?

– А чого ж би мені лихо, - мені добре, дуже добре.

– Так чого-сь так почорнів відразу?

– От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів.

А від так знов каже:

– Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.

– Або з твоєю кресанею що?
– питаю я.
– Чи не потер лиш де когути? [123]

У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.

123

– Півні, тут півняче пір'я, яке затикають за кресані, побіч пав'ячого.

– Ні!
– каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.

– А покажи-ко мені твою кресаню, - став він мені по часові казати, - най виджу, чи ми однакі голови маємо.

Я йому й подав.

– Однакі, - каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад.
– Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.

– А ніби й я так не зробив би?
– кажу.

Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?

– А чули, - став Василь на парубків покликати, що в боярах були, - чули, як ми з Юрієм помінялися?

– Як там, як?
– стали гуртом питати.

– От так, - каже Василь, - що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?

– Хіба що так!
– стали другі парубки сміятися.

– На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.

– Ближче д' хресту, як д' Різдву, - каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир [124] мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:

124

– О-плече, побіч (ром.).

– Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.

От так переїхали ми майже цілу дорогу.

VII

Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, - дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина - тільки в неї і дітей.

Горілка стоїть перебоями - куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, [125]– бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.

125

– В оселі, в садибі.

За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають - було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. [126] Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, - але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, - аж гори відзиваються, таке [127] гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні!
– аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.

126

– Вижниця - місто на Буковині, на кордоні з Галичиною.

127

– Так сильно, так дуже, так багато.

Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.

– Веселитеся, діточки, - питають, ідучи попри нас, - веселите?

– Благословіть, отче!
– каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав.

– А чого ж бо ти, серце?
– стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: - З веселими веселися - не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті - все то Бог дав людям, не хто.

– Правда, панотче, що Бог!
– утяв Василь, а сам так і повеселів.
– Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.

Може б, панотець були дечого, май, [128] сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стіл, - такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були - не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили.

128

– Більше.