Любий друг (Збірник)

Дебела дівчина схопила податкового урядовця, мадам зіперлась на руку д. Васа, й дві пари закрутилися, міняючись поцілунками. Д. Вас, що колись танцював на аристократичних балах, виступав дуже шляхетно, і мадам поглядала на нього лагідним оком, тим оком, що каже « так », « так » дискретніше та солодше від будь-якого слова.

Фредерік приніс шампана. Перший корок вибухнув, а д. Філіпп заграв кадриль.

Четверо танцюристів протанцювало її на великопанський лад — витримано, гоноровито та, манірно присідаючи, уклонялись.

Потім стали пити. З’явився д. Турнево, задоволений, облегшений, веселий. Він гукнув:

— Я не знаю, що таке з Рафаелою, але цього вечора вона чарівна!

Потім йому теж дали келих; він його спорожнив і пробурчав:

— Чорт! Нема краще, як оце!

Зараз д. Філіпп ушкварив жвавої польки, і Турнево закрутився в танці, ухопивши єврейку-кралю, тримаючи її весь час над землею, щоб вона й ногами не черкалась. Д. Пемпес та д. Вас набрались нового запалу. Інколи та чи інша пара зупинялась біля коминка, щоб випити бокал пінного вина; і цей танець тривав без кінця, коли з’явилась Роза, прочинивши двері з свічкою в руках. Розпатлана, в старих стоптаних патинках, в самій сорочці, роздрочена, червона.

— Я хочу танцювати! — кричала вона.

— А твій старий? — спитала Рафаела.

— Той? Він заснув уже, він відразу ж засинає! — відповіла регочучи Роза.

Вона вхопила д. Дюпюї, що сидів на канапі, не маючи пари, і полька відновилась.

Але пляшки були порожні.

— Я плачу за одну, — проголосив д. Турнево.

— Я також, — сповістив д. Вас.

— І я теж, — закінчив д. Дюпюї.

Всі заплескали в долоні.

Усе вийшло на славу, розпочався справжній бал. Іноді навіть Луїза та Флора забігали нашвидку і вальсували один тур, у той час як їхні клієнти там нанизу сердились від нетерплячки; з засмученим серцем, бігцем верталися вони до своєї кав’ярні.

Опівночі ще танцювали. Траплялося, що якась дівчина щезала, а як зачинали її шукати, бо не виходило візаві у танці, то помічали, що й чоловіка одного не вистачає.

— Звідки ви йдете? — спитав жартуючи д. Філіпп, тоді як д. Пемпес повертався з Фернандою.

— Ми дивилися, як спить д. Пулен, — відповів податковий урядовець. Слівце мало надзвичайний успіх; всі по черзі ходили дивитися, як спить д. Пулен у товаристві тієї чи іншої дівчини, а вони всі цієї ночі були незрозуміло поступливі. Мадам на все плющила очі і сама в куточку довгенько розмовляла на самоті з д. Васом, неначе вони з’ясовували останні подробиці вже вирішеної справи.

Нарешті о першій годині двоє жонатих, д. Турнево і д. Пемпес, заявили, що їм вже час додому, і хотіли сплатити свої рахунки. Пораховано було тільки шампану, та й то по шість франків за пляшку, а не по десять, як звичайно. І коли вони дивувалися такій великодушності, мадам радісно, весело промовила:

— Не щодня ж буває свято.

МАДЕМУАЗЕЛЬ ФІФІ

Майор, граф фон Фальзберг, комендант прусський, закінчував перегляд своєї пошти; він сидів у широкому вишиваному фотелі, сперши ноги на витворну мармурову дошку коминка, де його остроги за три місяці окупації в замку д’Ювіль, вичеркуючи щодня потроху, видовбали дві глибокі ямки.

Філіжанка з кавою парувала на круглому, мозаїчної роботи столикові, загидженому плямами лікерів, попаленому сигарами та покарбованому ножиком: іноді, загострюючи олівця, офіцер-завойовник вирізьблював на коштовному столикові цифри або ж візерунки, які тільки-но вигадувала його лінива думка.

Прочитавши листи й проглянувши німецькі газети, що приніс його вахмейстер, він підвівся, підкинув у коминок три-чотири величезних сирих поліна (ці добродії на паливо потроху вирубували парк) і потому підійшов до вікна.

Дощ лив, як із відра, наче насланий якоюсь шаленою рукою, справжній нормандський дощ, що падає навскісно, густий, як завіса, мов стіна з похилених борозен, дощ, який хлюпотить, заляпує болотом, усе затоплює, справжній дощ з околиць Руана — цього урільника Франції.

Офіцер довгий час дивився на залиті водою луки й на ген ту річку Андель, що збучавіла й вийшла з берегів; він пальцями по шклі легенько тарабанив рейнського вальса, але шерех примусив його обернутись: то ввійшов його помічник, барон фон Кельвайнгштайн, що був в одному з ним чині.

Майор був плечистий велетень, з довгою бородою, що, наче віяло, стелилася широко йому по грудях; і вся його велетенська й пишна постать у військовому вбранні нагадувала паву, що розпустила хвоста під підборіддям. Він мав блакитні очі, холодні та спокійні, одну щоку розрубано йому шаблею в австрійську війну; а взагалі його вважали й за добру людину, й за доброго офіцера.

Капітан був низенький, рудий, з великим, міцно підперезаним животом; він коротко підстригав свою вогненно-руду бороду, а при певному освітленні вона полум’яніла, і тоді здавалося, що лице натерто фосфором. Йому бракувало двох зубів, вибитих під час нічних бенкетів (як воно сталося, він і сам не пам’ятав), і він шепеляв і якось так хрякав, що не завжди можна було його зрозуміти; до того ж він був лисий на самій лише маківці, як чернець із тонзурою, але навколо цього голого обрічика кучерявилась невеличка блискучо-золота вовна.

Комендант стиснув йому руку й одним духом вихилив свою філіжанку кави (вже шосту зранку), вислухуючи службового рапорта від свого помічника про те, що трапилось у них в полку. Потім вони обидва підійшли до вікна і призналися один одному, що їм невесело. Майор, людина спокійна, мав родину на батьківщині і ладен був миритись з усім; зате барон-капітан, завзятий гультяй, завсідник шинків і палкий зальотник та джиґун, просто казився від вимушеного за три місяці відлюдного життя в цій глушині.

Але щось зашкряботіло у двері; комендант дозволив увійти, і на порозі, в розчинених дверях, з’явився, мов автомат, один з їхніх солдатів. Сама його поява означала, що сніданок готовий.

В їдальні вони застали трьох молодших офіцерів: поручника Отто фон Гросслінга і двох підпоручників — Фріца Шойнавбурга й маркіза Вільгельма фон Айріка, невеличкого блондина, зарозумілого й брутального з солдатами, жорстокого до переможених і запального, як той порох.

Відколи маркіз фон Айрік прибув до Франції, товариші інакше й не називали його, як Мадемуазель Фіфі. Це прізвисько йому дали за його манірні звички, за тонкий стан, що був мов зашнурований, за його бліде обличчя з ледве-ледве порослими вусиками, а також за прибрану ним звичку вживати, щоб виявити своє найбільше презирство до людей та речей, французькі слова «fi», «fi donc», що їх він вимовляв з невеличким присвистом.

Їдальня в замку д’Ювіль являла з себе довгу й розкішну кімнату, але люстри старовинного кришталю в ній мали чимало знаків від куль, а широкі фламандські гобелени, порубані шаблями, пообвисали де-не-де, — все це свідчило, чим бавився Мадемуазель Фіфі під час свого байдикування.

На стінах три родинні портрети — військовий у панцирі, кардинал і президент — палили з довгих порцелянових люльок, а в рамі, потемнілій від часу, якась поважна пані, затягнена в грудях, пишаючись, демонструвала величезні, намальовані вуглем вуса.