Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Жінки, хоча й зовсім були п’яні, промовчали, а Рашель, уся здригнувшись, звернулась до нього:
— Ну, знаєш, бачила я французів, що при них не сказав би ти цього.
А малий маркіз, усе ще тримаючи її на колінах, дуже звеселілий од вина, почав глузувати:
— Ой, ой, ой! Я ж ніде таких не бачив. Тільки-но ми приходимо, вони показують нам спину.
Роздратована цим дівчина крикнула йому в лице:
— Брешеш, паскудо!
На мить він утупив у неї свої посоловілі очі, як утупляв їх у картину, коли з револьвера пробивав полотно, а потім знов почав сміятись:
— Овва, красуне! Так би ми й були
Вона одним стрибком зіскочила з його колін і упала в крісло. Він підвівся, простяг свою шклянку до серед столу й мовив:
— Наші — Франція й французи, ліси, поля й будинки Франції.
Решта, всі п’яні, натхнені вояцьким запалом, чисто тваринним, схопивши свої келихи, крикнули: «Хай живе Пруссія!» — і враз їх спорожнили.
Дівчата, змушені мовчати, пойняті страхом, не протестували. Навіть Рашель мовчала, безсила щось відповісти.
Маркіз поставив на голову єврейці келих шампанського і крикнув:
— І все жіноцтво Франції також наше.
Рашель схопилася так швидко, що кришталевий келих перевернувся й, обливши (як обливають на хрестинах) її чорні кучері золотистим вином, упав і розбився на підлозі. Губи її тремтіли, вона з презирством дивилася на офіцера, що все сміявся, й здушеним од гніву, тремтячим голосом вимовила:
— Це… це… це… брехня: жінки Франції не будуть вашими!
Він сів, щоб насміятись досхочу, й, прибираючи паризької вимови, запитав:
— Це дуже добре, дуже добре, але в такому разі що ж ти тут робиш, моя мила?
Вражена, вона спершу промовчала, через своє обурення зразу не зрозумівши всього, а потому, добре второпавши, що він сказав, з шаленим роздратованням кинула йому:
— Я… я… я… не жінка, а паскуда, я якраз те, що пруссакам потрібне.
Вона не встигла договорити, коли він з усієї сили дав їй ляпаса; а як він і вдруге підняв руку, вона, ошаліла й несамовита, схопила зі столу маленького десертного срібного ножика й, швидше ніж встигли щось помітити, шпигнула його просто в шию, саме в ту ямку, де починаються груди.
Якесь недомовлене слово застрягло йому в горлі, і він спинився з роззявленим ротом і жахливим поглядом.
Всі враз скрикнули й, збентежені, схопилися з місць; Рашель, кинувши свого стільця під ноги поручникові Отто, який простягся на весь свій зріст, підбігла до вікна, одчинила його й, швидше ніж могли схопити її, вискочила в темряву, де все ще періщив дощ.
За дві хвилини Мадемуазель Фіфі помер. Тоді Фріц і Отто вихопили шаблі й хотіли порубати жінок, які попадали їм у ноги. Майор ледве спинив цю різанину й звелів чотирьох переляканих дівчат зачинити в окрему кімнату під охороною двох солдатів; потім, вишикувавши солдатів ніби до бою, вирядив шукати втікачку, цілком певний, що її схоплять.
П’ятдесят солдатів, напучених загрозою, було відряджено в парк. Двісті інших нишпорили по лісках та по всіх хатах в долині.
Стіл, з якого враз усе було прибрано, став тепер за смертельне ложе, а чотири офіцери, суворі, протверезені, з строгими, як на службі, обличчями військових людей, стояли коло вікон, удивляючись у темряву ночі.
Злива не вщухала. Невпинне хлюпання сповнювало морок, безперервний шум води, що падає й тече, крапле й бризкає.
Раптом пролунав постріл, згодом другий дуже здалека,
і впродовж чотирьох годин розлягалися постріли, близькі або далекі, команда до збору, чулись якісь чудні слова, немов перекликання горловими голосами.На ранок усі вернулись. Двоє солдатів було забито та троє поранено своїми ж товаришами в запалі цього полювання та серед метушні нічної погоні.
Рашелі так і не знайшли.
Тоді німці поклали собі нагнати холоду на людність, поперетрушували в помешканнях, увесь район виходили, з’їздили, перерили. Єврейка, здавалось, не лишила жодного по собі сліду.
Коли повідомили про це генерала, він наказав справу цю зам’яти, щоб не давати поганого прикладу для армії, і покарав дисциплінарною карою коменданта, а останній — підвладних собі.
— Не для того воюють, щоб утішатися з повіями й милуватися ними, — сказав генерал. І граф Фальзберг, розлютований цим, вирішив помститися над усією округою.
А що йому потрібний був привід, він запросив до себе кюре й звелів йому дзвонити в дзвона на похороні маркіза Айріка.
Зовсім несподівано кюре виказав покірливість, лагідність, повну повагу. Тіло Мадемуазель Фіфі несли солдати, оточуючи з усіх боків труну, з набитими рушницями, і коли труна рушила з замку д’Ювіль, прямуючи до цвинтаря, — на дзвіниці вперше задзвонили по покійникові, але якось так весело, мовби чиясь приязна рука гладила дзвона.
Він дзвонив і ввечері, і другого дня, і так день у день; калатав досхочу. Часом навіть уночі дзвін сам собою починав здригатись і кидав два чи три тихих звуки у темряву ночі, збуджений з невідомої причини й охоплений якоюсь дивною радістю. Всі околишні селяни говорили, що дзвона заворожено, і ніхто, крім кюре та його паламаря, не підходив до дзвіниці.
А все це було тому, що на дзвіниці жила в тривозі й самоті одна бідна дівчина, яку таємно годували ті два чоловіки.
Вона перебувала там аж до відходу німецького війська. А потім одного вечора кюре, позичивши в пекаря бідку, сам одправив свою полонянку до руанських воріт. Спинившись тут, священик обійняв її; вона злізла з бідки й хутко дійшла до публічного дому, господиня якого певна вже була в її смерті.
По якомусь часі її звідси забрав один патріот, людина без забобонів, якому вона полюбилася за її героїчний вчинок; згодом, покохавши її, як жінку, він одружився з нею, і вона стала дамою не гіршою за багатьох інших.
ПРИМІТКИ
Кіра Шахова
Любий друг
Мюзар(1793–1859) — французький музикант, організатор популярних балів і маскарадів у Парижі в 30–40 роках.
Італійці— так скорочено називали Італійську Оперу — театр у Парижі.
Сен-Лазар— паризька в’язниця для повій.
Лурсін— лікарня в Парижі для пацієнтів з венеричними захворюваннями.
Дюваль— кухмістер, який створив у Парижі цілу мережу дешевих їдалень, що існували з другої половини XIX ст.
Фервак— французький журналіст, писав у 70–80-х роках для газети «Фігаро» репортажі про світське життя.