Любий друг (Збірник)

Граф Гюбер, колега п. Каре-Ламадона по генеральній раді, репрезентував партію орлеаністів * у департаменті. Історія його одруження з дочкою одного дрібного корабельника з Нанта назавжди залишилася загадкою. Але оскільки графиня була справжньою аристократкою, оскільки вона вміла у себе приймати краще за всіх і навіть славилася за полюбовницю одного з синів Луї-Філіппа, — все вельможне панство поважало її, і її салон уважався за перший в окрузі, єдиний, де збереглась старосвітська чемність і куди трудно було доступити.

Багатство Бревілів, усе їхнє нерухоме майно давало, як казали, щось із п’ятсот тисяч щорічного прибутку.

Оці шість чоловік займали глибину диліжанса й уособлювали забезпечену, спокійну і сильну верству громадянства, верству поважних і чесних людей, вірних релігії, людей з твердими принципами.

Так якось випало, що все жіноцтво сиділо на одній лавці; а графиня мала за сусідок ще двох черниць, що весь час, перебираючи чотки, шепотіли «Pater» і «Ave» *. Одна з них була вже літня, з подзьобаним ямочками обличчям, так ніби в нього влучив цілий набій шроту. Друга, дуже мізерна з вигляду, мала прекрасну, але хворобливу голівку й сухотні груди, підточені тією ненажерливою вірою, що творить мучеників та фанатиків.

Але всю увагу притягали чоловік та жінка, що сиділи навпроти двох черниць.

Чоловік був добре знаний Корнюде, демократ, страхіття для всіх статечних людей. Років зо двадцять він купав свою величезну руду бороду в келихах по всіх демократичних кав’ярнях. Він перевів з товаришами й приятелями своїми чимале добро, що дістав од свого батька, колишнього цукерника, і нетерпляче ждав запровадження республіки, щоб обійняти якусь посаду, вислужену стількома революційними частуваннями. Четвертого вересня *, можливо, внаслідок чийогось жарту, він певен був, що його призначено на префекта, але коли захотів стати до своїх обов’язків, конторські службовці, що залишилися єдиними господарями в установі, відмовились визнати його, і він примушений був піти собі. Та проте, бувши славний хлопець, неуразливий і прислужливий, він з незвичайним запалом почав організовувати оборону. Під його орудою в полях повикопували вовчі ями, в сусідніх лісах повирубували всі молоді дерева і понаставляли на всіх дорогах засідки — вдоволений із цих готувань, він із наближенням ворога швиденько відступив до міста. Зараз він гадав, що буде кориснішим у Гаврі, де, можливо, доведеться копати нові шанці.

Жінка, одна з тих, яких називають зальотницями, славилася своєю передчасною пухнявістю, і за це її прозвано Пампушкою. Маленька, кругленька, гладка та товста, з пухлими, наче постискуваними в суглобах пальцями, подібними до низок з коротких сосисок, з лискучою пружною шкірою, з величезними грудьми, які випиналися під одежею, вона все ж таки була сласна й приваблива своєю, такою приємною для ока, свіжістю. Лице її було мов яблуко червоне, наче пуп’яшок півонії, готовий розквісти; на ньому вирізнялись двоє чорних чудових очей, відтінених довгими густими віями, і чарівний маленький, вогкенький, ніби вмисне для поцілунків, ротик з дрібними блискучими зубками.

Крім цього, казали, було в неї чимало й інших неоціненних зваб.

Зараз же, як тільки-но впізнали її, шепіт пробіг серед добродійних жінок, і слова «повія», «публічний сором» було вимовлено так голосно, що вона підвела голову. Потім вона обвела своїх сусідів таким задьористим та сміливим поглядом, що враз запанувала повна тиша і всі поспускали очі, крім Люазо, який стежив за нею веселим поглядом.

Але скоро розмова поміж трьох дам відновилася і присутність цієї особи зблизила, майже здружила їх. Вони мусили, здавалося їм, утворити ніби спілку доброчесності заміжніх жінок перед цією продажною безсоромницею; бо законна любов завжди високо несеться перед своєю вільною посестрою.

Троє чоловіків, яких у присутності Корнюде також зближував інстинкт консерваторів, говорили про гроші, і в тоні їхньому чулося презирство до бідних. Граф Гюбер розповів про руїну, вчинену йому пруссаками, про збитки через крадіжку худоби та втрачений урожай, — говорив він із самовпевненням великого магната-мільйонера, який цю шкоду може відчувати хіба один рік. Пан Каре-Ламадон, добре досвідчений в бавовняній промисловості, подбав уже про те, щоб переслати до Англії шістсот тисяч франків — заощадження, надбане в нього на сутужну годину. Щодо Люазо, то він устиг продати французькому інтендантству всі дешеві вина, що залишалися в його льохах; так отож держава винна була йому величезну суму, яку він і мав надію одержати у Гаврі.

І всі троє кидали один на одного швидкі й дружні погляди. І хоча вони були люди різних станів, почували вони себе братами через гроші, членами великого франкмасонського товариства, товариства власників, усіх, у кого побрязкує в кишенях золото.

Карета сунула так поволі, що до десятої ранку не проїхали навіть і чотирьох миль. Тричі чоловікам доводилося злізати й пішки йти на гору. Подорожани почали турбуватися, бо снідати збиралися в Тоті, а зараз втратили надію дістатися туди до ночі. Кожен визирав у віконце, чи не зустрінеться де корчомка при дорозі; аж от диліжанс угруз у такій кучугурі снігу, що пішло дві години, поки його звідти вирятували.

Голод усе більшав і викликав тривогу серед пасажирів; та ніякої корчми, ніякого шинку не було видно: прихід пруссаків та відступ голодних французьких солдатів порозполохували всіх торгівців.

Чоловіки забігали по харчі на придорожні ферми, але там вони не найшли навіть і хліба, бо недовірливі селяни поприховували свої запаси з остраху перед солдатами, які, зголоднівши, брали силою все, що запопадали.

О першій годині дня Люазо заявив, що живіт йому геть запався. Всі вони давно мучились, як і він, і жорстокий голод, усе збільшуючись, будив нехіть до балачки.

Коли-не-коли хто-небудь з мандрівників позіхав; інший зараз же наслідував його; і, відповідно до свого характеру, до свого уміння поводитись, до свого соціального стану, кожен — хто голосно, а хто безгучно — розтулював рота, швидко заслоняючи рукою роззявлену пащу, з якої йшла пара.

Пампушка кілька разів нахилялася, ніби шукала щось у себе під ногами. Але, хвилину повагавшись, оглядала своїх сусідів і спокійно випростувалася. У всіх були бліді й перекривлені обличчя. Люазо запевняв, що ладен заплатити за маленького копченого окоста тисячу франків. Дружина його зробила якийсь рух, ніби для протесту; потім заспокоїлась. Вона щоразу зазнавала муки, коли чула, як от протринькують гроші, і навіть не розуміла жартів на таку тему.

— Справді, якось кепсько почуваєш себе, — промовив граф, — і як це я не надумався взяти харчу?

Кожен так само докоряв собі.

Як на те Корнюде мав пляшку з ромом; він запропонував його; всі холодно відмовлялись. Лише Люазо випив два ковтки й, повертаючи пляшку, подякував:

— А це все ж таки смачно, воно гріє й голод гамує.

Він повеселішав і запропонував зробити так, як у тій пісні про маленького корабля: з’їсти найситішого з пасажирів. Цей натяк на Пампушку якось неприємно вразив вихованих людей. На жарт ніхто не озвався, тільки Корнюде усміхнувся. Святі сестри перестали шепотіти молитви та перебирати чотки і, засунувши руки в свої широкі рукава, сиділи нерухомо, вперто не підводячи очей, і, певно, офірували небові ті страждання, які воно їм посилало.

Нарешті о третій годині, коли диліжанс проїздив безкраїм полем і не було жодного селища, Пампушка швиденько нагнулася й витягла з-під лавки широкого кошика, прикритого білою серветкою.

Спершу вона вийняла відтіля маленьку фаянсову тарілку й тоненьку срібну чарку, потім велику миску, в якій було двоє цілих смажених курчат, порізаних на шматки й захолоджених; у кошику виднілися ще й інші смачні речі: пироги, фрукти, всякі ласощі — харчові запаси на три дні подорожі, щоб не їсти по корчмах. Поміж пакунків з їжею стирчали чотири пляшкові шпики. Пампушка взяла крильце курчатка й делікатно почала його їсти, закушуючи булочкою, що в Нормандії зветься «регентською».