Любий друг (Збірник)

Обидві черниці, заглиблені в думках, здавалося, нічого не слухали. Пампушка мовчала.

Їй дали на роздуми цілий день. Але замість називати її «мадам», як це було досі, їй говорили чомусь просто «мадемуазель», так наче хотіли показати, що вона втратила пошану, яку мала раніше, і дати їй відчути її сороміцьке становище.

Коли подали бульйон, з’явився добродій Фоланві і повторив ту ж саму фразу:

— Прусський офіцер звелів запитати в мадемуазель Лизавети Руссе, чи не змінила вона ще своєї думки.

Пампушка сухо відповіла:

— Ні, добродію.

За обідом коаліція послабшала. В Люазо вихопилось зо три недоречних фрази. Кожен на всі лади силкувався вишукати нових прикладів, та нічого не знаходив, коли це графиня, можливо й без упередженої думки, а просто відчуваючи потребу вшанувати релігію, почала розпитувати у старшої черниці про подвиги з життя святих. Отже, багато святих доконували вчинки, які могли бути злочинними в наших очах; тільки церква радо прощає такі гріхи, коли діють їх для слави Божої або для блага ближніх. Це був могутній доказ, і графиня користалася з нього. І от тоді, — чи тому, що вони без слів розуміли одно одного, чи через ту притаєну догадливість, яка відзначає кожного, хто носить духовний одяг, чи просто з незрозуміння або з услужливого дурного розуму, — стара черниця змові цій принесла величезну підтримку, її вважали за соромливу, а вона виявила себе сміливою, балакучою, навіть жорстокою. Ця вже не вагалася перед казуїстичними заходами; її переконання були подібні до залізної штаби; її віра була завжди непохитна; її совість не мала сумнівів. Для неї була цілком природна Авраамова жертва, — і вона б негайно вбила батька та матір з наказу неба; і ніщо, на її думку, не може розгнівати Господа, коли намір похвальний. Графиня, використовуючи святий авторитет своєї несподіваної співучасниці, примусила її зробити ніби навчальний переказ цієї відомої моралі: «Намір освячує засоби».

Графиня запитала в неї:

— Виходить, на вашу думку, сестро моя, що Бог попускає все й дарує всякий вчинок, аби мотив був чистий?

— Хіба можуть бути сумніви? Вчинок, сам по собі гідний осуду, часто заслуговує на похвалу заради думки, що натхнула його.

Отак вони все гомоніли, розгадуючи волю Бога, упереджаючи його ухвали й примушуючи його цікавитися справами, що, власне, аж ніскільки його не торкалися.

Усе це подавалося дипломатично, обережно, стримано. Але кожне слово святої в каптурі діви робило проломину в обурливім опорі куртизанки. Далі, ухиляючись од теми, жінка з чотками говорила про монастирі свого ордену, про свою начальницю, про себе та про свою милу сусідку, дорогу сестрицю громади святого Нисефора. Їх викликали в Гавр до шпиталю доглядати солдатів, хворих на віспу. Вона розповідала про цих нещасних, детально змальовуючи їхню хворобу. І тому, що їх затримали в дорозі з примхи цього пруссака, могло перемерти багато французів, яких вони, можливо, врятували б. А ходити коло хворих у військових шпиталях — це її фах; вона була в Криму, в Італії, в Австрії, і з розповіді її про ці походи несподівано виявилося, що вона одна з тих войовничих черниць, які ніби й створені на те, щоб іти за військом, підбирати в розпалі бою поранених на полях і краще за командира стримувати непокірних вояків; то була справжня полкова сестра, а її рябе, подзьобане віспою обличчя становило символ тих спустошень, що чинить війна.

Після неї ніхто нічого не сказав: остільки, здавалося, був сильний ефект.

По обіді зараз же всі швидко порозходились по своїх кімнатах і другого дня зійшлися досить пізно.

Сніданок пройшов тихо. Треба було дати час, щоб зерно, посіяне напередодні, проросло й зростило плоди.

По сніданку графиня запропонувала пройтися; граф, як умовилися, дав руку Пампушці й пішов з нею позад усіх.

Він заговорив до неї тим отецьким, фамільярним, трохи зневажливим тоном, якого солідні люди вживають у розмові з такими дівчатами, — називаючи її «моя дорога дитино» і звертаючись до неї з височини свого соціального стану й своєї незаперечної чесноти. І зразу ж він приступив до самої суті справи:

— Виходить, ви вважаєте за краще залишити нас тут, наражаючи, як і саму себе, на всякі насильства в разі поразки прусського війська, ніж погодитись на ту маленьку ласку, яку ви так часто виявляли за свого життя?

Пампушка нічого не відповіла.

Він брався вплинути на неї ніжністю, доказами, збудити її почутливість. Він зумів триматися графом і в той же час виказував чемність, облесливість, правив компліменти. Він вихваляв послугу, яку вона могла б їм зробити, говорив про їхню вдячність; потім, раптом звеселілий, звернувся до неї на «ти»:

— І ти знаєш, моя мила, після цього пруссак міг би похвалитись, що поласував такою славною дівчиною, яких не багато знайдеться в його країні.

Пампушка не відповіла й тут же нагнала компанію.

Вернувшись додому, вона пішла до себе й більше не з’являлася. Тривога дійшла краю. Що-то вона зробить? Скільки-то буде мороки, якщо вона огинатиметься?

Настала пора обідати; ждали її даремне. Увійшов добродій Фоланві й оголосив, що мадемуазель Руссе погано себе почуває й просить сідати до столу без неї. Всі нащулили вуха. Граф підійшов до хазяїна й тихо спитав:

— Ну що, йде?

— Атож.

З чемності граф не сказав нічого своїм супутникам, лиш злегка кивнув до них головою. Враз усі полегшено зітхнули й повеселішали. Люазо закричав:

— Трам-тарарам! Плачу за шампанське, якщо воно знайдеться в цьому домі.

Аж млость ударила пані Люазо, коли хазяїн повернувся з чотирма пляшками в руках. Зразу всі стали компанійськими та гомінливими; живорадісність сповнила серця. Граф наче допіру помітив усю принадність пані Каре-Ламадон, а фабрикант почав залицятися до графині. Розмова точилася жваво, заграла жартами й дотепами.

Нараз Люазо з занепокоєним обличчям, піднявши догори руки, загаласував:

— Тихо!

Усі, здивовані, мало не перелякані, замовкли. Тоді він налагодився слухати і, давши руками знак «чшш!», підвів очі на стелю, прислухався і сказав спокійно:

— Не турбуйтеся, все йде гаразд.

Ніхто й навзнаки не давав, що зрозумів, та скоро посмішка пройшла по всіх лицях.

За чверть години він знову повторив жарт і повторював його за вечір не раз; він удавав, наче звертається до когось із горішнього поверху й давав йому двозначні поради, взяті із своїх комівояжерських дотепів. Часом він прибирав сумовитого вигляду, зітхаючи: «Бідна дівчина»; або з лютим виглядом бурмотів крізь зуби: «Диви, от проклятущий пруссак!» Іноді, коли ніхто вже про це не думав, він кілька разів вигукував тремтячим голосом: «Доволі! Доволі!» — і додавав ніби про себе: «Аби нам хоч побачити її ще; коли б отой негідник її не заморив!»

І хоча ці жарти були вбогого смаку, вони, проте, забавляли і нікогісінько не ображали, бо обурення завжди залежить від оточення, а круг них атмосфера все більш насичувалася гривуазними думками.

За десертом навіть самі дами почали закидати стримані дотепні натяки. Очі всім блищали; випили чимало. Граф, що зберіг величну поважність навіть тоді, коли всі дозволяли собі вільність, порівняв їхнє становище із скінченням зимівлі на полюсі, а їхнє почуття з радістю моряків розбитого корабля, коли вони бачать, що дорога на південь одкрита. Дотеп усім сподобався.

Люазо так розходився, що підвівся з келихом шампанського в руці:

— Я п’ю за наше визволення!

Всі повставали й підхопили його клич. Навіть обидві богочестиві сестри, з настирливого прохання дам, погодились пригубити це піняве вино, якого вони ніде не куштували. Вони заявили, що воно нагадує цитринаду, тільки делікатніше на смак.

Люазо підбив підсумок:

— Шкода, що немає піаніно, а то можна було б ушкварити кадриль.

Корнюде не сказав жодного слова, не ворухнувся; здавалося, що, затоплений у глибоких думках, він іноді обурено поскубував свою довгу бороду, наче хтів її зробити ще довшою. Десь опівночі, коли вже мали розходитися, Люазо, заточуючись, підійшов до нього, ляснув його ні сіло ні впало по животі й мовив, похитуючись:

— Щось-то ви невеселі сьогодні, громадянине; все мовчите.

Але Корнюде швидко підняв голову й, окинувши присутніх блискавичним і грізним поглядом, сказав:

— А я вам усім заявляю, що ви вчинили паскудство!

Він устав, підійшов до дверей, проказав іще раз: «Паскудство» — і вийшов.

Усіх наче в холод кинуло. Спантеличеному Люазо стало ніяково, але до нього швидко вернулася самовпевненість, і він зареготав:

— Надто зелений, голубчику, надто зелений.