Любов, Президент і парадигма космосу

— Пане Президенте... дозвольте мені пояснити... — видушує з себе старий чоловік у чорному. — Я — Пауль Реттіган, Президент ордена «Мажестік-12», ми колись з вами в Вашингтоні...

— О, я пам’ятаю, пане бароне Реттіган, — радо вітається до старого Президент України, — ми з вами мали розмову на банкеті, який дала українська діаспора. Тільки, здається, тоді ми, на жаль, ні до чого не домовились. Ви хотіли б щось сказати, бароне?

— Так, я командор ордену... Пробачте, повторююсь, старий йолоп! Але я ще й фізик. Фізик-ядер-ник. Ядерні реактори і ядерні ракети — моя професія. Зараз там, на борту корабля щось негаразд, пане Президенте, і я прошу вас... прошу, дозвольте мені сісти в човна, я відчуваю себе зобов’язаним... я мушу, пане Президент!

Йому дозволили сісти. Шлюпка під ним майже не схитнулася, такий сухенький і кволий був він, володар «Мажестік-12», мільярдів доларів і мільярдів людських доль. Президент, у своєму спортивному костюмі, почуває пронизливий холод на палубі. Не від різких подмухів вітру йому зараз зимно, а від недоброго передчуття якихось незбагнених подій, що ось-ось мають статися.

Зрідка Президент підносить до очей окуляри морського бінокля і дивиться на чужоземне пасажирське судно з сяюче білими бортами. Непросто все так з цим красенем. Білий велетень завмер серед морського безкраю. Білий, білий... десь він читав про білий колір... Ах, так, в Китаї це було, там білий колір вважається барвою трауру, барвою печалі, можливо, й самої смерті. То невже й зараз перед очима Президента постало видиво затаєного смутку? І невже цей корабель має стати передвістям лиха? Завмер у білій похмурості і не віщує людям нічого доброго?

Тим часом шлюпка вже при борті білого корабля. Елегантний трап з крутими східцями, пружне поруччя, легка гойдавиця, голуба прірва під ногами... Баронові Реттігану робиться млосно, він ледь піднімає ноги, вище й вище, врешті, він уже на борту лайнера, бачить уникливі погляди чужої команди, бачить капітана в розкішному (також білому) мундирі. А затим усе, як належить у таких випадках: капітанська каюта, величезний круглий стіл, якісь папери, якісь документи, все акуратно підшите, в усьому залізний порядок. І ось уже капітан-лейтенант Ґудзь дивиться через стіл на барона Реттігана, зводить безпорадно плечима.

— Я не бачу тут нічого протизаконного, пане барон.

— Але ми повинні переконатися...

Тут втручається капітан у своєму сяючому мундирі.

— Хто ви? — досить арогантно звертається він до Реттігана. — Ви цивільна особа і не смієте порушувати морські закони!

— Я представляю Сполучені Штати... Даруйте, я барон Реттіган, Президент ордену «Мажестік-12», якщо ви знаєте про такий.

У капітана досить глузду, щоб осягнути серйозність ситуації. Хто ж не знає грізного ордену «Мажестік-12»! Він низько схиляє голову і просить вибачення у містера Реттігана. Вся команда корабля готова поштиво служити великому ордену і її президентові. Ніяких порушень на кораблі немає. Перевезення фруктів і всякого дріб’язку, про що митним органам України буде подано відповідну декларацію.

— Ми хочемо збути на курортах Криму кращі апельсини, — привітно усміхається капітан, погладжуючи свою гостреньку борідку. — Сподіваюся, митна служба Севастополя чи Ялти не сприйме солодкі плоди за ядерні боєголовки?

Одначе Реттіган відчуває якусь фальш.

— Хочу вірити вам, містер капітан, — говорить він, дивлячись з підозрою в бронзово смагляве обличчя капітана. — Але хочу вірити також, що містер капітан дасть нам змогу переконатися в цьому на власні очі.

їм дають таку змогу. Каплей Ґудзь і барон Реттіган в супроводі капітана спускаються в трюмне приміщення. Тут цілковитий порядок. Всі трюмні відсіки завалені, а точніше — акуратно заставлені ящиками з цілком мирними апельсинами і цитринами. Стюарти в блакитних кітелях пояснюють, що і як, показуючи документи і всілякі сертифікаційні посвідчення.

Доводиться вірити. Капітан з толерантною посмішкою запрошує всіх до себе в каюту на товариську каву. Час у нього є. Хай вибачить їм командир сторожового корабля за затримку і надто ретельне влагодження формальностей. Прозіт, панове! Можна підняти навіть келих за мир і віру в Аллаха, за добру далеку Америку, за...

Йому не вдається домовити свій тост, як в каюту, в її бронзово-золотистий блиск і розкіш, зненацька вдирається істеричний вереск:

— Нема тут Аллаха! Нема тут віри!

На порозі стоїть опецькуватий чоловічок у мундирі морського офіцера. Кошлаті чорні брови видають в ньому турка. Він іде навкруг столу, наближається до капітана і тепер уже кричить йому в лице:

— Хай вони знають, хто ти насправді! Годі дурити весь світ, Кемаль! Твоя остання година пробила!

Це дико, дивовижно, прямо-таки непристойно, щоб отак верещати в лице самому капітанові велетенського білого лайнера. Але, мабуть, чоловічок має на те право. І капітан дозволяє йому такий шалений, такий непристойний вереск. Аж врешті, набравшись рішучості, повертається до контролерів і з вибачливим, тонко-затиснутим в кутиках рота усміхом пояснює їм:

— Даруйте йому цей дикунський вибрик, панове. Вважайте його психічно ненормальною людиною. Це брат моєї покійної дружини, якій по праву спадкоємності належав цей корабель. Він не хоче змиритися з тим, що за законами турецької республіки чоловік покійної наслідує майно першим серед усієї рідні. На ґрунті такої втрати він, як бачите, трохи зсунувся з глузду. Що ж, я взяв його в екіпаж і мушу терпіти такі непристойності.

Проте психічно неврівноважений офіцер не вгаває. Сварка переростає в бучу. Нападник кидається на свого високоповажного родича з кулаками, шарпається, мало не б’ється в конвульсіях і, врешті, витягує з кишені якусь чорну металічну річ... Що це, о Боже? Та це ж граната, справжня, бойова граната!

— Зараз буде край усьому! — шипить він і одним рухом вириває з гранати чеку. — Баста! Або ти зараз же, у цю мить випишеш мені десять мільйонів доларів — бо ти, я знаю, найбагатший капітан у республіці, — десять мільйонів ти віддаси мені за те, що колись обікрав мене біля труни моєї сестри, — або я розповім цим панам усю правду про твій вантаж і про тих волонтерів, яких ти везеш у трюмі серед ящиків з апельсинами... Що, ти не згоден? Ти хочеш добути з кишені револьвер?., не вийде, Кемаль! Граната вибухне першою. Панове, даруйте мені, але це не я вб’ю вас, а капітан Кемаль Сараджоглу... Він — негідник, він везе у своїх трюмах розщеплений уран, йому дарма, скільки невинних людей буде вбито зарядами з цього урану. Він готовий за свої мільйони підірвати весь світ...

У капітана було лице мертвої людини. Розумів: одного необережного поруху було досить, щоб граната рознесла каюту, розшматувала його.

— Я згоден, — видушив з себе капітан. — Але моя чекова книжка в сейфі, у моїй спальні. Я піду туди...

— Ні кроку! — зашипів офіцерик. Знав, що капітан обдурить його, може, знищить, розчавить, викине за борт. І тут його погляд впав на старого барона. — Оцей пан буде гарантом! Ми перейдемо на його корабель. Ти підеш з нами... І знай... Якщо я відпущу пальці — тобі каюк! Вперед, вперед! І скажи своїм лакизам на палубі, що я вмру тільки разом з тобою. Вперед до трапу!

Те, що побачила команда «Салюта» в шлюпці, всіх спантеличило вкрай. До сторожовика причалював сам капітан білого лайнера — це було видно з позументів на його сяючому мундирі. Правда, вигляд у капітана з борідкою-еспаньйолкою видавався не дуже капітанським. Сидів якийсь зіщулений, пригноблений, наче ждав кожної миті смерті. Вона, власне, й була поруч нього, в особі щупленького морського офіцерика, котрий дуже кумедно тримав над головою руку. Хто ж знав на «Салюті», що в руці миршавенького чоловічка була затиснута граната? Аж до тої миті, коли шлюпка причалила до сторожового корабля, і з неї на палубу по мотузяному трапу піднялися іноземці й за ними капітан-лейтенант Ґудзь і барон Реттіган.