Любов, Президент і парадигма космосу

На щастя, обійшлося без жертв. І допомогла саме спільність. В чому, можете запитати? А в тому, що й командувач російський і командувач український довго не могли узгодити, в якому кабінеті провадити оцю саму спільну нараду двох Рад. У росіян флот набагато більший, і кабінет командуючого набагато поважніший, але й українці свого не попустять, оце навесні одержали від міськради Севастополя новий гарний дім для свого штабу, то чому б не запросити до нього всіх російських і українських адміралів, контр-адміралів і віце-адміралів? Помилуйтеся, ми не якісь там хохли. На українській землі, в українському Севастополі ми ще не таке встругнемо!

Отут терористи (ясно ж, що підіслані Союзом Східних Держав!) і дали маху. Як було ними заплановано рвонути по узгодженому плану, в хвилину відкриття спільної наради, так вони й рвонули. А як саме це їм вдалося — чи з допомогою годинникового механізму, чи з допомогою радіопристрою — хай докопується спецвідділ. Зараз же обидва президенти — російський і український — забувши й про обід, заборонивши проведення всяких урочистих прийомів і зустрічей, фанфар і дефіляд, гарматних салютів і телетрансляцій, хутко сідають в якійсь досить скромній кімнатчині, запрошують до себе обох командувачів і ставлять перед ними одне питання: що тут діється? Чому Севастополь мимоволі перетворюється в найболіснішу точку в Європі?

Нічого певного не можуть сказати президентам командувачі флотів. Одне їм ясно: є в цій історії хтось, кому довелося відчути пряме зіткнення із подіями. Є й такі, котрі були пожовані цими подіями, кинуті на саме дно, потоптані, понищені. Наприклад, командир корабля «Салюту», нині контр-адмірал Віктор Степанович Севастьянов...

— Погукайте цього контр-адмірала! — пропонує український Президент. — Послухаємо бодай одну конкретну людину.

— Так це ж я, товаришу Президенте, — підводиться перед українським лідером командуючий російським ЧФ. — Я справді пережив чимало... Може, вам доповідали, що мій сторожовий корабель через п’ятдесят п’ять років повернувся в Севастополь...

— Ах, пам’ятаю, — сумно посміхається український Президент. — Страшна гра космічних сил, чи не так? І як ті сили поводяться зараз? Чи не їхніх оце рук справа — вибух?

— Довго пояснювати, товаришу Президенте. З ними я останніми днями не мав спілкування. На прийомі, так би мовити, у товариша Космосу побувала одна чудова жінка. Дивовижна жінка! Сьогодні ж вона прибула звідти.

— Звідки? — підключається до розмови Президент з Москви, невисокого зросту, худорлявий чоловік, років на двадцять молодший за свого українського колегу.

— Хай вона сама вам розповість, — з прихованою усмішкою відповідає Севастьянов. — До речі, вона тут, в приймальні.

Погукали Віруню. Впурхнула до кабінету в своєму рожевому платтячку, завмерла на порозі. Президенти і адмірали з приємністю оглянули її з ніг до голови. Дівча ж іще, який там космос. Але личко серйозне і губенята суворо стиснуті. Стріпнула нетерпляче головою, мовляв, що хотіли від мене? Запитуйте!

— Віруньо, — усміхнувся до неї контр-адмірал Севастьянов, — тебе щойно підібрали в морі разом з твоїм американським другом. Ти бачиш, яка у нас ситуація. Уже підривають наші штаби. Як ти гадаєш, Вірунечко, твої космічні друзі не мають до цього якогось відношення? А, може, у них є відомості, хто міг вчинити терористичний акт?

— Є відомості, — з певністю заявила Віруня, і аж порожевіла личком. — На «Салюті» знають усе!

В кабінеті жвавість, навіть стривоженість. Молоденьке дівча (Севастьянов тільки знає, що жіночка, а не дівча!) і так просто оперує он якими фактами. Правда, неймовірними. Наука поки що нічого подібного не допускає, на планетах сонячної системи про це і мови бути не може. Ці слова належать російському Президентові, хоч він їх вимовляє з ледь відчутною іронією. Український же Президент трохи іншої думки.

— Шановна Віро, в питаннях космогонії я більше довіряюсь власним почуттям, — каже він розважливо. — Коли я вчився в інституті, то одного разу бачив у небі еволюцію дивної зірки, еволюцію абсолютно нереальну, не схожу ні на що: ні на політ нічного літака, ні на політ супутника. І я повірив: там щось є, у тому Космосі! Скажіть мені з усією відвертістю: а ви в це вірите?

— Зараз повірите й ви, — каже Віра. — Не тільки повірите, а й скуштуєте. — І вона дістає з бічної кишеньки на своїй сукні якусь кругленьку річ, щось схоже на пряник. Показавши його присутнім, вимовляє загадковим голосом: — Сьогодні я взяла оцей хлібець зі столу «космічного брата». На глибині 500 метрів. — Її голос стає ледве чутним: — Можу відкусити його, а якщо хочете ви — то прошу. — Віруня обережно надламує шматочок пряника і кладе собі в рот, розжовує його, ковтає. — Повірте, не смертельно.

Пряник пішов по руках. Дехто спробував його на зуб. Непогано! їй право, їстівна річ! То, може, шановна Віруня розповіла б про свої підводні пригоди? Хто її пригощав? Як вона потрапила в царство Нептуна? Чи в царство морського диявола?.. Тоді Віруня забирає надгризений пряник і кладе його собі назад в кишеню. Про «диявола» не варто говорити. «Диявол», або нацьковані ним темні сили вчинили сьогодні вибух у штабі. І Віруня хотіла б зараз, при всій своїй повазі до сучасної науки, заявити, що «дияволи» пряниками не розкидаються, «дияволи» розкидаються бомбами. І науці пора визнати їх. Але, на щастя, є сили в Космосі, які хочуть добра людям, нашій планеті, усьому живому.

— Гаразд, сідайте до нашого столу Віро, — припрошує жінку Президент України. — Кажіть, де ви були, хто вас пригощав пряниками, і що б ви хотіли нам розповісти? Якби не цей вибух у штабі, я ще міг би припустити факт елементарного кримінального тероризму. Тепер я певен: терористи діють за чиєюсь вказівкою. Схоже на велику політичну акцію.

— Можливо... тільки я не певна.

Втручається в розмову контр-адмірал Севастьянов і просить Віруню пригадати все-все. Як вони опинилися на дні моря? Начебто їх торпедували, це так? Дуже схоже на події 45-го. Тоді також випірнув якийсь дивний підводний човен, вони, себто весь екіпаж, втратили свідомість і... опритомніли аж через півстоліття. Виходить, не обійшлося без космічних сил. Тільки цього разу космічні сили діяли в іншому напрямку: вони не торпедували, не вганяли нікого в часову діру, не чинили лиха, а з’явилися, як добрі духи.

Російських Президент стримано сміється: чортівня якась! Космічні сили, часова діра, добрі духи!.. Він не вірить у такі дивацтва, він переконаний тільки в силу атома, в неподужність ядерної зброї, в раціональність державної політики.

Йому заперечують. Мовляв, з’явилися нові факти й свідчення, і вони змушують по-новому оцінювати давні аксіоми. Російський Президент байдужно відмахується: він не вірить! Росія була й лишиться незрушним бастіоном стабільності. Антитерористична кампанія на Кавказі майже завершена. Союз Східних Держав не має сил (та й бажання) виступати проти Світового Атлантичного Бастіону. Такі балачки умисне роздмухуються панікерами і авантюристами. А вибух у штабі Чорноморського Флоту... то й що? Росія вистояла не таке. І цю трагедію вона зуміє подужати.

Тут Віруня просить слова, і не чекаючи дозволу, несміливо відводиться з-за столу. Чоловіки насторожуються. У російського Президента іронічно звужуються очі. Що вона хоче сказати, ця мила, дещо зафантазована жіночка? Полякати їх поганими прогнозами? Гаразд, хай говорить.

— І я скажу, скажу, товариші Президенти і адмірали, — знаходить у собі мужність Віруня. — Не всі з вас повірили в те, що пережив мій дідуля і ви, Вікторе Степановичу, на своєму славному «Салюті». Але то було в минулому. Я ж мушу сказати вам про те, що доля «Салюту» була попередженням. Послухайте востаннє. І послухайте «космічного брата». Так, я розумію, це абсолютно комічно і наївно, це просто казочка для дітей. Та що ж я маю зробити, коли це правда?