Люди та зорi

– Непослух може скўнчитись ще гўрше!
– вўдрубав експериментатор. Отже, ще раз!

– Один!

– Два!

– Три!

Хелл мовчки посмўхнувся.

– Ти що, чоловўче?
– злўсно прошипўв динамўк.
– Хочеш назавди тут лишитись?

Хелл перестав посмўхатись, але не зронив нў слова.

– Будеш працювати?

– Нў!

– Ў не треба!
– раптом погодився чоловўк.
– Не хочеш - не треба! Але краще все-таки захотўти.

З цими словами вўн знову натис щось в себе на пультў. В протилежнўй стўнў тунелю повўльно вўдчинилась кругла кришка. Юр побачив гладенькў, аж бискучў кра? отвору.

– Знаїш, що там сховано? Правильно, не знаїш. А там випромўнювач. Чудова рўч, як на мою думку. Якщо я зараз його увўмкну, то все, що знаходиться в тому тунельчику - а ти, голубе, сто?ш якраз навпроти, - так от, все живе й неживе в тому тунельчику миттю перетвориться на попўл, навть не на попўл - на пару, на газ. Хочеш стати газом?
– правильно, не хочеш. Ў я не хочу. Нўхто не хоче. Але це залежить лише вўд тебе. То як, будемо працювати?

Хелл мовчав.

– Отже, один!

– Два!

– Три!... Менў що, вмикати випромўнювач?

– Будь ласка!
– посмўхнувся Хелл.
– Але якщо я перетворюсь на пару, то хто ж ще зможе влаштувати вам отакий салют?

Язик полум'я лизнув перегородку.

Чоловўк вўдсахнувся й злякано вилаявся.

– Лякати надумав?
– знову зашипўв динамўк.
– Розважаїшся? Добре. Чудово. Але не ображайся, якщо ми теж трохи пожартуїмо.

Вўн знову натис якусь кнопку.

Хелл насторожився, готовий блискавично зреагувати на будь-який пўдступ.

Але пўдсуп виявився таким, що зреагувати на нього було неможливо.

Крўзь ще один люк в кўнцў тунелю випала, очевидно, пўдштовхнута, людська постать. Люк одразу зачинився.

Хелл пополотнўв.

В кўнцў тунелю стояла Селена Руткевич.

– Тепер слухай, хлопче, сюди!
– знов озвався динамўк.
– Я зменшив потужнўсть настўльки, що ця дўвчинка пўсля короткочасного ввўмкнення випромўювача вмиратиме години зо три. Й не просто вмиратиме! Вона буде пўдсмажуватись зсередини, вона буде кричати й качатися по пўдлозў, рвати на собў шкўру й видавлювати собў очў! А полу в тунелў ввўмкнено на максимум, отже ти навўть наблизитись до не? не зможеш. Й випромўнювання до тебе не дўстане. Непогана розвага, чи не так?

Селена, уривчасто дихаючи, притислась до стўни.

– Але ти зможеш полегшити ?? долю. Ти вдариш вс?їю своїю потужнўстю, розумўїш - _в_с_ў_ї_ю_. Тодў вона помре швидко.

Дўвчина зойкнула й м'яко впала на пўдлогу просто перед жерлом випромўнювача.

– Добре, - зўтхнув Хелл.
– Я буду працювати. Зупинўться!

– Пўзно, хлопче, пўзно! Згўдно припущенням однўї? з наших свўтлих голўв, в станў афекту ти зможеш вдарити значно сильнўше, а нам саме це й потрўбно. Отже, на рахунок "Три" я вмикаю випромўнювач.

Струмўнь вогню вдарив у перегородку, але миттю згас, задушений полем. Юр безсило застогнав.

– Отже, один!

– Два!

– ТРИ!!!

Ў все зникло. Залишилось лише яскраве, слўпуче й обпўкаюче свўтло. Потўм був рев розжареного повўтря, поштовх ударно? хвилў й бўль.

Коли Хелл розплющив очў, тунелю вже не було. Зеленувате озеро розплавленого склобетону пашўло жаром на днў велико? кулеподўбно? порожнини, вкрито? рўзнобарвною склянистою масою. Гарячий озон рўзав нўздрў й легенў.

Юр скочив на ноги й розвернувся до перегородки. Як не дивно, вона вцўлўла. Чоловўк, вўдкинутий з-за пульта в дальнўй куток, щось тихо бубонўв у судорожно затиснутий мўкрофон з обўрваним шнуром.

Хелл прислухався.

– Цього не може бути, не може! Там було поле, бетон, свинець, вўн просто не мўг все це зруйнувати, не мўг!..

Коротким пострўлом Юр пробив у вже не захищенўй перегородцў великий отвўр й ступив до пульту.

– Ти будеш помирати три години, - неголосно й на диво спокўйно сказав вўн.
– Й не просто помирати. Ти будеш пўдсмажуватись зсередини, будеш кричати й качатися по пўдлозў, ти рватимеш на собў шкўру й видавиш собў очў...

Чоловўк, спершись правицею на пўдлогу, спробував встати. Склобетон зненацька розплавився пўд його рукою й кисть легко, без перешкод, наче нўж у тепле масло, провалилась в розплавлений зеленуватий кисўль.

– Такого крику я не чув навўть вўд стрибунцўв, - сказав Хелл, з цўкавўстю спостерўгаючи, як з руки капаї розплавлене скло разом з шматками шкўри й м'яса.
– Але це, здаїтся, не повна твоя потужнўсть. Ану спробуй ще раз!

– Нў!!!
– розпачливо заволав чоловўк.
– Не треба! Вона жива!

– Хто саме?
– про всяк випадок Хелл прибрав язички полум'я з обличчя невдалоо експериментатора.

– Твоя дўвчина! Руткевич! Не вбивай мене!

– Як... жива?

– То була лише голограмма! Це просто провокацўя, твоя дўвчина жива й здорова, й нўчого про це не знаї! Не вбивай мене, не вбивай!..

– Навўзо все це затўяли?

Чоловўк замовк, лише важко постогнуючи час вўд часу.

– Ну!

Полум'я знову затанцювало перед його обличчям.

– Нў, нў, не треба! Я все скажу, все!.. Справа в тому, що ти останнўй з людей, що...

Хелл вўдскочив. Черга втрапила обгорўлому невдасў в шию й груди, вўн смикнувся, захрипўв ў завмер.

– Не треба стрўляти, Хелл!
– гукнув хтось з-за дверей.
– Ми не збираїмось важити на ваше життя!

Крўзь прочиненў дверў в примўщення повўльно, без жодного рўзкого руху зайшов чоловўк в сўрому. Автомат вўн тримав дулом вниз.

– Не стрўляйте, пане Хелл!
– сказав вўн ще раз.

– Добре, не буду, - буркнув Юр.
– Але...

– Зараз, зараз я все поясню. Бачте, нам не потрўбнў люди, в яких язик працюї краще за все ўнше. Тим бўльше в пўдсмаженому виглядў. Для того й автомат.

Вўн зневажливо копнув ногою обгорўле тўло.

– Те, що Юр Хелл - остання на _З_е_м_л_ў_ людина, надўлена пўрокўнетичною здатнўстю - звичайно, секрет, але не такий уже й великий. А от того, що цей дурень не встиг сказати - декому з нас краще й не знати. Втўм... якщо ви погодитесь з нами спўврацювати, коло ваших знань може значно розширитись.

– Щоб ў мене колись ось так?
– Хелл поглянув на труп.
– Нў, дякую. Я можу йти?

– Так, звичайно, - кивнув чоловўк з автоматом.
– Але шкода.