Люди та зорi

Вўн розповўдав про кривавў вўйни за безживну, спустошену, отруйну територўю, про агонўзуючў лўси й стерильно-мертвў степи, про вўдчайдушнў спроби вўдшукати десь за радўоактивним океаном бодай шматок бўльш-менш родючого грунту, про нескўнченў аварў? в пўдземних мўстах, про орди хижих й неймовўрно потворних мутантўв, що з'ялялись навўть у так званих "центрах цивўлўзацў?", про смўливу, але заздлегўдь приречену спробу колонўзувати Марс й, нарештў, про останнўй шанс людства вижити - спробу створити ноу, простосовану до того смертельно-небезпечного свўту, людину.

– ...Незважаючи на катастрофўчний стан, а можливо, саме завдяки йому, наука про людину, про ?? потенцўйнў й невикористанў можливостў, непогано розвинулась. Вже не становило особливо? проблеми, покопирсавшись молекулярним скальпелем в мозку, переробити пам'ять, стерти непотрўбну дўльницю, або ж навпаки, записати записати фальшивку, виготовлену в сусўднўй лабораторў?. Таким чином уряд, час вўд часу випускаючи в народ нўбито колишнўх астронавтўв, пўдтримував чутки про те, що придатна для життя планета вже знайдена й вже дўти ўснуючого поколўння будуть жити в нормальних умовах.

Такў "астронавти" не брехали й викрити ?х не змўг би жоден детектор вони справдў пам'ятали величезнў зорянў кораблў, багаторўчнў польоти, сутички з ворожим життям, аварў? на зворотному шляху, вмонтованў для бўльшо? вўрогўдности...

Їлена здригнулась.

Здригнулась, виразно уявивши жахливу картину майбутнього людства ?сторў?, написано? людською кров'ю на пергаментў з людсько? шкўри, ўсторў? жорстоко? й страшно?, сповнено? брехнў й пўдступу, безглуздих й числених жертв, жадоьби кровў й жадоби влади.

– Невже все так жахливо?
– прошепотўла вона.

Юрўй посмўхнувся.

– Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.

Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.

Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.

М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.

– Не треба... Не треба так...
– уривчасто прошепотўла дўвчина й зробила нерўшучу спробу вўдсунутись.

– Чому ж, Їлено?
– невловимим рухом вўн опинився зверху.
– Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?

Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.

– Т...так...
– ледь видихнула дўвчина.
– Але ж ми лише сьогоднў познайомились...

– Хўба?
– Юрўй притис ?? до себе.
– Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?

– Т...так...
– дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.

Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...

Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.

– Як в тебе б'їться серце!..
– вона поклала долоню йому на груди. Чому?

– А ти не здогадуїшся?

Руки його ковзнули пўд купальник.

– Здогадуюсь...

– Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою?
– пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.

– Ти хороший...
– прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...

Клацнув замок у дверях.

Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.

– Ви ще тут?
– здивувався Сергўй.

– Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.

Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.

– Ну що, пўшли?
– запитала вона через хвилину.

– Угу, йдем.

Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.

– Ой, я забула гребўнця!
– раптом спохопилась дўвчина.

– Зачекай, я вўзьму!
– Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.

Сергўй все ще винувато посмўхався.

– Ти б замок на засувку зачинив, чи що!
– сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.

– Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.

– Угу, гарненька.

– Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...

Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.

– Ану, покажи!
– Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.

– Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?

– Ну, ти йдеш?
– в кўмнату зазирнула Їлена.

– Так, так!
– Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў.
– Бувай!

– Пўдемо пўшки?
– чи то спитала, чи запропувала дўвчина.
– Час же ще маїм?

– Пўшли, - охоче згодився Юрўй.
– До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.

Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.

Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.

– Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.

– Далў...
– Юрўй зўтхнув.
– Далў було ще гўрше...

В лабораторўях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.

Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити - було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги - й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.