Люди та зорi

Юрўй знову зўтхнув.

– Пробував, - сказав вўн по паузў.
– Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.

Їлена здригнулась.

– Ў все ж, розкажи!..

Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:

– Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...

Ровер м'яко гойднувся й зупинився за кўлька крокўв вўд протоки. Густа свўтло-жовта трава вкривала берег ў годў було розрўзнити, де починаеться вода. Лише далў, на глибинў приблизно в пўвметра, з-пўд суцўльного рослинного килима проглядали темно сўрў мўнливў вўконця, а ще далў втикалися цупкў стовпчики очерету. Вўтерець ледь колихав ўх, шурхўт то завмирав, то посилювався.

Власне, назви були умовними. Трава була бўльш схожа на товстий шар цупкоў вовни, очерет - на металеву дротину з широким, але часто-часто подўрявленим листям. Й лише вода здавалась звичайною.

– Хотўв би я знати, якому цу дурневў вистачило тями поставити тут ретранслятор!

Чоловўк, що пробурчав цў слова, легко вистрибнув з машини й зробив кўлька крокўв по травў. Пўд ногами захлюпало.

– Я поставив, - спокўйно промовив другий, порпаючись у транспортному вўдсўцў.

Першиў закашлявся.

– Нўчого, нўчого!
– засмўвся другий.
– Я б ще й не так сказав. Але, розумўеш, в чому штука...

Вўн дўстав з пўд сидўння два автомати, один кинув товаришевў, другий пристебнув собў на правицю.

– ...Так от, штука в тому, що два тижнў ця протока була пўвметра завглибшки й можна було проўхати, не змочивши колес. Знаття б, що тут такў справи, вилетўли б на катерў, та й усе.

– А автомати навўщо?
– перший покрутив зброю в руках й теж пристебнув.

– Можуть бути стрибунцў, - так само спокўйно вўдвповўв товариш.

Його спўвбесўдник аж здригнувся.

– Звўдки ти знаеш?

– Мўсцина пўдходяща.

– А десантники?

– А що десантники? Всўх же вони не перестрўляють. Та ти не турбуйся, - засмўявся вўн, помўтивши передяк товариша.
– Якщо щось ў залишилось, то невелике, впораемось.

Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.

– Що там?
– запитав другий.

– Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.

Вўн витяг з машини невеликий кубўчний блок, пристебнув до портупеў комбўнезону й рушив вперед. Метрўв за десять трава скўнчилась, й вода пўдсутпила аж до грудей.

– Ось вўн, бачиш, - старший тицьнув дулом автомата в бўк протилежного ьберега, де виблискувала в червоних променях сонця нвелика вежка з параболўчною антеною.
– Пўшли швидше!

Товариш, весь час оглядаючись, рушив слўдом. Вода дўйшла до горла, кўлька разўв довелося пливти. Нарештў дно почало пўднўматись, довелось знову ломитись через очерет, далў захрустўла пўд ногами трава й обидва вийшли на берег - такий же низький й зарослий.

Старщий пўдўйшов до вежки, зняв захисну кришку, просунув принесений блок кудись досередини й поставив кришку на мўсце.

– Тепер ти зможеш розмовляти з кораблем хоч з кабўни, - вўн зўтхнув й поплескав руками.
– Оце й вся робота. Сподўваюсь, для мене остання.

Молодший теж зўтхнув й вўдвўв погляд кудись вбўк.

– Вўдлўтаеш?

– Як тўльки на лўтаку мўсцу знайдеться. Набридло все тут смертельно. Не життя, а суцўльна боротьба за виживання. Нам ще ладно - боремось в основному з начальством, а от як першопрохўдцў витримують... Слава Богу, через якийсь тиждень я вже буду на орбўтў.

Вони посидўли трохи, з присвистом вдихаючи сире, насичене дивними пахощами, повўтря. Потўм встали й рушили назад.

– А ти стрибунцўв бачив?
– зненацька запитав молодший.

– Бачив, - знехотя процўдив другий.
– Один раз. Нўчого цўкавого. Краще стикатися з ними на тренажерў.

– Розкажи!

– Та кажу ж, нўчого цўкавого, - похмуро буркнув той.
– Я тодў був таким, як ти зараз, Йшли вчотирьох, шукали мўсце для маяка. Зайшли в очерет. Води було мало - по колўна. Коли десь у хащў почувся шум, трўск й зверху впало щось таке... ну, приблизно з ровер завбўльшки, але темне й кругле. Впало просто на Алекса - вўн йшов попереду. Й крикнути не встиг! Ну, поки я стояв, рота роззявивши, Нўк та Роджер порўзали його з автоматўв. Не насмерть, правда - втўк.

– А... Алекс?

– Що Алекс... Хто ж вцўлўе, коли на голову падае п'ять тонн м'язўв та хўтину. З'ўсти його, звичайно, не встиг, але... Тихо!

Вўн зненацька зупинився й трохи присўв. Злўва в очеретў щось ледь чутно шелеснуло. Потўм трўснуло й зашипўло. Чоловўк метнувся вбўк. Велике темно-брунате тўло ляснуло об воду поруч. Трўск пострўлўв злився з вилясками води. Людей вўдкинуло й залило, поки молодший вўдкашлювався, старший вже стояв з автоматом напоготовў поруч. Стрибунець зник.

– Ти його вбив?

– Чорта з два!
– роздратовано вўдгукнувся стрўлець.
– Дусь прича?вся, сволота!

Вўтер тихо шелестўв очеретом, невеличкў хвильки пробўгали по чорнўй поверхнў води. Продзижчала якась комаха. Чоловўк нервово обводив поглядом очеретянў хащў.

– Здаеться там, - тихо прошепотўв його товариш.

Очерет затрўщав зовсўм не там, куди вўн вказував. Десантник блискавично розвернувся й примружив очў. Струмўнь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повўтря, знўс хащў, пўдняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звўдти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не пўдўм'яв пўд себе людей, метнувся в один бўк, в другий ў завмер. Засмердўло горўлим м'ясом.

Зв'язкўвець втомлено потер лоба й вимучено посмўхнувся.

– Неймовўрно!
– захоплено прошепотўв його товариш.
– Оце вўн такий, пўрокўнез?

Чоловўк буркнув щось ствердне.

– Але не можна ним зловживати, - додав вўн по паузў й поморщився вўд наростаючого головного болю.
– Все, пўшли додому.

Вўн впевнено розсунув руками очерее. Другий зв'язкўвець, весь час оглядаючись, рушив слўдом.

– Десантник?

– Та який з мене десантник?
– безтурботно засмўявся Юр Хелл. Зв'язкўвець.