Люди та зорi

– То якў в тебе плани, Юр?
– запитав еколог, вўдкорковуючи химерноў ворми пляшку з брунатою рўдиною.

– Та в принципў нўяких. Треба трохи оговтатись.

– Що, все змўнилось?
– посмўхнувся Серж, розливаючи коньяк.

– Ой, менў трўшечки!
– засоромилась дўвчина.

– Ти знаїш, не дуже й змўнилось. Космопорт, напрриклад, яким був таким ў залишився. Хўба що кущў насадили... Чого це ви?

Вони засмўялись разом, пирхнули одночасно - еколог та помўчниця. Сер - голосно, Селена - потихеньку, прикриваючи обличчя долонею.

– Лено, поясни хлопцевў!

– крўзь смўх видушив Серж.

– То не кущў, - дўвчина, все ще посмўхаючись, вперше вўдкрито поглянула на десантника.
– Тобто, кущў, але штучнў.

– Як це... штучнў?

– Ну, пластиковў. Там же жодна жива рослина не витримаї. От ў натикали вўникўв.

– Тьху! Недарма я вўд них подалў тримався!
– з деякою вўдразою посмўхнувся Хелл.
– Ну а тут хоч все справжне?

Всў знов засмўлись. Великий чорний кўт неквапно пўдўйшов до Селени, стрибнув ўй на колўна, згорнувся клубочком й завуркотўв. Дўвчина почухала його за вуха, кўт лўниво повернув голову до Хелла й примружив очў.

– Можна?
– Юрўй простяг руку, щоб погладити кота й випадково - ну звичайно ж, випадково!
– доторкнувся до долонў дўвчини. Та ледь помўтно здригнулась, але руки не прийняла.

Котяча шерсть виявилась густою й пухнастою, пальцў мало не заплутувались у нўй.

Й щось було не так.

– Взагалў, дивно, - сказав Серж.
– Така довга й густа шерсть, а зовсўм не електризуїться.

Хелл насторожився. Щось незвичайне, якесь знайоме, але забуте вўдчуття вкололо долоню. Особливо сильним це враження було, коли вўн погладжував кота по хвосту.

"Ет, дурницў!" - подумав Юрўй й прибрав руку.

– То все-таки, якў в тебе плани?
– наполягав тим часом Серж.

– Та кажу ж, нўяких!
– трохи роздратовано вўдповўв десантник.
– Дай отямитись. Я на Землў чотирнадцять рокўв не був, якў тут можуть бути плани?!

– От ў я про це!

– Тобто?

– Коротше кажучи, в мўстў тобў зараз робити нема чого, отож вибирай кўмнату в тому будинку - там якраз три вўльних, та якусь ще треба менў пўд лабораторўю - й живи, скўльки душа забажаї. Оговтаїшся трохи. Вчитись, може, захочеш, чи щось робити - Селенка все, що треба знайде, так?

Дўвчина кивнула.

– Гм... Це ти серйозно?
– пўдняв брови Хелл.

– Цўлком. Й Лена, я гадаю, проти не буде, так?

Дўвчина знов кивнула.

– То як, згода?

Хелл замислився.

– Ти ба, який!
– вдавано обурився Серж.
– Така пропозицўя, а вўн ще й комизиться! Лено, дўвчинко, ану збўгай в хату, притягни якогось соку, чи що, бо в горлў пересохло...

Вўн, цокнувшись з Юром, вихилив ще чарку. Дўвчина обережно переклала кота на пеньок, шо замнўвя стўльця й швидко пўшла до будинку. Хелл посмўхнувся й прослўдкував за нею очима.

– Давай-давай, погоджуйся!
– Серж нахилився ближче.
– Мўж ўншим, як тобў дўвчина? Подобаїться? Так от, вона пўвгодини до мене чўплялася, щоб я надряпав ту записку.

– А як вона взагалў дўзналася про мене?

– Здаїться, я й розповўв колись. Так що давай!

– дещо двозначно посмўхнувся Серж.
– Не прогав свого щастя.

Дўвчина повернулась з кўлькома повними пакетиками.

– Ось, прошу! А як Юр, погодився?
– запитала вона, поглядаючи чомусь не на нього, а на еколога.

– Звичайно!
– засмшявся той.

– Звичайно, - посмўхнувся й Хелл.
– Хто ж вўд такого вўдмовиться?

Срўбна ўскра, народившись десь в глибинах небесно? блакитў, промайнула над галявиною й зникла. Через кўлька секунд долинув гуркўт, глухий удар стряс землю, заколихався коньяк в напўвпорожнўй пляшцў.

– Це що?
– не зрозумўв Юр.

– Служба безпеки, - неохоче пояснив Серж.
– Не визнають нў законўв, нў ўнструкцўй. Злўтають на орбўтальних двигунах, над заповўдником на гўперзвуцў ходять... Тьху!

Кўт уважно поглянув на еколога, потўм на зв'язкўвця, знову стрибнув на колўна до дўвчини й замуркотўв.

– Юр, розкажи що небудь про десанти, - зненацька попросила Селена.

– Та що там розказувати, - посмўхнувся той.
– Нўчого цўкавого. Сўли. Вийшли. А далў - за обставинами: або на нас одразу напали, або трохи пўзнўше. Вони - нас, а ми - ?х, ў так, поки не можна буде спокўной працювати або ж... гм... Оце й все.

– А правда, що вам гармату вживляють?
– так само зненацька пўдключився до теми й Серж.

– Що-о-о?..

– Ну, я маю на увазў, дають здатнўсть до пўрокўнезу.

– Угу. А що ти про гармату сказав?

– Ну, це ж ваш вираз - "гармату вживити".

– Не чув такого.

– А потўм ту здатнўсть забирають?

– Нў, така операцўя складна й небезпечна. Рўдко кому доводиться ?? робити.

– А... палити часто доводилось?

– Себто пўрокўнезом? Траплялось. Останнўй раз - за кўлька днўв перед самим вўдльотом.

– А показати можеш?

Хелл поморщився.

– Чесно кажучи, пўсля цього голова болить...
– вўн вловив блиск розчарування в очах Селени.
– ...але трохи можна.

– Звичайно, зовсўм трўшечки!
– дўвчина аж подалась вперед.

– Ну, то що ж вам пўдпалити? Он тў два дерева можна?

Екологи синхронно замахали руками - як вўтряки.

– Ой, що ти, що ти, то забагато!

– Ну а той кущ? Або хоч оцей кущик?

– Нў, нў, звичайно!
– Серж пўдняв з-пўд столу невелику галузку.
– Ось це, наприклад.

Хелл зареготав. Еколог з дўвчиною нерозумўюче дивились на нього.

– Це буде нецўкаво, - нарештў, заспокоўвся Юр.
– Але ладно, дивўться.

Серж взяв паличку за самий кўнець, вўдставив якомого далў вўд себе. Хелл посмўхнувся.

– А що ти смўїшся?
– буркнув еколого.
– Звичайно, боюсь. Хто ж тебе знаї...

Вўн не договорив. На протилежному кўнцў палички щось зблиснуло. Невеликий язичок полум'я з'явився, кўлька секунд потанцював на сирому деревў й зник - лише по цьому Серж здригнувся й судорожним рухом вўдкинув галузку.

– Хм...
– сказав вўн по паузў.