Люди та зорi

Двўстў рокўв тому попереду.

Майже. Але не так.

Бо настўпно? митў Хелл захрипўв, важко впав на колўна, а потўм, бризнувши кров'ю з рота, притис дўвчину до землў.

Третўй, третўй з тих хлопцўв, про якого всў забули, стояв позаду з довгим закривавленим ножем у руцў.

Дўвчина зойкнула й втратила свўдомўсть.

А коли прийшла до тями - вбивця був зверху, тримав ?? за руки, щоб не пручалась, й мало-помалу добирався до свої? мети.

А коли, нарештў, дўстався - зойкнув, захрипўв й безсило впав головою на груди дўвчини.

– Ўдўот!
– Їлена з огидою вўдштовхнула мертве тўло вбўк. Встала, схилилась до його штанўв, уважно оглянула ще гарячу плоть й, нарештў, знайшла те, що шукала - крихўтну, наче укус бджоли, ранку. Важко було повўрити, що ця подряпина могла стати причиною блискавично? смертў.

– Придурок!
– вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цўвка густо? драглисто? речовини поповзла по щоцў. Дўвчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.

– Наскўльки я зрозумўв, ця пастка призначалась для мене?

Почувши до болю знайомий голос, Їлена повўльно розвернулась, зустрўлась поглядом з усмўхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й - вже вкотре!
– втратила свўдомўсть.

– Тобў не набридло?
– запитав Хелл, доторкнувшись до ?? чола.

Це допомогло - дўвчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.

– Що саме?
– ледь чутно запитала вона.

– Падати на землю з кожного приводу.

– Що вдўїш, - зўтхнула Їлена.
– Таке життя. Втўм, я сама винна.

Вони трохи помовчали.

– Що ти думаїш робити зў мною?
– запитала дўвчина.

Голос ?? звучав тихо й на диво байдуже.

– Не знаю, - так само байдуже вўдповўв Хелл.
– Мене це вже не цўкавить.

– Зовсўм?
– трохи розчаровано сказала Їлена.
– Невже зовсўм байдуже?

Джур мовчки стенув плечима.

– А... далў?

– Далў... Далў я вўдчуваю, що скоро переродження скўнчиться.

– Ў...

– Ў я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.

– А... а я?

Хелл знову стенув плечима.

– До речў, хочеш сюрприз?
– сказав вўн по паузў.
– Вся ця мўжасова гонитва не мала нўякого сенсу.

– Чому?

– У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.

– Що ти маїш на увазў?
– дўвчина ўнту?тивно вўдчула пастку.

– Спробую пояснити. Ось уяви собў канат. Товстий канат, сплетений з дрўбних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо ўншо?. А тепер уяви собў площину, що рухаїться вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерўгач, що знаходиться на тўй площинў?

– Ну... мабуть, як одне тўло - себто розрўз однўїх нитик - рухаїться навкруг ўншого. То й що?

– Не напрошуїться нўяких аналогўй? Наприклад, з рухом Землў навколо Сонця?

– Але ж... Боже мўй!

Дўвчина зблўдла, за одну мить провўвши аналогў? до всього - вўд зўрок до людей.

– Боже мўй! То, виходить, всў нашў рухи заздлегўдь запрограмованў? Й не лише рухи... Виходить, ми - щось на зразок марўонеток, що пўдкоряються ниткам часу?

– Нў, нў, - Хелл посмўхнувся.
– Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже ўснуї, й ми лише рухаїмся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюїмо його сво?м рухом. Але суть в ўншому. Як тўльки хтось - чи щось - попадаї в минуле, вўн - чи воно - вибиваї з мўсця хоч одну нитку часу...

– Ну звичайно, це ў ї змўна.

– Так, змўна. Але змўна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового свўту.

– Але ж... Але ж це означаї, що повернутись у свўй час просто неможливо?

– Так.

– Нў! Нў, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кўлька хвилин до якогось дослўду.

– Ну то й що? Просто розходження мўж свўтами були ще незначними.

– А тепер...

– А тепер, пўсля вашо? темпорально? вўйни й анўгўлятору - величезнў.

– Отже... Отже повернутись я не зможу?
– голос дўвчини тремтўв ў затинався.

Хелл поглянув кудись убўк.

– До речў, - сказав вўн по паузў.
– Ти б ў так не повернулась.

– Чому ж?
– тихо сказала Їлена.
– Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобў ми вже навчились витягати з минулого невеликў капсули.

– Сигнал, кажеш?
– Хелл посмўхнувся.
– Дай-но менў сумку!

Дўвчина покўрно простягла йому сумочку.

– Чи не цим ти збиралася сигналўзувати?
– Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку.
– Здаїться, треба натиснути цю кнопку, так?

– Так, - байдуже кивнула дўвчина.

– А хочеш поглянут, що там всерединў?

– Вона ж не розкриваїться.

– Розкриїться, - буркнув Хелл.
– Все розкриїться, якщо захотўти.

Вўн розвўв руки. Пудрениця, повўльно обертаючись, зависла мўж ними в повўтрў.

Хелл уважно поглянув на не?. Крихўтний червоний вогник зблиснув на скругленўй гранў коробочки, оббўг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпўл.

– Заглянь!
– спокўйно запропонував Хелл.

Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивўльняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.

– Бомба...
– прошепотўла дўвчина.
– Примўтивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!

Сльози бризнули з ?? очей.

Хелл пўдкинув страшну ўграшку вгору. Вона не впала - так ў зависла в повўтрў. Якусь мить вўн роздивлявся нехитрий пристрўй, потўм махнув рукою - коробка, перекидаючись, вўдлетўла в кущў.

– Примўтив!
– сказав Хелл, дўстаючи з сумки ще й гребўнця.
– А от передавач зроблено чудово.

Вўн кўлька разўв клацнув важўльцем на ручцў. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусў.

– Я сама його сконструювала, - сумно посмўхнулась дўвчина.

– Ти завжди була талановитою, - трохи ўронўчно додав Джур.

Знову запала мовчанка.

– До речў, - сказав раптом Хелл.
– Не шкодуй, що не зможеш повернутись. Я тўльки-но навчився заглядати трохи вперед - рокўв на триста поки що - то, знаїш, там таке дўїться...

– Що саме?
– жадўбно запитала Їлена.
– Що там?