Люди зі страху.В облозі

Я придивився до заліського штемпеля: листівка надійшла сьогодні.

— Дарма, що був злодій, аби тепер козак, — сказав я про себе. — Але до Львова все-таки поїду.

Микола чистив револьвер.

— Підкинеш завтра до Залісся? — спитав я, дивлячись на револьвер і відчуваючи шум у вухах.

— Дай подумати. — Микола машинально погладив лисину. — Завтра? А що сталося?

— Ці дурні запитання мені надоїли. Що сталося, Що скоїлося, що трапилося?… Виїжджаю до Львова, бо від злидоти вмирає мій майстер Покутський. Ти вже носив би бергмана чи вінкерса.

Микола взяв із пушки цигарку.

— Дай-но вогню.

Солодко склепивши повіки, він глибоко затягся, потім очікувально втупився в мене очима.

— Сідай, Прокопику.

— У державному об'явився мій родич, — повідомив я.

— Завадович?

— Атож.

–  І що?

— Нічого.

— Ти донині не знав?

— Цим можна скористуватися? — спитав я. Микола мовчки витирав клоччям руки, ніби й не чув. У його очах скакали блищики.

— Наскільки мені відомо, — сказав я, — Йосипа вбили в Кракові в чотирнадцятому. Він злигався з бандитами. Я розшукав у Львові його товариша, той клявся на чому світ.

— Демагогія.

«Звідки Микола все знає?»

— Пригадуєш, як він приїжджав? — Я заходив по кімнаті. — Мама розчиняла на хліб, пекла пампушки, батько діставав з підвіконня бутель вишняку… Яким Йосип тобі здавався у ті роки?

— Було щось… Щось священицьке.

— Батько ніколи не відмовляв йому, коли він просив грошей.

— Родина! — Микола перебрався на канапу. — Як-не-як братів син, — додав він, запускаючи пальці в бороду.

— Вважаєш, що коли буде потрібно, можна просити заступництва?

— Прокопику, — розсердився Микола. — Якщо ти не можеш полагодитися з сумлінням, то… — Він повернув до вікна голову. — То не питай, бо гірше ж для тебе. Крім того… Крім того, в двадцять чотири роки вже дещо треба розуміти і бачити. — Миколині губи нервово сіпнулись. але подивився він на мене співчутливо. — Якщо на те пішло, ти й так за стіною. Чого забігав?

— Гривастюк… — почав було я, проте вирішив не розповідати.

— Що Гривастюк?

— Нічого. Кажеш — мені двадцять чотири роки?

— Я не збагну, чого ти хочеш.

— Жалить, Миколо, жалить ґедзь життя.

Микола поплескав потилицю, суворим поглядом зміряв прямокутник вікна.

— Звертати на вік нема чого, — сказав я. — Нині долю планети вирішують безмізклі діди.

— Ти твердо надумав їхати?

— Відвезу продуктів, бо на пошті, сам знаєш, розкрадуть. І треба привезти свої речі.

— Чекай мене десь перед третіми півнями.

VI

Надія була, що із Залісся до Вигнанки дістануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрінеться на Львів. Але пошту відправляли раз на тиждень, і на два наступні рейси місця замовили січові чини.

— Турку! — шкірився Микола. — Здай мішок експедиторові і не мороч собі, голови.

Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тоді з-поміж личаківських гробівців випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й тупо, ніби вже не володів словами. Я згадав, як Покутський одного разу повернувся від інженера роздратований і похилив над моїм верстатом голову. «Люди добрі,- сказав він пригнічено, — але страх спонукує їх гризтися, мов псів». Восени шістнадцятого року я переповів ці слова Крафтові. Ми півтори доби лежали в болоті під вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас утішив, що розбомбили кухню. Минула ще одна ніч. Досвіта ми побачили у вибалку сині димочки над котлами сусіднього полку. Рушили туди диким стадом. Надбіг сонний офіцер, черговий на кухні, почав стріляти. Його мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку і поруч порозсідалися їсти кашу.

— Гони додому, — розсердився я на Миколу. — Не збивай з пантелику, бо й так не тямиш, на яку ступити.

Микола поправив, оздоблені мідними бляшками кантарки на рисаках, підтягнув підпруги.

— Сідай!

Коні рушили чвалом. Микола зігнутою пружиною перемахнув у залубні. Я ледве встиг стрибнути за ним.

З Вигнанки до Львова, здається, ходить дрезина. В усякому разі до Тернополя бігає. Якщо тобі пощастить, — Микола занурив руку під кожуха, — передаси у Тернополі оцей пакунок. Будь спокійний, це не міна.

— Передам. — Вітер забивав мені дух.

— Кость Грушевич, — Микола повернувся до мене боком, щоб я міг ліпше чути, — людина гостинна і покладиста. Можеш там навіть переночувати, як буде потреба. Він лікар. Йому завжди таланило, а от з жінкою сконфузився. Зрадила, покинувши з донькою. Виховав її, я сказав би, спартанкою. Трохи хлопчакувата. — Микола закинув назад голову і дзвінко розсміявся. — Зрештою, вона тебе познайомить з собою. Колись вона мене примусила признатися в усіх гріхах, а відтак процвірінькала, що в кожному їй хочеться відкрити засніченого Прометея.

— А що тут смішного? — запитав я, беручи віжки і стримуючи коней, які закидали нас снігом.

— Вона не знає людей, Прокопику.

–  І Гірчак вистежував Прометеїв, і не все йому вдавалося.

— Ну, Гірчак бачив нас наскрізь. Та й не готував до самозамилування. Нас з тобою випросили із гімназії, але ми маніяками не стали. А ця дівиця вчує твій півнячий тенорок і буде пророкувати гори небесні.

— Гірчак бив по нашому тім'ї не своїми мозолями. — Інколи починаєш сперечатися тільки тому, що хтось уголос висловить те, що ти сам думав.

— Ні, Прокопику. Він якраз не проповідував. Він з'ясовував. Кожному було дозволено сприймати Гірчака так, як він для того придавався. І отримувати в його науці власне обличчя, і вибирати з показаних ним турбот найближчий клопіт.

— Я на його місці вчив би одної турботи.

— Хіба він старався розворогувати? Він просто розумів, що нас повисиджували в різних гніздах і що ми рано чи пізно повернемось до них. Гірчак — філософ. Він не намагався заплювати протиріччя, як фарисеї. Пам'ятаєш, ми колись говорили, що й біблія спершу була цікавим збірником досвіду, але коли людей зрівняли в нерівності, біблію перестали поповнювати історією, — вона стала вмістилищем безглуздя. Отже, не маєш причини гострити ножі проти Гірчака.

— Я б і не гострив, якби ти не вдарився в софістику.

Микола образився. Так воно буває: щось збігається з далеких закутин пережитого на стежинку, котра веде до ясності, та варто ляпнути дурницю — і все щезає, мов марево. Зараз у Миколи, мабуть, таке відчуття, що хвилину тому за нього говорив хтось чужий. Він більше до. цього не повернеться, і натрапить на його думку хтось через десять, а може, й сто років. Без привселюдної сміливості помислів пропадає багато цінностей, бо людині завжди хочеться заглянути в завтрашній день. Про це свідчать і передані нам, епохами безперервних руйнацій пам'ятники старовини, які десять поколінь дивують, і тільки одинадцяте знаходить у собі мужність визнали, що ці пам'ятники створили не пусті люди.