Люди зі страху.В облозі

Я закутав коліна полами кожуха, відкотив комір, терпляче очікував ночі. Мене могли зсадити і з ім'ям Повсюди-Завадовича на устах, тому певніше було нишком коценіти на платформі.

Машиніст наддав швидкості. Кілометрів за тридцять од Вигнанки пропустили ешелон з гарматами і покотили далі. Цю залізницю збудували десь півсторіччя тому. В Європі тоді була вже досить густа сітка колій. А мине ще якась сотня літ, і люди винайдуть придатніші засоби руху. Паровий котел зникне, як вавілонська вежа, лиш десь через кілька тисячоліть нащадки спохватяться, що й колись були несогірші речі. Бо скільки було тих веж! Тільки розженеться розум думкою — аж виявляється, що треба отруйних стріл, таранів, розривних куль, танків… Регулюючі чинники! Волею божою продиктовані оздоровлюючі моменти в житті людства. Тим часом історія показує, що не можна спрямовувати сили народів на розвиток одної галузі — це загрожує виснаженням і згубою. Вавілонські вежі — це обеліски мільйонам, які подвигались і вмерли. Але ж, війни, війни… Бич прогресу… У таємницях чорнокнижників є способи впливу на неосудних. Інки мали водоканалізацію. У Єгипті завбачували погоду і користувалися гальванізаційними процесами. Золото мало загублену в віках практичну цінність… Те, що берегли, бо воно продовжувало людське життя, тепер його вкорочує. Війна доводить людські зусилля до абсурду.

До химерних перспектив можна додуматися, коли боїшся замерзнути. Та ні, все це мені наче снилося. Туманніше чи виразніше, але я вже міркував про це. Воно має властивість находити на тебе час від часу, як той незмінний сон, котрий окутує тебе, коли лягаєш з гадкою про втрачені літа. Мені здається, що й на хуторі говірливої молодиці я був не один раз.

А знаходяться діячі, які прирівнюють війни до соціальних революцій. Розбери, на що сподіватися. Були революції, що переростали у війни. Кров текла ріками, а прогрес зводився до того, що винаходили наперсток на дівочий палець.

Уздовж залізничного полотна виструнчився предковічний ліс. І в ньому я колись блукав. Тоді так само падав сніг, я замерзав і з останніх сил намагався закутатись звірячою шкурою. Але тепер я мушу притримувати закляклою рукою мішок із сухарями для Покутського, а тоді Покутський міг самостійно роздобути собі свіжини.

Мої ноги вкрилися снігом. Щось давно поколює в плече. Одсунувшись, я намацав позад себе скульбачений дріт, яким прикріплювали гармати до платформи. Воюють, убивають, ріжуть. Забудь про спокій. Інакше станеш не тільки дезертиром, а й злодієм, якому світ тяжко помститься. Запитають: «Шукаєш затінку?…» Тож будь до всього готовий. Будь, будь… Перепадом вистукують колеса. Гомонять: «Що тебе чекає? Що чекає?…» І щось з їхнього вистукування ніби підцьковувало: «Сконаєш до часу. Як скотина. Як отемнений. Як сновида».

Важко, важко викраяти нагоду для доброго діла. Бодай для своєї дитини. А це ж нікому не на шкоду.

Не на шкоду… Прокинувся я, увесь занесений шкарубким, утоптаним вітром снігом. Був ранок. Платформа спочивала в тупику. Я здаля обійшов вокзал, де могли сидіти патрулі, й за першим перехожим рушив до міста. Підсліпувато блимали віконця підвальних квартир, і до пазухи просилося їх вологе дрімотне тепло.

Старенький двоповерховий будиночок Грушевича до входу був сплющений вулицями, як ніс корабля. Мені відчинила русява пружна в ногах панна у квітчастому фартусі. Обличчя її було густо поцятковане ластовинням, на щоках синіли, ніби напічнявілі, гілочки прожилків.

— Кость Грушевич дома?

— Татка півгодини тому покликали до хворого, — озвалась панна сипчастим, немов простудженим голосом.

— Прошу передати йому пакунок.

Вона зиркнула на адресу, швидко перевела очі на мене.

— Ви з Буковини?

— 3 Галичини.

— Але ж заждіте! — метнулась вона за мною до виходу. — Куди ви мерщій утікати! Я думала, що це від нашого знайомого з Буковини, бо він мав передати таткові якісь дефіцитні ліки. Там їх ухитряються спроваджувати через родичів з Німеччини. Але до татка приходять не тільки з Буковини, — вона усміхнулась. — Прошу, зайдіть.

Я й собі усміхнувся: десь уже-чув цю на польсько-російський лад ультраукраїнську вимову. А! Пані в клаповухій шапочці на банкеті в Заліссі.

— Ходімте до покою. Ви, мабуть, стомилися з дороги.

Адже вам не спішно? Так ще рано…

Я змахнув шапкою сніг з чобіт і ступив у півтемний, сповнений лазаретних запахів коридор. Я машинально встромив пальці в чуприну. Дівчина, не розуміючи, що мене вразило, звела брови.

— Як вас звати? — спитав я.

— Христина.

— А я буду Прокопом. Ім'я старе і нецікаве. Скидаючи кожух, я подумав, що так легко не знайомився з жодною дівчиною, тим паче з такої сім'ї… у білих панчохах.

— Сідайте, будь ласка, я вам наллю кави.

— Дякую. Забув сказати: пакунок від Миколи Павлюка.

— Павлюка? Він у нас був. Дуже зійшлися з татком.

Вона поривчастим рухом пригладила волосся і майнула сходами на другий поверх, де лікар, очевидно, виділив для кухні якийсь найглухіший закуток.

Я пірнув у м'якуш дивана, склепив очі..Навколо зашарудів лапчастий сніжок, вдалину метнулась залізнична колія. А потім блиснуло сонце, задзвеніли стрічки талої. води. Северин Шутько громовим голосом гукнув:

«Снігова вода цілюща!» В одвіт батьків голос: «Був би насущний, Северине».

Тік- тік-тік! — поспішав годинник. Я озирнувся по кімнаті. Біля вікна читав часопис гладко поголений моложавий чоловік з коротенькими вусами під орлиним носом.

— Доброго ранку! — привітався я. — Пробачте: незчувся, як задрімав. І лиш одна безсонна ніч. На фронті був витриваліший.

Грушевич усмішкою простив мені за промашку — було вже близько другої дня, — звучним баритоном одрік:

— Привіт, привіт, козаче! — Згодом додав: — Ось пишуть, що українська нація ні на що не здатна, що кілька сторіч зайшло їй сонце і досі не прокинеться. Навіть на становищі державної нації! Селяни пішли розбещені, не допомагають республіці…

— Пачкуни, — сказав я тихо.

Грушевич ковтнув диму з різьбленої гуцульської люльки, поклавши її назад на підвіконня, випустив сиву цівку.

— Коли б це не думка ста тисяч з мільйона! Христино, неси каву… Тебе це не обходить? — Він простежив, як донька виставляє посуд з таці, наморщив чоло. — Так-так, ви, сироти мої, сприймаєте життя не так, як треба. Перед вами розпадайся милим богом — не навчиш обачності. Шастаєте категоріями, як картами. Р-раз! — в один бік, р-раз! — у протилежний. Без поблажок і без віри в себе, бо якби ви вірили в свої сили, то сортували б речі, оглядаючись на п'яти, адже чимало ще можна-поправити і використати.

В міру того, як він картав молодь, його очевидячки розбирала досада. Нарешті він замовк, ніби втратив надію на те, що його слова справлять бажаний резонанс, і взяв до рук паруючу чашку.

— Як там Павлюк? — запитав Грушевич, покінчивши з кавою.

— Товстіє.

— Ну, цей жиром до лежанки не прилипне. Нехай йому бог допоможе. — Уважно поглянувши на мене, Грушевич з питальною інтонацією додав:- У цьому разі таке побажання зайве?

— Зайве, — погодився я, даючи зрозуміти, що дуже добре знаю Миколу.

— А ви чим займаєтеся?

«Визирцями…» Я скрутив цигарку і пішов до столу за попільничкою.

Не дочекавшись відповіді, Грушевич і собі потягнувся за люлькою. Вітальня, де ми сиділи, настроювала на безпечність.

Не пригнічували ні фарби, ні меблі, ні розсипані довкола, мов у хижі старої діви, череп'яні лаковані вази і вишукано оздоблені шкатулки. Світло щедро сипалося через просторе вікно, створюючи привілля для гадок. Тут, мабуть, і жебрак повернув би свою гідність, бо все в кімнаті й господарева буденність розковували, а гідність приходить з волею.