Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Зробивши ці уточнення й не звертаючи особливої уваги на окремі захоплені перебільшення (наприклад, слова Сковороди про римського «пророка» є не «єдиним випадком у світовій рецепції Горація», а дослівним перекладом латинського vates, тобто віщун, проголошувач правди, — звичайним для римлян, а після наполегливої праці «шевченкопоклонців» — і для українців означенням поета), читач «Українського бароко» здобуде, поміж тим, глибокі естетичні враження й поживу для роздумів, властивих якраз есеїстичному жанрові, котрий може часом нехтувати історіографічною скрупульозністю задля досягнення власної мети: характерного «переживання», «досвіду», про що говорить і сама його назва.

Третю частину книги присвячено російській культурі й окремі тексти написано російською мовою. За теперішніх умов, коли до культурницького дискурсу надто часто втручаються міркування принципово інакшої сфери, обґрунтовані не так навіть ідеологією, як елементарними ксенофобійними передсудами, ця задерикувата відвага й відкритість автора до сусідньої культури може тільки імпонувати. Центральний сюжет перетікає тут між двома статтями — «Шляхи та долі російської інтеліґенції» та «„Срібний вік“: люди і ситуації». В першій із них Вадим Скуратівський досліджує історію поняття «російська інтеліґенція», зауважуючи, що таке дослідження «рівнозначне спробі відтворення деяких найфундаментальніших суперечностей усередині… російської інтелектуальної структури від Карамзіна та Радищева до Солженіцина та Сахарова». Поняття інтеліґента в російських умовах коливається між двома знаковими постатями: інтелектуала-нонконформіста Радищева, який бунтує проти наявної історії, та інтелектуала-«опортуніста» Карамзіна, який терпляче в цій історії працює. Колізія ускладнюється з появою інтеліґента-різночинця, критичному (а почасти вже й навічному) зображенню котрого присвячено відомий збірник статей «Віхи» (1909); попри те, що ця сила миттю відтворила у своєму середовищі і в своїй транскрипції «радищевський» та «карамзінський» типи (з одного боку — народництво й тероризм, з іншого — земські лікарі, вчителі, агрономи тощо), не знайшлося над-генія, який синтезував би в собі їх обидва. Після 1917 року з російської історії національного інтелекту було вилучено сторінку, яка починається з символічного імені Карамзіна, закінчуючись, на думку автора, не менш символічним іменем Михайла Булгакова. Йдеться про наслідки перемоги «радикалів» над «спеціалістами», відчутні до сьогодні й не в самій тільки Росії. Те, що вціліло після тотальних репресій, знову оживає в так званих «шарашках», майже повністю реґенеруючись протягом півстолітнього екзорцизму, — і знову в обох згаданих іпостасях, під іменем «фізиків» і «ліриків», у постатях Вячеслава Іванова, Володимира Топорова, Юрія Лотмана… Коли ж настав час відкритого конфлікту з режимом, то й Солженіцин, і Сахаров, загалом спадкоємці й апологети традиції майстерності, виявилися «бунтівниками, гіршими за Радищева». Мабуть, якраз у цих постатях (та багатьох менш відомих або й зовсім невідомих) і здійснився синтез двох домінантних рис ментальності й поведінки російського інтеліґента. Незрозумілим виглядає лише пасаж щодо набоківських метеликів, «забарвлених тими чи іншими антидемократичними кольорами»; внутрішня форма цього сюрреалістичного образу Скуратівського просто блискуча, але, як і все прекрасне, він беззмістовний «назовні», бо якраз Набоков (як і Бунін, і Ходасевич, і Вячеслав Іванов, а згодом Йосиф Бродський — хіба всіх згадаєш?) із його культом майстерності й вершинними зразками цієї майстерності, з його послідовним протистоянням тоталітаризмові та совєтизмові є ще однією символічною постаттю в ряду інших, постаттю з тієї самої вилученої сторінки «безнадійно рабської і безнадійно рідної» Росії, постаттю, яка не менш переконливо за Булгакова доводить, що рукописи не горять.

Цікавими є спостереження Скуратівського, ґрунтовані на уважному прочитанні пушкінських текстів, щодо ставлення поета до Заходу, його культурфілософських прозрінь, пов'язаних з індивідуалістичним і формально-раціоналістичним етосом західної цивілізації («Пушкін і Захід»), оригінальна інтерпретація ґрибоєдовського «Лиха з розуму», так само, як роздуми над парадоксальною діалектикою простого й складного в Толстого та своєрідною заанґажованістю цього письменника в сучасність, «одержимістю живим життям». Проте найзмістовнішою «родзинкою» російського блоку є вже згадувана стаття «„Срібний вік“…», яка містить вдумливі спостереження над панорамно відтвореним «петербурзьким текстом» 1890–1913 років. Прилучаючи нас до живих джерел бароко та «срібного віку», Вадим Скуратівський не дозволяє, таким чином, остаточно занепасти традиції «говорити про найголовніше», «вправляючи» той час, котрий «is out», у тяглу течію культурницького анамнезису й дискурсу.

2.

Правду кажучи, вже перший розділ книги Івана Дзюби «Між культурою і політикою» (Київ: Сфера, 1998) читається зі змішаним почуттям чи то жалю, чи то незбагненної провини, хоча здавалося б, адміністративні прожекти та директиви на тему «як нам облаштувати культуру» мало сприяють усіляким там емотивним і ліричним спазмам. У чому ж річ? Насамперед, мабуть, у самій назві «Між культурою і політикою», яка з іронічною точністю передає хронотоп даного збірника, або ж анахронічність і атопічність коливань між різноманітними опозиціями: між «західним» і «східним» напрямами культурного обміну; між «гуманізацією культурної діяльності як самоцінної» — і «поєднання центрального координування»; між демонополізацією та роздержавленням індустрії культури — і, одночасно, забезпеченням адекватної державної підтримки тощо.

Звичайно, не можна забувати про той час або, радше, межичасся, коли писалися ці тексти (переважно 1990-92 роки), про функціональне призначення жанру доповіді, про авторитет ідеолога «шістдесятників», який треба було підтверджувати за нових історичних обставин, про посаду міністра культури, яку тоді обіймав автор і яка «обіймала» його, наказуючи створювати концепції, про велику кількість інших речей, про які, поміж тим, бажано було б забувати, зустрічаючись із реальністю тексту. Але, позаяк ці речі вже втрутилися до запропонованих у збірнику статей, то не слід забувати і про інше: державні спроби «концепційно» розвивати живу культуру з її власними, важкопростежуваними ритмами росту, квітування, занепаду тощо, спроби керувати й володіти нею або будуть відторгнуті культурою, або ж виявляться згубними. Можна було б навести не один і не два факти на підтвердження цієї тези, що її сформулювати численні представники самосвідомості європейської культури XX століття — проте кому потрібні такі факти, коли маєш справу не з діалогічними культурфілософськими роздумами, а з мало не магічним викликанням «наукової концепції культури»? Ідею інструментального керування культурою імпліцитно містить уже саме поняття «концепції розвитку»; відтак, маємо суцільну нерозрізненність, бо, з одного боку, Дзюба перераховує біди «штучно інспірованої» державної культури (уніфікація, диктат планів, таке загадкове на наш погляд явище як «субординація творчих чинників» тощо), слушно резюмуючи цю нудну літанію: «це і є наш нинішній культурний стиль, який усім нам сприкрився, але з якого ми не можемо вимкнутися»; з іншого боку, «культура ніде не існує без державної підтримки», отож, усі ці непереливки зникнуть тоді, коли ця підтримка нарешті з'явиться, а вона з'явиться щойно тоді, коли буде створена «наукова концепція культури»; а вона не може створитися без державної підтримки; рух по цьому колу стає дедалі одноманітнішим.

Та й яку, власне, культуру має на увазі шановний автор? Адже сьогодні існує стільки культур, кожна з них є настільки складною і розгалуженою структурою, вони настільки неспіввимірні між собою, що про якусь єдину культуру, а тим більше синтез, чи концепцію «розвитку» бодай у межах однієї дисципліни ні говорити, ні мріяти не випадає (хіба лиш ностальгійно згадувати, а ще краще — вивчати — середньовіччя або бароко, які, втім, також були відкритими й диференційованими системами). Сума «реґульованих соціокультурних процесів та взаємодій, пов'язаних із творенням, зберіганням, розповсюдженням культурних цінностей, їх сприйняттям, а також із організацією дозвілля», — саме так туманно означує «предмет» культурної політики Дзюба, — ця сума аж ніяк не складає єдності, так само, евентуальна «цілісність національної культури» не є якимось самоочевидним «благом», що вже не потребує обґрунтувань. Втім, вимагати культурологічних і філософських рефлексій від доповіді на міністерській нараді — це занадто; але така вимога стає першоумовою тоді, коли «ми», тобто ті, хто, за анотацією, «прагне осмислити образ сучасної України», зустрічаємося з текстом, тим більше — з текстом інтелектуала, наперед віддаючи перевагу в цій зустрічі ratio, а не oratio, свободі вибору (в тому числі й вибору цінностей), а не реґуляції та «організації».

До речі, набір стилістичних особливостей автора, майже без змін демонстрований у кожній статті згадуваного збірника, міг би стати чудовим емпіричним матеріалом для фахівців структурного психоаналізу. Не виключено, що один із них відчитав би ці нескінченні нанизувані переліки загальновідомих фактів, які легко знайти в будь-якій радянській енциклопедії («інтенсивні торговельні зв'язки з країнами Середземномор'я, Передньої Азії, Кавказу і Закавказзя, Середньої і Західної Європи, з балтійськими і дунайськими країнами»… «прядиво, вовна, збіжжя, селітра, поташ, скляні, текстильні й металеві вироби»… «пауперизована частина робітництва, селянства, ремісництва і міщанства, інтеліґенції; інтернаціонал-революціонери з національних меншостей — плюс альтруїстичні, честолюбні або авантюрні особистості з „благополучних“ класів тощо»…) як зразки порожньої мови, так само, як і нездорову синонімічну пристрасть, що вибудовує цілі колони «клонів» («спотворений простір», «псевдопростір», «антипростір» — с.44), і неусвідомлені каламбури, свідчення того, що автор не чує себе («Заперечуючи класове розшарування і класову боротьбу в суспільстві (…) мусили б заперечити всю українську класичну літературу»; підкреслення наше. — K.M.) або «мало усвідомлені багато які цінності». Порожня мова є наслідком того, що автор не чує власної самості, потрапивши у розрив «між» символічним порядком підсвідомого і «мало усвідомленими багато якими» раціоналізаціями; останні ж можна витрактувати як результат психологічного захисту від внутрішньоособистого конфлікту, запущеного в дію психологічною травмою. Всі ці перерахунки, вже не риторично — ритуально повторюване «згадаймо» (с.40), синонімічні ряди та інші заворожливі речі — не що інше, як намагання ухилитися від вибору, який один може пов'язати екзистенцію з тим, що колись називалося «долею», з усіма її конфліктами й травмами. Це ухиляння й витіснення, це постійне зволікання — «воркування» мови породжують, окрім притуплення читацької уваги, характерний, упізнаваний топос стилю Дзюби, котрий умовно можна назвати coincidentia oppositorum. За приклад можна взяти врівноважувальне напучування «Про „демократичний“ нігілізм», компаративістську статтю «Тарас Шевченко і Віктор Гюґо», численні усправедливлення та примирення, збіги й уподібнення між тими або тими письменниками, найчастіше обґрунтовувані риторичним закликом до об'єктивнішого аналізу, вбачанням однакової вразливості або такого істотного збігу обставин, що в поезії Шевченка, як і в Гюґо, зустрічаються біблеїзми. А ось зразок такого «затирання» висловленої було тези в межах одного речення, де ключова роль у синхронізації різноплощинних явищ належить слову «водночас»: «(…) потоки ж між національними периферіями пролягали переважно через Москву і там дозувалися (хоч водночас не можна недооцінювати величезної роботи російських перекладачів і дослідників)». Стилістичний аналіз дозволяє побачити ще один із механізмів витіснення: ідентифікацію з дискурсом влади у вигляді інтеріоризованих форм «владної» мовної поведінки (починаючи від імперативних «згадаймо», «мусимо», «повинні», «не повинні» тощо), 3 виділеними жирним шрифтом рубрикаціями та порядковими номерами біля викладених «телеграфним» стилем головних напрямків реформування культурної сфери. Ще один симптом невротичного уникання власного вибору вимови — підміна її неможливою кількістю гігантичних цитат, чужих голосів: «Замість післямови — без коментарів» — і дев'ять сторінок цитат поспіль (с.356–364). Істотним у даному разі є те, що «говорить» форма, а не власне виклад. Невротичність описаного стилістичного «сюжету» стає зрозумілою завдяки його повторюваності і загальновідомості тих чи тих тверджень, яка нагадує історію з одним пацієнтом, котрий, щоб переконати лікаря у своєму душевному здоров'ї, щодня приходив до нього в кабінет і казав: «Лікарю, земля кругла».

Вислухавши звіт нашого уявного Лакана, ми можемо й не погодитися з ним або навіть обуритися. Але річ не в нашій згоді, а в тому, про що віднедавна ведеться мова і на сторінках «Критики»: в дисфункціональності й анахронічності дискурсу гуманістики, сформованого за радянських часів, власне мішанки дискурсів, публіцистичних та розмовних жанрів і обмеженої компетентності (а отже й відповідальності). Проте, читаючи книгу Івана Дзюби далі, майже мимоволі потрапляєш під своєрідний чар інтелігентської бесіди 60-70-х років, слід підкреслити — бесіди в широкому потрактуванні, з усіма цими майже вимерлими на сьогодні листуваннями, чаюваннями, гостюваннями, що несли в собі здатність до розмови — а не наукового дослідження. Під впливом цього ірраціонального чару розмови, котра сама не відає, до чого вона прийде, починаєш сприймати вищезгадані огріхи й дисонанси повторення, «урівноваження», публіцистичності, «державності» тощо не як чесноти, звичайно, але як неминучу топіку вже призабутого феномена дисидентства, яке частіше виникало внаслідок споглядання довколишньої дійсності, інтроспекції, а не «концепції» і, зрештою, внаслідок тієї ж таки розмови — з її непоінформованістю (бо ж «залізна завіса» і спецсхови, і моторошна ностальгія за сучасністю, й танталові муки інтелектуального голоду за духовною модерністю й актуальністю, яка перебуває в плинному часі десь «там» і про яку довідуєшся «у нашій незабутній „Правде“, тодішньому основному джерелі інформації про світ»). Незбагненний, неприйнятний для позбавлених тогочасного пекельного досвіду чар розмови, з її мало не мазохістичним вдивлянням у схему лабіринтів марксистсько-ленінської схоластики або соцреалізму («він був навіть певним кроком до „лібералізації“, …в ньому була поступка літературі в бік стильової (а почасти і світоглядної) еклектики, принаймні формальне визнання відносної самоцінності літературно-мистецької сфери»), сумні іграшки поневоленого розуму, разом з фамільярно зниженим, а отже, не таким уже й страшним «несамовитим Віссаріоновичем», міф про якого — такий же емблематичний складник антуражу, й нове число «Всесвіту» на столі, й вічна осінь за вікном, і вбита Алла, й засланий Василь, і небезпідставний страх підслуховування або провокації, безліч інших страхів та цінностей, відомих лише духові розмови, лише колоніальних інтеліґентів, лише в епоху тотальної загроженості, після якої, звичайно, недоречним було би сподіватися від них особливої інтелектуальної жвавості, оригінальності та компетентності. Але дух цієї розмови, трансльований текстами Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської та інших тогочасних співрозмовників, залишається унікальним і через цю унікальність досвід їхнього письма заслуговує не менш пильної уваги, ніж тексти Яусса або Ґадамера, які прочитає, перекладе, проінтерпретує і введе до своєї розмови вже нове покоління українських інтелектуалів, для яких розповідь про зародження автохтонної Rezeptions"asthetik у ранніх статтях Олександра Білецького вже сьогодні є вкрай важливим уточненням та дороговказом («Олександр Білецький і проблема літературознавчого синтезу»). Можна лише пошкодувати, що жодну зі згаданих праць Білецького 20-х років, які не всі, засвідченням Івана Дзюби, ввійшли до «Зібрання праць», не передруковано, скажімо, в «Антології світової літературно-критичної думки XX століття» поруч із текстами Потебні, замість, припустімо, дико перекладеного Юнґа. Річ ясна, Іван Дзюба на відміну від Мартіна Гайдеґґера не цитує Платона в ориґіналі, послуговуючись російськими перекладами, так само, як і Гюґо або Канта, виданого в Санкт-Петербурзі рівно сто (!) років тому; але всі ці моменти є знаковими й по-своєму зворушливими (починаючи з ретельно укладених бібліографічних покажчиків). Ця «не вина, а біда» потребує своєї герменевтики, позаяк вона є текстом, написаним у нелюдських умовах, котрий слід прочитати не тим способом, який ці діти біди вважають самозрозумілим, а шляхом інтерполяції, філософської дивінації і психоаналітичної кон'єктури, пам'ятаючи при цьому, що й установлений таким чином текст залишатиметься гіпотетичним, тобто відкритим для подальших, інакших прочитань і процедур, впускаючи в себе завдяки цим осмисленням традицію своєчасності, від якої він так довго й драматично був ізольований, стаючи конкретним задля історичності придатного буття: «Нам варто навчитися бачити і цінувати оцю незнищенність, виживальність української культури, оті вперті зусилля більших і менших її діячів, — бачити все, що вони спромоглися зберегти і сказати для нас, у прозорій чи завуальованій формі».

Страсті по вітчизні. Лист до мандрівника на Схід

Читаючи четвертий том найповнішого на сьогодні зібрання Василя Стуса і зустрівши там оцю фразу: «Перед гобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення», — я мимоволі осміхнувся (контекст, у якому вона писалася, не спонукає до особливих веселощів), згадавши про тебе, того, хто «подався на схід», від кого ось уже понад рік немає ні чутки, ні звістки й для кого цитата зі Стуса створила б, не виключено, ту саму ланцюгову реакцію асоціативних сполохів, що й для мене: таке собі Братство, яке зазнало краху, слабкодухий Г.Г., що колись відпав від нього, а тепер збирається писати історію паломництва, непримітний і марґінальний служник Лео, до вуст якого Гессе, без сумніву, міг би вкласти ті слова. Отже, заки ти повернешся, останні томи зібрання творів побачать світ, а саме видання стане, на мою думку, тим наріжним каменем, який пов'яже між собою видимо роз'єднані наразі часи двох країн. Одна з них, колонія тоталітарної імперії, місце систематичного нагляду й кари та цілеспрямованого нищення свободи, поволі відступає, як ти чув, у дедалі менш актуальне минуле, перестаючи бути феноменом живої пам'яті поколінь і об'єктивізуючись у фахових зацікавленнях істориків. Інша Україна, таємнича і, можливо, не менш загрозлива, починає неохоче виступати з майбутнього.

Постать голосу Стуса, прихована істина його бездольності, яка обернулася розкриттям однієї з найвищих доль, що їх проявила людина в XX столітті, побутові обставини самоспалення, спричиненого любов'ю-ненавистю до цієї долі остаточним упокоренням перед нею, та багато інших істотних речей, які залишалися непоміченими або ж менш окресленими в перших спробах прочитання Стуса як тексту (Аріядна Шум, Марко Царинник, Михайло Хейфец, Юрій Шевельов, Марко Павлишин, Тамара Гундорова…), є непересічними явищами духовної історії доби, що добігає кінця, а саме видання — однією з найвидатніших подій 90-х років.

Труд невеличкого, як на такий масштаб і кількість праці, творчого колективу, зокрема ж його голови Михайлини Коцюбинської та одного з упорядників Дмитра Стуса, заслуговує особливої пошани і вдячності, тим більше з огляду на «брак коштів та належного сприяння цій роботі з боку більшості державних установ», зазначений на сором державі у вступному слові до першого тому. Саме через отой брак сприяння та одночасність процесів, які мали би бути послідовними — формування й опрацьовування архіву, потім друк, — упорядники мусили відійти від первісного плану розташувати творчу спадщину Василя Стуса в чотиритомнику й розширили його до шести томів. Попри це, їм удалося зберегти струнку й цілісну композицію, ретельно виконати обов'язкові текстологічні процедури, охопивши практично весь масив збережених і відомих на сьогодні текстів, спорядивши їх іншими редакціями та варіантами, примітками тощо. Здійснене на належному науковому рівні видання є, по суті, офіційним самвидавом і черговим подвижницьким діянням того кола людей, яке знало Василя Стуса за життя або ж стало його прихильниками згодом — іще один доказ того, що безпосередньою та конкретно дієвою може бути лише особистісна спільнота. Знову маємо звичне невеселе резюме: «тільки завдяки понаднормовій напруженій праці». Нормована праця в державній інституції (Інститут літератури) належить, за означенням, державі; відтак, понаднормова праця є понад- і позадержавною. Як десять-п'ятнадцять літ тому, коли працівники державної установи залишалися після роботи, щоб, скажімо, зробити ксерокопії заборонених текстів дисидента, так і тепер, коли вже не існує наддержави, копітка інтелектуальна праця, що потребує реґулярного фінансування та обов'язкового мінімуму комфорту, й далі залишається «наддержавною», — і це не може не викликати тривоги за долю української гуманістики. Ймовірно, що держава, чи не з перших днів свого існування майже повністю незалежна від серйозних культурних ініціатив, спробує і цього разу втулити post factum своїх п'ять копійок — у вигляді чергової медалі або, чого доброго, Державної премії. Але видати зібрання творів українського поета Василя Стуса львівська «Просвіта» змогла не завдяки нечувано щедрим державним субсидіям, а за підтримки приватних осіб, із-поміж яких зворушує ім'я вірної поетової посестри Надії Світличної, та наукових і фінансових інституцій, переважно закордонних. Усі ці більш ніж красномовні факти потребують осмислення й відповідної реакції суспільства тих громадян, чиїм духовним потребам, згідно з одинадцятою статтею Конституції, «сприяє» держава.