Ім'я рози

Постараюсь розповісти те, що я зрозумів з сього, хоч і не певен, що зможу викласти все як годиться. Мої вчителі в Мельку часто твердили мені, що північанину нелегко достеменно збагнути релігійні і політичні тонкощі того, що діється в Італії.

На цьому півострові могуття кліру було ще очевиднішим, ніж в будь-якій іншій країні, і клір там більш, ніж будь-деінде, виставляв напоказ своє всесилля і багатство. Але ось століття зо два тому саме там виникли рухи людей, які змагали до убогішого життя, виступаючи проти розбещених священиків і відмовляючись навіть приймати від них святі таїнства. Вони об'єднувались у незалежні спільноти і стали ненависними водночас синьйорам, імперії та міським управам.

Врешті прийшов святий Франциск і став ширити своє вчення про любов до убогості. Воно не суперечило приписам церкви, і завдяки цьому церква прийняла заклик до суворості звичаїв, який кинули ті давні рухи, й очистила їх від елементів хаосу, що загніздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святості, одначе францисканський чин набирав моці, притягуючи до себе найкращих людей, поволі ставав всеможним і надто погрузав у мирських ділах, тому чимало францисканців захотіли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденові, який на час мого побуту в тій обителі налічував уже понад тридцять тисяч членів, розкиданих по цілому світі. Але попри все чимало братів святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден — мовляв, він сам уже перейняв звичаї тих Церковних інституцій, задля реформування яких він виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска — орден зрадив слова його та цілі. Багато хто відкрив тоді для себе твір одного ченця-цистерціанця, який писав на зорі XII століття нашої ери; звали його Йоахимом і приписували йому пророчий дух. Справді, він провіщав настання нової доби, коли Христовий дух, давно вже знівечений ділами його лжеапостолів, знову сповниться на землі. Терміни настання цієї доби, які він проголосив, ясно всім показали, що, сам того не відаючи, він говорив про францисканський чин. Чимало францисканців вельми втішились з цього, але, схоже, перебрали міру, бо в середині століття в Парижі сорбонські богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, тому, що надто вчені францисканці (та й домініканці) здобували надто великий вплив в університетах Франції і їх хотіли позбутися, затаврувавши як єретиків. Цього, однак, не сталося, і було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквінця і Бонавентури Баньореджійця, які єретиками аж ніяк не були. Це свідчить про те, що й у Парижі вчені мужі не мали чіткого розуміння, або ж хтось хотів ще більше збити їх з пантелику, переслідуючи свої цілі. Це і є те лихо, що його приносить єресь християнському людові: вона затуманює думки і не одного спонукає стати інквізитором задля особистої користі. Побачене згодом у цій обителі (про що мовитиму далі) зродило у мені думку, що нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що вони бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них. Це воістину безвихідне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.

Але я говорив про йоахимітську єресь (якщо це була єресь). І от з'явився в Тоскані один францисканець, Ґерард з Борґо Сан Донніно, який зробився речником Йоахимових пророцтв і справив сильне враження на середовище братчиків-міноритів. Так серед них виникла когорта прихильників стародавнього правила. Вони виступали проти реорганізації ордену, що її намагався провести великий Бонавентура, який згодом став його генеральним настоятелем. В останнє тридцятиліття минулого століття, коли Ліонський собор, рятуючи францисканський чин від розпуску, надав йому у власність всі дібра, якими той користувався — адже цим правом вже давно законно тішилися старші ордени, — у Марках деякі брати збунтувалися, твердячи, що дух правила було остаточно зраджено, оскільки ані сам францисканець не повинен нічим володіти, ні його монастир, ні його орден. Їх засудили до довічного ув'язнення. Не думаю, що вони проповідували щось супротивне Євангелію, але коли в гру вступає володіння мирськими речами, людям важко міркувати по справедливості. Кажуть, що через багато років новий генерал ордену Раймонд Ґауфреді знайшов цих в'язнів в Анконі і, звільняючи їх, сказав: «Допустив Господь, аби весь чин наш і всі ми осквернилися цією провиною». Це знак, що єретики кажуть неправду, бо в церкві все ще обитають мужі великої чесноти. Серед цих звільнених був Ангел Кларенець, який згодом зустрівся з одним провансальським ченцем, П'єром Ольє, який проповідував Йоахимові пророцтва, а відтак з Убертином Казальцем, і вони започаткували рух спіритуалів. На трон папський зійшов тоді святіший пустельник Петро Морронець, який правив як Целестин V, і спіритуали сприйняли його з полегшею: «Явиться святий, — було сказано, — і дотримуватиметься науки Христової, і житиме ангельським життя, то ж тремтіть, розтлінні прелати». Можливо, Целестин жив аж надто ангельським життям, а прелати навколо нього були надто розтлінні, а може, він не міг витримати напруги довготривалої війни з імператором та іншими монархами Європи; так чи інак, Целестин відрікся від своєї гідності римського первосвященника й усамітнився в монастирі. Одначе за нецілий рік його правління сподівання спіритуалів цілковито сповнились: разом з Целестином вони заснували згромадження, зване спільнотою fratres et pauperes heremitae domini Celestini [45] . З другого боку, Папа мусив якось залагоджувати чвари між найвпливовішими римськими кардиналами, а тим часом дехто з них, як кардинал Колонна чи кардинал Орсіні, таємно підтримував оновлений рух за убожество; то було воістину вельми дивне рішення з боку цих владних мужів, які жили серед непомірних розкошів та багатств, і я досі не знаю, чи вони просто використали спіритуалів для своїх шанолюбних цілей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати своє сповнене плотських утіх життя, підтримавши рух духовних подвижників; а може, правда і одне, і друге, я ж бо дуже мало розуміюся на італійських справах. Але, приміром, саме кардинал Орсіні прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовішого зі спіритуалів, мало не звинуватили в єресі. Той же кардинал став на його оборону й в Авіньйоні.

45

Брати і убогі пустельники отця Целестина (лат.).

Одначе, як буває в таких випадках, проповіді Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до їхніх проповідей по цілій країні прислухалися надто великі маси простолюду, геть зовсім виходячи з-під контролю. Так ці ченці та братчики, ревнителі убогого життя, затопили цілу Італію, і багато хто вважав їх небезпечними. Тепер уже важко було відрізнити спіритуалів-учителів, які підтримували зв'язок з церковною владою, від їхніх послідовників з простолюду, які тепер жили, віддалившись від ордену: вони жебрали і день у день працею рук своїх здобували собі поживу, не затримуючи для себе жодної власності. Саме їх народний поголос став називати братчиками, і ці братчики дуже були подібні до французьких беґінів, які сповідували ідеї П'єра Ольє.

Після Целестина V папський престол посів Боніфацій VIII, і Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливість до спіритуалів і братчиків загалом: в останні роки століття він підписав буллу Firma cautela [46] , якою одним махом засудив сумників, себто мандрівних жебраків, крайнє відгалуження францисканського чину, і самих спіритуалів, себто тих, хто відійшов від життя ордену, щоб віддатися самітництву.

Згодом спіритуали допоминалися дозволу в інших понтифіків — наприклад, у Климента V — мирно відділитися від ордену. Думаю, вони б таки цього домоглися, та прихід Йоана XXII забрав їм будь-яку надію. Після свого обрання у 1316 році він написав королю Сицилії, аби той прогнав цих ченців зі своїх земель, де чимало з них знайшли собі притулок; і повелів закували в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спіритуалів.

46

Сувора обережність (лат.).

Йому це, мабуть, дорого коштувало, адже багато хто з курії був супротивний цьому. А Убертин з Кларенцем таки допросилися, щоб їм дали змогу покинути орден, і першого прийняли бенедиктинці, а другого — целестинці. Але до тих, хто й далі жив вільним життям, Йоан був безжалісним, повелівши інквізиції переслідувати їх, і чимало з них було спалено.

Адже він розумів, що знищити лихе насіння братчиків, які підривали основи авторитету церкви, можна, лише засудивши твердження, на яких вони грунтували свою віру. Вони говорили, що Христос і апостоли не мали ніякої власності, ні особистої, ні спільної, тому Папа засудив цю ідею як єретичну. І то була вельми дивна річ, бо незрозуміло, як Папа міг оголосити хибною думку, що Христос був убогий; але річ у тім, що за рік до того у Перуджі зібралася генеральна капітула францисканців, яка схвалила цю тезу, і так, засудивши одних, Папа засуджував й других. Як я вже казав, капітула ся завдала великої шкоди його боротьбі проти цісаря, і це було найголовніше. Так чимало братчиків, які нічого не знали ні про імперію, ні про Перуджу, загинули на вогнищах.

* * *

Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мій представив мене, і старець погладив мене по щоці гарячою, аж пекучою рукою. Від доторку цієї руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, і з того, що вичитав на сторінках Arbor Vitae,зрозумів містичний огонь, який пожирав його з самого отроцтва, коли він, навчаючись в Парижі, утікав од богословських спекуляцій і уявляв, ніби перетворився на покаянну Магдалину; і ті вельми близькі стосунки, що їх він підтримував зі святою Ангелою Фоліньянкою, яка відкрила перед ним скарби містичного життя і поклоніння хрестові; усвідомив я й те, чому одного дня його зверхники, стурбовані запалом його проповідей, відіслали його на усамітнення до Верни.

Я споглядав це обличчя з лагідними рисами, схоже на лик святої, з якою він перебував у високодуховних братніх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворіший вираз, коли у 1311 році В'єнський собор, усунувши ворожих спіритуалам францисканських настоятелів, декреталією Ехіvi de paradiso [47] зобов'язав спіритуалів жити миром в лоні ордену, а цей поборник самовідречення відмовився піти на цей розсудливий компроміс і боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбільшої суворості. Великий ратник сей зазнав тоді поразки у своїй битві, адже у ті роки Йоан XXII оголосив хрестовий похід проти послідовників П'єра Ольє (до яких він сам колись належав) й осудив братів з Нарбони і Безьє. Але Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам'яті свого товариша, і Папа, ускромлений його святістю, не насмілився осудити його (хоч інших таки осудив). Він навіть запропонував йому вихід зі становища, спершу порадивши, а відтак наказавши вступити до клюнійського чину. Убертин, хоч на позір такий безборонний і вразливий, був, очевидно, досить спритний, щоб здобути собі протекцію і союзників при папському дворі, і хоч він таки погодився вступити до монастиря в Ґамблу у Фландрії, але так туди й не поїхав, а зостався в Авіньйоні під опікою кардинала Орсіні, щоб обстоювати справу францисканців.

47

Я вийшов з Раю (лат.).

Лише в останні роки (ходили такі невиразні чутки) йому перестало щастити при дворі, і він мусив утекти з Авіньйона, а Папа звелів переслідувати сього невгамовного чоловіка як єретика, який mundum discurrit vagabundus [48] . Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.

«Вільяме, — говорив він, — мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі».

48

Мандрував по світі, як бурлака (лат.).

«Хто хотів твоєї смерті? Йоан?»

«Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Адже саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців, і цим затулив рота моїм ворогам. Довго ходили всілякі поголоски й іронічні коментарі, мовляв, ось дивіться, поборник убожества вступив у такий багатий орден і живе при дворі кардинала Орсіні… Вільяме, ти знаєш, як мало мене обходять речі світу сього! Але то був спосіб зостатися в Авіньйоні і захистити своїх побратимів. Папа побоюється Орсіні, він не торкнувся б і волосини на моїй голові. Ще три роки тому він послав мене з посольством до арагонського короля».

«То хто ж бажав тобі зла?»

«Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Вони намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п'ять років тому. Два роки до того було засуджено нарбонських беґінів, і Беренґарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан вже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався — до речі, коли він приїздить?»

«Буде тут через два дні».

«Михаїл… Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Перуджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п'ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс, їх було спалено, Вільяме… Ох, як се жахливо!» Він сховав голову між руки.