Ім'я рози

Бліда усмішка освітила його вуста. Тоді інші монахи, які дещо боязко слідкували за розмовою, від серця розсміялись, немов чекали на бібліотекарів дозвіл. Він спохмурнів, а вони й далі сміялись, вихваляючи вдатність бідолашного Адельма і показуючи один одному найнеймовірніші фігури. Всі ще сміялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий і суворий.

«Verba vana aut risui apta non loqui» [74] .

Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зігнутий під тягарем років, сивий, як голуб, не те що волосся — навіть обличчя й зіниці його були сиві. Я зрозумів, що він сліпий. Голос його все ще був гучний, а кінцівки міцні, хоч тіло вже дещо заклякло від ваги літ. Він втупився у нас очима, ніби й справді бачив, і потім я не раз помічав, що він ходить і розмовляє так, ніби все ще володіє даром зору. Але тон його голосу міг належати лише тому, хто володіє даром пророцтва.

74

Пустослів'ю і смішкам віддаватися не личить (лат.).З Правила св. Бенедикта, гл. 4.

«Цей шанований за вік і мудрість чоловік, якого ви бачите, — Хорхе з Бурґоса, — мовив Малахія Вільямові, показуючи на новоприбулого. — Він найстарший з усіх в монастирі, крім Алінарда з Ґроттаферрати, і саме йому дуже багато наших ченців звіряють свої гріхи у таїнстві сповіді». Тоді повернувся до старця: «Чоловік, що перед вами, се брат Вільям Баскервільський, наш гість».

«Сподіваюсь, ви не розсердились за мої слова, — різким тоном сказав старий. — Я чув, як дехто тут реготав із сміховинних речей, тож нагадав їм одну із засад нашого правила. Як каже псалмопівець, той, хто заради обітниці мовчання утримується від добрих бесід, тим більше уникати має бесід лихих. А крім лихих бесід, бувають і лихі образи. Ці образи наводять оману і викривляють подобу сотвореного світу, показуючи його навиворіт, а не таким, яким він має бути, яким він завжди був і завжди буде на віки вічні аж до кінця часів. Але ви прибульці з іншого ордену, де, як мені казано, поблажливо ставляться навіть до найнедоречніших веселощів». Він натякав на чутки, які ходили серед бенедиктинців про дивацтва святого Франциска Ассізького, а може й про чудернацтва, приписувані братчикам і спіритуалам всілякого кшталту, які недавно зродились з лона францисканського чину, сіючи збентеження. Але брат Вільям удав, ніби не помітив інсинуації.

«Маргінальні образки часто спонукають до усмішки, але ціль їх повчальна, — відповів він. — Як у проповідь іноді доречно вставляти exempla [75] , нерідко жартівливі, щоб зачепити уяву благочестивого натовпу, так і мові образів не варто цуратися таких nugae [76] . Для кожної чесноти і для кожного гріха можна знайти приклад в бестіаріях, а тваринний світ може бути алегорією світу людського».

«Гм, звісно, — насмішкувато, але без усмішки, сказав старий, — кожен образ добрий, аби лиш заохочував до чесноти, навіть якщо велике діло сотворення доведеться обернути догори ногами і зробити предметом осміяння. Щоб слово Боже проявилося в ослі, який грає на лірі, в дурні, який оре щитом, у волах, які самі запрягаються в плуг, у річках, які пливуть до своїх верхів'їв, у морі, яке загорається, у вовку, який стає пустельником! Вполюйте зайця з допомогою вола, навчіться граматики від сов, нехай собаки покусають вошей, сліпі хай дивляться на німих, а німі хай просять хліба, хай мурашка народить теля, хай куряча печеня літає, а книші ростуть на дахах, хай папуги читають лекції з риторики, а кури запліднюють півнів, поставте віз перед волів, покладіть собаку спати в ліжко, і хай усі ходять вниз головою! Навіщо всі ці nugae? Щоб створити інший світ, світ навиворіт, протиставлений світові, що його сотворив Бог, і все це під приводом науки Божих заповідей!»

75

Приклади (лат.).

76

Витівки (лат.).

«Але Ареопагіт вчить нас, — смиренно мовив Вільям, — що Бога можна назвати лише через якнайбільше розмаїття речей. А Гуґо Вікторинець нагадує нам: що більше подібність робиться неподібною, то більше під покровом страхітливих і неприличних постатей відкривається нам істина, а уяву менше вдовольняє тілесна втіха, і вона змушена дошукуватись таїн, що криються під потворністю образів…»

«Знаю я сей аргумент! І з соромом визнаю, що то був коронний аргумент нашого ордену, коли клюнійські отці воювали проти цистерціянців. Але мав рацію святий Бернард: людина, яка жадає відкрити речі Божі per speculum et in aenigmate, і тому зображає потвор та чудернацтва природи, поволі набуває смаку до самого діла рук своїх, себто потворності, черпаючи в ній насолоду і дивлячись на світ тільки через неї. Подивіться-но лиш — поки ви зрячі — на капітелі колон на вашому кружґанку, — і показав рукою за вікно, в бік церкви, — навіщо очам монахів, заглиблених у розважання, споглядати сих сміховинних покручів, цю потворну пишноту і пишну потворність? А навіщо ці бридкі мавпи? Ці леви, кентаври, недолюди з устами на череві, однією ногою і вухами, наче вітрила? А ці плямисті тигри, воїни в бою, мисливці, які дмуть у ріжки, ці багатоголові тіла і багатотілі голови? А чотириногі зі зміїним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду — на козла, а ось рогатий кінь, і ще чимало подібного, то ж тепер монах воліє споглядати мармурові статуї, ніж читати рукописи, і подивляти діла людські, аніж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смішкам!»

Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чудувався, що хоч він осліп, мабуть, вже багато років тому, але так добре пам'ятав ці образи і так яскраво описував нам їх бридкість. У мене навіть зродилась було підозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо він і тепер говорить про них так пристрасно. Але найспокусливіші образи гріха мені часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужів незламної чесноти, які засуджували їх чар і вплив. Це знак, що мужі сі сповнені були великого запалу свідкувати про істину, тому з любові до Бога не вагалися відносити на карб зла всі спокуси, якими воно прикривається, і прагнули якнайкраще просвітити людей щодо способів, якими вабить їх до себе лукавий. Слова Хорхе й справді зродили у мені велике бажання уздріти зображення тигрів і мавп на кружґанку, подивляти яких я ніде не мав нагоди. Та Хорхе перебив хід моїх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.

«Господь наш не потребував вдаватися до всіх сих глупств, щоб вказати нам путь праведну. Біблійні притчі не смішать і не страхають. Натомість Адельм, смерть якого ви зараз оплакуєте, так замиловувався своїми почварами, що втратив з виду остаточні речі, матеріальним уособленням яких вони мали б бути. І він пройшов усі, воістину всі, - тут голос його зробився урочистим і грізним, — стежки потворності. А Бог вміє за це карати».

На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.

«Превелебний Хорхе, — мовив він, — чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адельмової смерті ви були присутні на вченому диспуті, який відбувся у цьому самому скрипторії. Адельм вельми дбав про те, аби його мистецтво, зосереджене на чудернацьких і фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божої і слугувало пізнанню речей небесних. Брат Вільям згадував тут Ареопагітові слова про пізнання через неподібність. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквіна, який твердив, що божественні речі краще представляти у подобі тіл нікчемних, ніж у подобі тіл шляхетних. По-перше, так легше звільнити людський дух від блуду; бо ж зрозуміло, що деякі прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби їх представлено у подобах шляхетних тілесних речей, це спричинило б сумніви. По-друге, цей спосіб зображення краще відповідає доступному нам на цій землі пізнанню Бога: Він бо являється нам більше в тім, чим Він не є, ніж у тім, чим Він є, а тому подібності речей, далеких від Бога, дають нам точніше уявлення про Нього, нагадуючи нам, що Він є понад усім тим, що ми говоримо і думаємо. І по-третє, у цей спосіб речі Божі краще сокриті від негідних людей. Отож мова тоді велася про те, як усі ці дотепні й загадкові чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти відкрити істину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арістотеля можна знайти вельми виразні твердження на цю тему…»

«Не пригадую, — сухо перебив його Хорхе, — я вже дуже старий. Не пам'ятаю. Може й справді я був надто суворий. Вже пізно, треба йти».

«Дивно, що не пригадуєте, — наполягав Венанцій, — був то вчений і захопливий диспут, своє слово сказали й Бенцій з Беренґарієм. Питання полягало в тім, чи не спонукають нас метафори, гра слів, загадки, що їх витворила уява поетів для чистого задоволення, до розмислів про речі у новий, незвичний спосіб, і я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати… Малахія теж там був…»

«Якщо всечесний Хорхе не пригадує, май пошану до його віку і до стоми його розуму… втім, досі вельми жвавого», — втрутився хтось із ченців, які прислухалися до розмови. Цю фразу було вимовлено пристрасним тоном, принаймні на початку, бо той, хто говорив, зрозумів, що, напоминаючи про пошану до старця, він насправді підкреслив його слабкість, і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.

Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Беренґарія так, що той опустив очі: «Гаразд, брате, — мовив він, — якщо пам'ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж…»

Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові «улюблений». Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди інде, щоб не дивитися на Беренґарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія: «Ходіть-но, брате Вільям, — мовив він, — я покажу вам інші цікаві книжки».

Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренґарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім'я, обличчя його роз'яснилося.

«Ти носиш велике і славне ім'я, — мовив він. — Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер?» — спитав він. Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав: «Це автор великої і моторошної книги, «Libellus de Antichristo» [77] , у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися».

77

«Про Антихриста» (лат.).