Ім'я рози
Шрифт:
Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду: «Звісно, в кухні він не спатиме», — мовив він різко. І приспішив крок.
«Гаразд, гаразд, — шепнув мені Вільям, — отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. — Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: — І не смійся. Як бачиш, в мурах сих сміх не тішиться доброю славою».
Ми ввійшли на хори. Світилися лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.
Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Тu autem Domine miserere nobis» [88] . Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini» [89] , і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram» [90] .
Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу,
88
Помилуй нас, Господи (лат.).
89
Поміч наша в ім'я Бога (лат.).
90
Який сотворив небо і землю (лат.).
91
Відповідно, Пс 4, 1, Пс 9, 2 і Пс 113, 1.
«Слідкуй за цим місцем, — сказав мені Вільям. — Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі».
«Під цвинтарем?»
«Чому б і ні? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь має бути оссарій, бо ж неможливо, щоб упродовж століть усіх монахів ховали на тому клаптику землі».
«То ви й справді хочете пробратися вночі в бібліотеку?» — перестрашено спитав я.
«До мертвих монахів, гадів і таємничих вогнів, мій добрий Адсо? Ні, хлопче. Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв».
«То навіщо вам знати про вхід?»
«Бо мудрість не лише в тім, аби знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тім, аби знати все про те, що міг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нині я говорив майстрові-скляру, що вчений муж повинен до певної міри берегти таємниці, які він відкриває, щоб інші ними не зловжили, одначе відкривати їх треба, а в цій бібліотеці, схоже, таємниці навічно зостаються сокритими».
З цими словами він пішов до виходу, бо служба скінчилася. Обоє ми були дуже стомлені, тому відразу пішли в нашу келію. Я згорнувся клубком у своєму «склепику», — як жартівливо назвав мою нішу Вільям, й одразу ж заснув.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
Другого дня ПОЛУНОШНИЦЯ,
де пару годин містичного щастя обриває вельми кривава подія
Нема зрадливішої живини, ніж півень, символ то диявола, а то — воскреслого Христа. Чин наш знав півнів недбайливих, котрі не піли зі сходом сонця. Зрештою, особливо у зимові дні, служба полуношниці відправляється, коли надворі ще ніч уповні і вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темряві і довго в темряві молитися, очікуючи дня й освітлюючи морок полум'ям побожності. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братією, а відбувати ніч, ритмічно проказуючи визначене число псалмів, яке відмірює плин часу, щоб, коли проминуть години, виділені іншим для сну, подати їм знак до пробудження.
Отак-от розбудили й нас тієї ночі чувальники — дзвонячи у дзвіночки, вони обходили опочивальні й притулок для прочан, а один із них зазирав у кожну келію, гукаючи Benedicamus Domino [92] , на що ченці відповідали Deo gratias [93] .
Ми з Вільямом підкорилися бенедиктинським звичаям, за яких півгодини ми були вже готові зустріти новий день і подалися на хори, де ченці, простершись на землі, відмовляли перші п'ятнадцять псалмів і чекали, аж увійдуть новіції під орудою свого вчителя.
92
Благословім Господа (лат.).
93
Дяка Богові (лат.).
Тоді кожен сів на своє сідалище і хор заспівав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam» [94] . Голоси здіймались до склепінь церкви, немов молитва дитини. Двоє ченців піднялися на амвон і виголосили дев'яносто четвертий псалом, «Venite exultemus» [95] , а після нього — інші, приписані обрядом. І я відчув запал оновленої віри.
Ченці сиділи на своїх сідалищах — шістдесят однакових постатей в однакових габітах і каптурах, шістдесят тіней, ледь освітлених полум'ям великого триніжка, шістдесят голосів, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсінок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була місцем сокритих тайнощів, свавільних спроб
відкрити їх і похмурих грізьб. Бо тоді я бачив у ньому лише прихисток святості, пристанище чеснотливості, релікварій мудрості, ковчег обачності, вежу мудрості, заповідник лагідності, бастіон сили, кадило праведності.94
Господи, відкрий мої уста, і вони зголосять хвалу Твою (лат.).
95
Ходіте заспіваймо (лат.).
Після шести псалмів почалося читання Святого письма. Декому з ченців очі злипалися від сонливості, і один з нічних чувальників з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спійманий на дрімоті мусив спокутувати переступ — він брав лампу і сам продовжував обхід. Заспівали ще шість псалмів. Тоді абат дав своє благословення, гебдомадарій став відмовляти молитви, всі схилилися перед вівтарем і запали у мить самозаглиблення, всю солодкість якого не збагнути нікому, хто не пережив цих часин містичного запалу і глибокого внутрішнього сумиру. Урешті, знов опустивши каптури на обличчя, всі сіли й урочисто затягли «Те Deum» [96] . Я теж возблагодарив Господа за те, що Він забрав у мене сумніви і звільнив од збентеження, яке заволоділо було мною першого дня в абатстві. Ми слабкі створіння, сказав я собі, і серед сих учених і побожних монахів теж рояться дрібні заздрощі та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяє буйний вітер віри, тільки-но всі зберуться в ім'я Отця, а Христос знов зійде поміж них.
96
Тебе, Господи (лат.).
Між полуношницею і хвалитнами чернець не вертається до келії, хоч надворі все ще глибока ніч. Новіції пішли за своїм учителем у капітулярну залу вивчати псалми, дехто з ченців зостався в церкві, щоб подбати про священне знадіб'я, а більшість прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружґанку, що зробили й ми з Вільямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутніми на хвалитнах.
Знов почалося псалмопіння, і один з-посеред приписаних на понеділок псалмів воскресив мої колишні страхи: «Грішне слово безбожного в серці моїм: — Нема страху Божого перед очима його — Слова його уст то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро [97] ». Мені здалося лихою призвісткою, що саме на той день правило приписало такий страхітливий докір. Не втихомирило мого трепетливого неспокою і звичне читання Одкровення після хвалитних псалмів, і уяву мою знов заполонили постаті з порталу, які попереднього дня так гнітили моє серце й очі. Та після респонсонію, гімну і стиха, коли почалася піснь Євангелія, я помітив за вікнами хорів, якраз над вівтарем, блідий посвіт, що починав уже вигравати різнобарвними вітражами, котрі досі мертво спочивали у мороці. То не була ще вранішня зоря, яка торжествуватиме при часі першому, коли ми співатимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere» [98] . To було лише перше кволе провістя зимового світанку, але і його було досить, і досить було легкої півтіні, що помалу витісняла нічну пітьму в наві, аби звеселити моє серце.
97
Пс 36, 2–4.
98
Господь, який є сяйво святості дивогідне… Зійшла вже зоря світла (лат.).Другий гімн міститься в збірці пісень «Carmina burana» (XIII ст.).
Ми співали слова з божественної книги, свідкуючи про Слово, яке прийшло освітити народи, і мені здалося, що денне світило всім своїм сяйвом вливається у храм. У словах гімну немов виблискувало ще неприсутнє світло немов містична лілія пахучо розкривалася між хрестовинами склепіння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовної радості, - молився я мовчки, мовлячи своєму серцю: — Чого ж ти, дурне, боїшся?»
Але раптом за північними дверима здійнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до праці, сміє заважати святому богослужінню. Тут увійшло троє свинарів з перестрашеними обличчями. Підійшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотіли. Настоятель спершу заспокоїв їх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввійшли інші челядники, і вигуки залунали голосніш: «Там чоловік, мертвий чоловік!» — говорив хтось, а інші гукали: — «То монах, хіба ти не бачив його чобіт?»
Молільники замовкли, а настоятель поспіхом вийшов, подаючи знак келареві, щоб той ішов за ним. Вільям поквапився їм услід, але вже й інші ченці покинули свої місця і притьмом посунули надвір.
Небо вже посвітліло, а від снігу на землі усе навколо здавалось ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинною кров'ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір'ям, щоб відполохувати птахів.