Іміджмейкер із Москви
Шрифт:
– В общем – будем считать, что мы готовы сделать следующий победоносный шаг! И мы его сделаем!… Вы его сделаете! – багатозначно поправив себе іміджмейкер і делікатно, але твердо взявши Микиту Ілліча під лікоть, випровадив його за двері.
Спровадивши Симорозенка, політтехнологи кинулися збирати чорнетки його текстів та знімати зі стіни портрети Маркса, Енгельса, Леніна, подаровані лівим кандидатом. Нестор Євграфович відчинив кватирку, провітрюючи задимлений Симорозенком номер, а Артурчик повісив на стіну принесені напередодні
Сливка кілька разів про себе прочитав текст, набрав у легені повітря – іміджмейкер з асистентом мимоволі пригнулися – і, розмахуючи «шпаргалкою», театрально виголосив:
– Як це не дивно, але збанкрутілі комуно-імперські політикани знову і знову підкидають нам провокаційні питання щодо – Сливка скорчив презирливу гримасу – Слов'янського союзу, СНД, відносин з Росією! Про імперську політику Росії я скажу словами нашого славетного поета Дмитра Пав-личка:
«Знов Москва розпинає народЩо постав за державу свою…»…Дубль за дублем – щоразу краще і краще – Сливка невтомно і натхненно повторював свій історичний виступ. Імітуючи овації натовпу вдячного електорату, іміджмейкер з помічником втомлено поплескували в долоні. Нарешті, Нестор Євграфович, підсумовуючи виснажливе тренування, промовив:
– Гарно! Дуже гарно, пане Сливка! Можете вважати, що голоси дев'яноста відсотків національно-свідомих виборців округа вам забезпечені!
На що пан Сливка, мрійливо мружачи очі, відповів:
– От якби позбавити права голосу усіх несвідомих…
– Не відволікайтеся, Богдане Степановичу! – посуворішав іміджмейкер. – Станете депутатом – розробите відповідний законопроект… А поки що вам треба готуватися до зустрічі з працівниками заводу «Червоний Арсенал». Артуре, яка там соціологія по робітничих кварталах? – звернувся він до асистента.
Той простягнув шефу роздруківку.
– Так-так… Тяжкий випадок – співвідношення п'ятдесят на п'ятдесят, – стурбовано розмірковував вголос іміджмейкер. Сливка здивовано, але з неприхованою надією, вигукнув:
– Тобто?! Як це!?
– П'ятдесят відсотків – готові голосувати за лівих… – спокійно відповів Нестор Євграфович.
– А інші п'ятдесят – за мене? Чи ще не визначились? – запитав Сливка, ніби переконуючи присутніх, що надія помирає таки останньою.
– Чому не визначились? Визначились. Вони готові йти і без всяких там виборів палити заводоуправління.
– То що ж я повинен їм сказати? – запитав розгублений Сливка.
Нестор Євграфович витримав паузу і, подружньому поклавши патріотові на плече руку, повчально промовив:
– Друже мій! Ви мусите їм сказати, що в усьому винні червоні директори, які засіли в заводоуправлінні!
– Геніально! – захоплено вигукнув Сливка.
– Я бачу вас на чолі колони червоноарсенальців, з державним прапором у правій руці й
«Кобзарем» – у лівій! – у тон йому захоплено підхопив іміджмейкер і несподівано поцікавився:– «Інтернаціонал» державною мовою пам'ятаєте?
– Авжеж! – обурився натхненний намальованою картиною Сливка.
Нестор Євграфович продовжував підливати у вогонь олію:
– Уявіть – ви ведете народ від палаючого заводоуправління прямо до виборчої дільниці і співаєте:
«Ми всіх катів зітрем на порох, Повстань же, військо злидарів!»Сливка набрав у легені повітря і підхопив спів політтехнолога. Артурчик, захлинаючись сміхом, також не втримався і, зчитуючи з ше-фового рота український текст «Інтернаціоналу», почав підспівувати, ковтаючи закінчення слів:
«Всьо, щьо забрал наш люти вор… Щьо поверну… ча… наспі!…»…Розбурхана хоровим співом Сливкова уява малювала йому у легкому серпанку, як він крокує попереду електорального війська від виборчої дільниці до Верховної Ради…
…Нестор Євграфович зиркнув на асистента, який відчайдушними гримасами і тицянням пальцем у свій годинник сигналив, що ліміт часу клієнта вже вичерпаний.
– Да-а, Артурчик, все ж таки, ответственный стрелочник… – подумав іміджмейкер і вже вголос промовив:
– Гаразд! Мало не забув! За кілька хвилин у мене термінова розмова із Бжезинським. Пане Сливко, прошу…
Іміджмейкер подав знак Артурчикові, й політтехнологи взяли окриленого новими перспективами та вірою в перемогу пана Сливку попід руки і вивели гостя з палаючими очима за двері. Адже рівно за п'ять хвилин мав з'явитися їхній третій підшефний.
Вечоріло. Бабай замалим не спізнився. Він увійшов у номер Нестора Євграфовича вже тоді, коли телевізійна програма, задля перегляду якої і збиралися, вже почалася.
– Профессор!… – вигукнув просто з порогу гість.
– А-а, господин Бабай. Здравствуйте. Тише. Садитесь… – запросив іміджмейкер, вказуючи на м'яке крісло поряд з Артурчиком, який з нотатником та олівцем у руці уважно стежив за початком програми. Бабай плюхнувся у крісло, трохи пововтузився в пошуках зручної пози і, нарешті, закинувши ногу на ногу, заспокоївся. І тоді його очі натрапили на екран телевізора. Він побачив величезну телевізійну студію; на трибунах – сотня глядачів, на подіумі – ведучий. Оркестр грав бравурний марш.
– «Михайло Підвальський», – прочитав з рухомої стрічки Бабай уголос.
Обличчя ведучого видавалося Бабаю нібито знайомим із якихось програм. З яких саме – він не міг згадати. Це був чоловік середніх років у світлому, доволі авангардному фракові з коштовною брошкою замість метелика. Манери, експериментальна зачіска ведучого, кульчик у вусі, пірсінг у брові, неймовірна кількість каблучок, ланцюжків та інших прикрас красномовно натякали на нестандартну сексуальну орієнтацію телезірки. Раптом Бабай пригадав – це був кумир столичних меншин Міша Підвальський, відомий своїми неймовірно талановитими експромтами та іншими розмаїтими талантами.