Мігрант
Шрифт:
– Там же не було жару! Це віртуальна…
– Іди геть.
Крокодил заточився. Хлопчаки на березі проводили час, як проводять його щасливі пацани на пляжі; Крокодил довго крутив головою, перш ніж розгледів Айру, що сидів на високому камені, дивився на море, жуючи травинку.
Крокодил наледве відшукав стежку серед каміння. Айра, почувши його, навіть не обернувся.
– У Тимор-Алка… опік другого ступеня, по-моєму, – сказав Крокодил, звертаючись до його потилиці.
Айра повернув голову. Крокодил був готовий почути щось на кшталт «Я знаю» чи «А тобі що до того?»,
– Погано, – коротко зауважив Айра.
– Він вірив, що це вугілля. Біг по вугіллю. Спробуй, скажи, що він не пройшов цей тест.
– Пройшов, – Айра не став сперечатись. – Та в нього великі проблеми.
– Хто ти за званням? – спитав Крокодил.
– Тобто?
– Ти ж офіцер, так? – Крокодил затнувся, тому що слова його нової рідної мови знову не відповідали поняттєвому апарату. – Ти… учасник жорсткої ієрархічної структури, що працює, добирає повноцінних громадян? З одного боку, ти на нижчій сходинці, всього лише польовий екзаменатор… З другого – ти одноосібно приймаєш рішення…
Крокодил замовкнув, незадоволений собою. Йому не подобалося неприродне звучання знайомих, здавалося б, слів.
– То в якому ти званні? Капрал? Лейтенант? Сотник?
Айра зацікавлено поглянув на нього:
– У мене, знаєш, малий досвід спілкування з мігрантами. А шкода: ви кумедні… Любий Андрію, я твій інструктор, і все. Процедура випробування формалізована й регламентована до найменших деталей. Якщо ти доведеш своє право бути повноправним громадянином – я буду першим, хто тебе привітає.
І він устав:
– Збираймося! – Його голос легко перекрив і хлопчачу балачку, і гурчання прибою. – Повертаймося до табору, і ввечері, якщо встигнемо, складемо регенерацію… Вставай!
«Якщо встигнемо».
Айра повів колону до табору – швидкою ступою, іноді бігом. Берег спорожнів. Прибій налягав на пісок і враз сповзав із нього, наче ковдра.
Тимор-Алк сидів біля водоспаду, опустивши ноги у воду. Ніби не зауважив, що всі пішли.
– Я можу тобі допомогти, – сказав Крокодил. – Уставай.
– Чого ти до мене причепився? – з болем у голосі озвався Тимор-Алк.
Крокодил сів поряд – на пісок:
– Давай поміркуємо. Припустімо, я мігрант, упав із неба. Припустімо, я нічого про вас не знаю. Та природна ідея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобі не спадає на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?
Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:
– Ти не можеш мені допомогти! Мені ніхто не може допомогти… Навіть бабуся казала, щоб я не їхав. Навіть вона!
І стримав сльози.
– Подумаймо, – знову почав Крокодил. – Вона ж тебе любить, чи не так?
– Я говоритиму про це.
– Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу – це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.
«А чи любитимуть через мільйони років?» – виправив себе подумки.
– Так, – визнав Тимор-Алк. – Вона мене любить. Вона взагалі…
Він
прикусив язика.– А де твої батьки? – м'яко запитав Крокодил.
– Вони померли.
– Нещасний випадок?
– Так.
– Мені теж усі казали, щоби я не їхав, – зізнався Крокодил. – Так що я тебе дуже добре розумію.
Тимор-Алк понурив голову.
У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку – і на чашку зі шкільної їдальні.
– Мабуть, я завтра повернуся на материк, – сказав Крокодил. Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.
– Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, – пояснив Крокодил. – А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.
Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.
– Оце так! – у щирому захваті промовив Крокодил. – Навчи мене. Віддячу.
Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов'язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут – нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.
– Я не можу нікого вчити, – сказав Тимор-Алк. – Я сам не розумію, як це відбувається.
– Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?
– Коли як. Узагалі всі.
– Тебе хто вчив?
– Бабуся.
Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.
– Тиморе, – сказав Крокодил – чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?
Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.
– Добре, – скрадливо продовжував Крокодил. – Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?
– Це не вміння гоїти рани, – сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. – Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина – сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою – не запанує ні над чим. Залежні – безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…
– Так я і думав, – пробурмотів Крокодил.
– Ні, – Тимор-Алк швидко виправився, – люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.
– А які рішення ти хотів би приймати? – обережно спитав Крокодил.
Хлопчисько роззявив рота – і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:
– Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?
Крокодил похлинувся, обурений.
Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.
Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після сну почувався не стільки відпочилим, скільки розбитим. Затерпла спина, ломило коліна, саднили ступні, й дуже хотілося їсти.
Відшукавши стежку, якою пішли Айра з хлопчаками, він потихеньку полетів їм услід, сподіваючись, що жодних важливих тестів не пропустив. Сказано було: «Увечері складаємо регенерацію». «До вечора, – думав Крокодил, – є час: сонце ще високо».
Сонце високо, колодязь далеко…