Міжконтинентальний вузол

— Ні. ІІу, а коли чесно: як мої справи?

— Все нормально, Пітер. Але бій проти Мухаммеда Алі ви не витримаєте.

Пітер Джонс посміхнувся:

— Це мене не бентежить. Я його куплю. Він упаде від мого удару в першому раунді. Я ж коштую триста мільйонів чи десь близько цього, хіба не так?

Страшенно перелякані очі професорів, погляди всіх спрямовані на кнопки мікрофонів селекторного зв'язку з сусіднім кабінетом.

Бінн усміхнувся:

— Я не обманюю своїх пацієнтів, колеги. Я їх знаю. Саме це додає їм імпульсу сили… Так, я дозволив йому почути ваші слова… Для інших це може бути шоком, а для сера Пітера — лише хороша психотерапія… Ходімо, він чекає…

«Вірте першому враженню, але при цьому вчитуйтесь у кожне слово документа»

Славін раз у раз кидав на професора Іванова швидкі погляди, особливо в ті моменти, коли той неквапливо переглядав записи, зроблені на маленьких аркушиках цупкого жовтуватого паперу. Велика голова трохи асиметричної форми здавалася вбитою у міцні плечі, — така коротка була його м'ясиста шия, вкрита намистинками поту; в залі, де йшов захист дисертації на здобуття наукового ступеня Макогоновим, було душно, але не настільки, щоб так потіти (мабуть, добряче п'є, подумав Славін, усі питущі, особливо по-чорному, неестетично потіють, як тільки з ними жінки сплять, тварини якісь); говорив професор командно, іноді дратувався з якоїсь, лише йому зрозумілої причини, і тоді голос його — і без того тонкий — зривався на фальцет.

— Усі мої критичні зауваження, — тим часом вів далі Іванов, — яких я не міг не висловити, ні в якому разі не міняють позитивного ставлення до роботи дисертанта. Ми виробили порочний стиль: якщо вже хвалити, то, як кажуть, захлинаючись, щоб жодного слова проти шерсті, — ура, геній, — люди долілиць! Не вірю я в таку похвалу! За нею вгадується рабство, нещирість і, зрештою, абсолютна байдужість до справи… Шкода, що в нашій ученій раді такий настрій ще й досі є… Як і всі ми, я глибоко шаную Валерія Якимовича Криловського, патріарха, як усім відомо… Але навіщо, — Іванов обернувся до голови вченої ради, — оголошуючи про виступ Валерія Якимовича, перелічувати всі його звання, лауреатства й титули? Навіщо ж трясти золотом, та ще й привселюдно?! Що за візантійщина така?! Проте роботу дисертанта, таку потрібну оборонній техніці, марудили два роки! Аж поки зібрали всі думки, утрясли плани, поставили в чергу, розіслали рецензентам… Два роки вилетіли геть! Я вибачаюсь перед дисертантом за цю вкриту мохом дрімучість процедури входження в науку і прошу його, як людину молоду, ще не биту, не впадати в байдужий песимізм. Життя — це бійка. На жаль. Особливо в науці. Пора навчитися вгадувати таланти, а не ставити для них спеціальну смугу для бігу з подоланням перешкод. Що створює спортсмена, те губить ученого. Я вітаю дисертанта: він сказав своє слово в науці. Це не переспів знайомих істин, не зібрання чужих цитат та схем, це — нова ідея, браво!

… Інспектор управління кадрів довго гортав особову справу Іванова, потім закурив «Приму» й задумливо сказав:

— Знаєте, товаришу Славін, чесно кажучи, цю людину я не розумію… Так, усі кажуть, талановитий, так, оре за двох, але моральне обличчя…

— Тобто?

— З дружиною не живе, наймає десь квартиру, подруги коло нього в'ються, як мошкара; компанії, потяг до світського життя, розумієте: взимку гірські лижі, влітку водні, загравання з молодими, з тими, хто щойно почав робити перші кроки в науці… А виступи на зборах? Трощить усе і всіх, як слон у крамниці, ніяких авторитетів… Та йому ж не сорок, а п'ятдесят сім, час уже оговтатися…

Славін ще раз подивився на кадровика: в чорному костюмі, галстук теж чорний, зав'язаний незграбним трикутником; сорочка цупко накрохмалена, тому — була ж серпнева спека — комірець змокрів, здавався неохайним, якимось двоколірним, біло-сірим (смішно, подумав Славін, батько розповідав, як наприкінці двадцятих за галстук виключали з партії як буржуазних переродженців, а тепер на тих, хто без галстука й жилетки, що стала неодмінною, дивляться, немов на якихось хіпі; швидко час змінився! Хіба не однаково, в галстуці людина чи без нього?!).

— Чому Іванову не підписали характеристики на виїзд до Угорщини, на конгрес із радіоелектроніки? — спитав Славін.

— Бо догани з нього ще не зняли.

— За що?

— За грубість і нетактовність у ставленні до колеги по роботі.

— А в чому полягала та грубість?

— Він сказав своєму начальникові, що бачить у ньому фанфарона й безпринципного пристосуванця… Заявив про це публічно…

— З чим це було пов'язано?

— Я там не був, товаришу Славін… Розповідають, начебто професор Яхминцев, так, так, начальник відділу, виступив проти того, щоб у нашому центрі захищав свою дисертацію Голташвілі, молодий співробітник, Автандил Голташвілі…

— Тема цікава?

— Кажуть, цікава, але сам цей Голташвілі фрукт, я вам скажу… Костюми носить тільки американські, роз'їжджає на «фольксвагені», бачите, курить тільки ці, як їх, зелені такі, смердять м'ятою…

— «Салем», — зітхнув Славін. — Сигарети з ментолом?

— Правильно, — відповів кадровик і теж по-новому придивився до Славіна, зробивши це неприховано, мовби визначав йому ціну…

— Судимо по одежі, — сказав Славін. — Якщо він краде цей самий «Салем» чи у фарцовщиків купує — посадять, а коли по закону — яке наше діло? Кожен по-своєму дуріє… Та й до того ж «Салем» смачніший за наші сигарети, у нас не тютюн, а засіб для труєння паразитів.

— Ви що, з ним знайомі? — насторожено запитав кадровик.

— Поки ні. До речі, чому вас це цікавить?

— Бо він ваші слова повторює…

— Значить, думає, — сказав Славін. — Повернемося до безтактності Іванова щодо професора Яхминцева…

— Мені здається, Голташвілі — привід, товаришу Славін.

— Мене звуть Віталій Всеволодович.

— Так от, Віталію Всеволодовичу, мені здається, що сварка між Івановим і Яхминцевим має глибоке коріння. Пригадуєте, в нас кібернетику називали буржуазною лженаукою?

— Ще б пак.

— А Яхминцев на початку п'ятдесятих був серед тих, хто громив кібернетику, з усього маху рубав, хоч був молодий, тільки-но в науку входив, на тому антикібернетичному гребені його й винесло наверх, але потім він своєчасно зробив крок убік…

— У молодості грали в баскетбол? — спитав Славін.

— Було, — здивовано відповів кадровик. — А як ви здогадалися?

— «Крок убік» — спортивний термін… Ну, і як Іванов поставився до того, що його не пустили на конгрес до Будапешта?

— Спочатку лютував, а потім махнув рукою: «Це не мені треба, а науці, хочете пліснявіти — пліснявійте!» Відпустку взяв і на Чегет поїхав, кататися з гір. Повернувся звідти з якоюсь латишкою, та пожила в нього тиждень, і знову — сам.

— Іванов не розлучений?

— Ні.

— Чому?

— Мати в нього… бабуся старорежимна… Категорично проти розлучень, щодня до церкви на утреню ходить…

— Скільки їй?

— Сімдесят вісім… А батько в нього був статським радником, командував залізницею в Сизрані. Тридцять сьомий…

— Реабілітували?

— Так. Під чисту.

— Ви дозволите мені попрацювати з особовою справою товариша Іванова?

— У мене посидите?

— Мабуть.

— Сталося щось? — спитав кадровик. — Чепе?

— Чепе, хоч нічого й не сталося, — відповів Славін, — просто прикро, коли потрібну людину не пустили на конгрес, шкода для науки, тут його правда.

Сергієнко слухав Славіна мовчки, бавлячись різнокольоровими олівцями, затиснутими в лівій руці, не перебив жодного разу, навіть коли Славін вдавався до епітетів, розповідаючи про талановитість Іванова, стрімкість мислення, несподіваність оцінок (епітетів не любив: «віддаю перевагу фактам»); не зробив жодної помітки, хоч завжди щось записував у блокнот; коли Славін замовк, він навіть якось байдуже спитав: