Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
— Ви проти цього права?
— За! Обома руками за! Але дозвольте мені, начальникові відділу, платити п'ятьом світлим головам за їхній труд, за реальний внесок у діло, а не за той стілець, на якому вони сидять! Звичайно, при нинішній системі господарювання статистиці набагато легше зведення складати, — ніяких тобі турбот, знай крути арифмометр!
— Пропозиції? — втретє повторив Славін.
— Про генеральну я вже сказав. На початку нашої розмови. Нас душить скафандр бюрократичного апарату. Дайте керівникові завдання й гроші. І, звичайно, строк. Жорсткий строк. Але дозвольте мені, керівникові, стимулювати збільшення світлих умів для країни! Світлі уми й молоті руки — внаслідок ненормованої зацікавленості — давали б народному господарству мільйонну економію. Нехай нездара одержує
— Безумовно!
— Ну, а якщо керівник — дурний? Таке можливе? Або ж людина з поганим характером? Чи упереджений? Самозакоханий? Чи хам? Від такої ситуації ви гарантовані?
— Ну, от, — зітхнув Іванов, — усе повертається на круги своя. Звичайно, не гарантований! Звичайно, є ризик! Звичайно, простіше залишити все, як є. Знаєте, яка в нас у всіх хвороба?
— Не знаю.
— Ми хочемо все заздалегідь продумати. А це неможливо.
Він говорить, як Степанов, — подумав Славін, — його словами; в усіх наболіло, всі про одне й те саме…
— Коли Ціолковський починав свою справу, — вів далі Іванов, — його оголосили психопатом: чавунка ледве ходить, а він на небеса замахується! Керівник, до вашого відома, це також талант! А ми шукаємо таланти не в живій справі, а в анкетах управлінь кадрів! Тато з мамою в порядку? В порядку! Доган не мав? Ні! Іван Іванович ставиться прихильно? Начебто так. Піде! Через півроку бачимо: дурень дурнем, темнота і чванство! Але зняти не смій! Незручно, нещодавно призначили, нас не зрозуміють, треба з людиною попрацювати, не святі горшки ліплять… У всякій справі важливо почати, Віталію Всеволодовичу. Визначити межі ризику, точно знати кінцеву мету, і все! Ура, вперед! Експеримент — явище саморегулююче! Воно відсікає дурість, якщо у тих, хто його проводить, — є права! На порожньому місці ініціативи не створиш. Або ж буття визначає свідомість, або всупереч цьому положенню, за догмою Ватікану, — свідомість визначає буття. Я, знаєте, противник ходового терміну: «треба підвищувати свідомість!» Це виклик марксизмові, якщо хочете. Ану, підвищіть свідомість у робітника на конвейєрі, коли він не буде перекопаний, що в залежності від того, як старанно він закручує свою гайку, в кінці року одержить премію, — і не дванадцять карбованців, а п'ятсот! «Людина є те, що вона їсть!» — теж, до речі, не Ватікан придумав, а наші великі предки! Знаєте прислів'я: «Постав хату, розори хазяйство»? Отож-бо й воно, ми більше думаємо, як, не заплативши, зекономити, а треба виходити з іншого: як би швидше та краще одержати, заплативши за чудову роботу процент з прибутку. Решта — базікання й химера.
— Скажіть, Георгію Яковичу, а от можна вичислити — хоча б приблизно, — яких збитків завдано справі через те, що ви не поїхали на конгрес у Будапешт?
— Можна, — якось машинально відповів Іванов, мабуть, усе ще думаючи про своє. — Тисяч на сто, гадаю.
— Надто вже кругла цифра, — сказав Славін. — Чому саме сто тисяч?
Іванов раптом підвівсь із стільця (як легко рухається, що то значить спортсмен):
— Стривайте, стривайте, а звідки ви знаєте, що мене туди не пустили?
— Та я ж в інституті не тільки з вами розмовляв… Вісті не лежать на місці.
— А чого ж ви тоді з хамом і розбещувачем розмовляєте? Я ж хам і розбещувач! Клин під мене вбиваєте?
— Це не мій фах. Я, навпаки, і в грішному ангелові намагаюся знайти риси непорочної діви. Ні, мене, справді, цікавить, які реальні втрати, — якщо вони були…
— Будь ласка… Наука тепер поза обміном ідеями неможлива… Згодні?
— Цілком.
— Витрачати гроші, аби повторювати те, що вже десь винайдено, — державний злочин. Так? — атакуючи, спитав Іванов.
— Державний злочин передбачає слідство й суд.
— Саме так.
— Жорстокий ви.
— Ні. Я справедливий. І якщо моїй країні завдають шкоди, це, я вважаю, цілком підсудна справа. Доброта, знаєте, буває часом гірша, ніж злодійство… Далі… На таких конгресах, який був у Будапешті, збираються не базіки,
а люди компетентні. На Заході гроші на турне просто так не випросиш, там усе контролюється результатом діла… У нас цю поїздку запланували ще два роки тому… Кого цікавить, що тільки я, — пробачте, не хвалюсь, так уже вийшло, — став своєрідним монополістом у своїй проблематиці? Нікого. «Пошлемо іншого, з того самого відділу, яка різниця?!» Ну, й послали професора Яхминцева, який був і залишається ідейним противником моєї концепції; в науці він випадковий, не горить нею, а працює за гемою, затвердженою в плані. Те, про що я міг говориш з іспанськими, канадськими, чеськими і японськими колегами, — він не може. Ідеї, які народжуються в моїй галузі науки, патентуються на Заході не менше, ніж на сто тисяч доларів. Дві-три ідеї я напевне привіз би, тим більше, що мене там чекав Роберт Баум, власник патентної фірми, тримає руку на пульсі передових ідей науки…— А сам він дослідник?
— Ні. Бізнесмен. Але за одного такого недослідника я трьох наших кандидатів наук віддав би…
— Звідки ви його знаєте?
— Він до нас тричі приїздив, в Дубну і в Новосибірськ, на конгреси… Серйозно кажу, трійку цікавих ідей я звідти привіз би…
— Отже, якщо йти за вашою логікою, то збитки становлять триста тисяч, а не сто, — зауважив Славін.
— Податки, податки, — всміхнувся Іванов, — ВААП не дрімає, обдере, як липку.
— Мені ваш директор сказав, що на ваше ім'я надійшло нове запрошення в Софію. Поїдете?
— Біжу по квиток, — жорстко посміхнувся Іванов. — Де продають?
— Чому ви не порушите питання, щоб з вас зняли стягнення?
— Тому що не вважаю себе винним.
— Чому ж тоді не апелювали?
— Тому що спочатку треба провести закон про словесну градацію між грубістю і констатацією факту. Яхминцева я вважаю паразитом на тілі науки, відмовлятися від своїх слів не буду. За кордон не рвуся, мені й тут добре.
— А збитки? — тихо спитав Славін. — Ви спокійно ставитесь до того, що країна терпить збитки через те, що ви не зустрічаєтесь зі своїми колегами? Якось ця позиція не дуже пов'язується з тим, що ви говорили на початку нашої розмови, Георгію Яковичу.
— Резерв міцності… Чули таке формулювання? Кожному металу, сплаву, станку, ракеті, людині відпущено резерв міцності… Почну метушитися — судинка лопне, і кінець… А так я в чудовій формі, працюю з насолодою, не соромно дивитися на своє відображення в дзеркалі. Захочуть розібратися — розберуться. Принижуватись не буду.
— Пошук правди — це не синонім приниження.
— Ви мені пробачте, Віталію Всеволодовичу, але, гадаю, це питання не викликає особливого інтересу. Ви не компетентні його вирішити, мої розбіжності з Яхминцевим виражаються нудною мовою математичних рівнянь. Нас можуть розсудити спеціалісти, та й то далеко не всі… Ви за фахом хто?
— Аналітик, — усміхнувся Славін. — І тому було б добре, якби ви спробували все-таки пробити собі поїздку до Софії.
… Додому Славін повернувся о другій годині ночі; за місто, у свій маленький будиночок, не їздив тепер, темп роботи не дозволяв, ночував у Москві. У вестибюлі, відкривши поштову скриньку, одразу ж побачив папірець з пошти; він ненавидів ці папірці страшною непогамовною ненавистю: наче навмисне все придумують так, щоб створити клієнтові незручність, та й самим працівникам пошти (подвижниці, зарплата мала, самі старенькі жінки все тягнуть, бідолашні) теж: «Отримайте рекомендований лист в… з… і до…»
Хороші ви мої, немає в мене часу приходити на пошту за рекомендованим листом, це ж Ірина пише, вона людина розсудлива, скільки разів її просив надсилати звичайні конверти; я завтра о восьмій поїду, обідатиму в чека. І може, й зовсім не буду, — якщо Сергієнко відправить у відрядження; прикро, кохана ж пише, кожна її вісточка, як сонячний промінчик… Я міг би послати водія відділу, — але ж вимагатимуть доручення, а його треба оформляти два дні! Господи, які ж ми нерозторопні, коли хочемо в усьому й завжди добитися абсолютного, тобто звітного порядку: листа вручено, година, дата, підпис…