Маха гола

Але дружина, ніби вгадавши думки оцього чоловіка, з яким ділила ліжко, перестала плакати і заговорила тягучим голосом, що аж тремтів від зловтіхи й іронії.

— Від графині де Альберка ти не сподівайся нічого, — мовила вона зненацька з чисто жіночою непослідовністю. — За нею упадають десятки чоловіків, щоб ти знав. А молодість та елегантність для жінки важать куди більше, аніж талант.

— А мені що до того? — заревів у темряві Реновалес голосом, що зривався від люті.

— Я тобі це кажу, щоб ти не плекав даремних ілюзій… Маестро, тут ви приречені на невдачу… Ти вже старий, чоловіче, — не забувай, роки минають… Такий старий і негарний, що якби я познайомилася з тобою тепер, то не вийшла б за тебе, незважаючи на всю твою славу.

Завдавши цього удару, вона відразу втішилась і заспокоїлась; перестала плакати і, здавалося, заснула.

Маестро не ворушився. Випроставшись і підклавши руки під голову, він лежав горілиць і широко розкритими очима дивився в темряву, в якій раптом закружляли червоні цятки, потім стали розпливатися, утворювати вогняні кружальця. Від гніву нерви його напружилися до краю; останні дошкульні слова Хосефіни не давали йому заснути. Самолюбству художника було завдано глибокої рани, яка нила, проганяла від нього сон. Йому здавалося, що поруч лежить його найзаклятіший ворог. Він люто ненавидів це миршаве висмоктане хворобою тіло, якого міг торкнутися, простягши руку; йому здавалося, що воно зібрало в собі жовч усіх ворогів, з якими він будь-коли стикався в своєму житті.

Старий! Нікчемний! Невже ж він гірший за отих хлопчаків, що упадають за графинею де Альберка, він — чоловік, відомий усій Європі, той, на кого, бліднучи від хвилювання, дивляться захопленими очима всі сеньйорити, які розписують віяла та малюють акварелями пташок і квіти!

«Ми з тобою поговоримо про це згодом, сердешна жінко, — думав він, і губи його кривилися в невидимій у темряві злісній посмішці. — Ти ще побачиш, чи слава чогось варта, і чи справді мене вважають за такого старого, як ти гадаєш».

З хлоп’ячою радістю відновив він у пам’яті все, що відбулося в сутінках у його студії: згадав, як поцілував графині руку і як вона сиділа в солодкому забутті, згадав її слабкий опір і доброзичливість, що давали йому надію на більше. Він смакував ці спогади, втішаючись уявною помстою.

Потім, перевертаючись у ліжку, мимохіть торкнувся тіла Хосефіни, яка, здавалося, спала, і відчув майже огиду, ніби зачепив якусь тварюку.

Вона йому ворог: вона знівечила його талант, отруїла особисте життя, збила його на манівці як художника. Він певен, що створив би небачені шедеври, якби не спіткався з цією жіночкою, котра каменем повисла йому на шиї. Її німий осуд, її невсипуще стеження, її вузьколоба й нікчемна мораль добре вихованої панни обплутали його, мов путами, збили з обраного шляху. Її гнів та нервові вихватки приголомшували його, принижували, відбивали в нього всяку охоту до праці. Невже він має мучитись отак усе життя? Реновалес із жахом подумав про довгі роки, які йому лишається ще прожити, уявив собі свою життєву дорогу — одноманітну, закурену, нерівну і кам’янисту, уявив, що по ній доведеться іти й іти, напружуючи всі сили, не маючи змоги ні постояти, ні посидіти в прохолодному затінку, не маючи права ні на захоплення, ні на пристрасть, іти, тягнучи за собою важкий ланцюг обов’язку, на другому кінці якого волочитиметься завжди сварливий, завжди несправедливий ворог, що з хворобливою егоїстичною жорстокістю не спускатиме з нього інквізиторського погляду, пильнуючи кожну мить, коли ослабне активність розуму, коли прийде сон, коли він припуститься найменшої необачності, щоб викрасти його найінтимніші думки і потім пожбурити їх йому в обличчя з нахабством задоволеного своїм чорним ділом злодія. Оце таким має бути його життя!.. Господи!.. Ні, краще померти.

І тоді в темних закапелках його мозку голубою іскрою сяйнула моторошна думка. Реновалеса затопило жагуче бажання — таке несподіване, аж у нього мороз пішов поза шкірою від розгубленості та подиву. «От якби вона вмерла!..»

А чом би й ні?.. Завжди хвора, завжди сумна, вона, здавалося, затінювала його крильми своєї душі, чорними крильми крука, що зловісно кружляв над ним і кружляв. Він має право вирватися на волю, розбити на собі кайдани — адже він зрештою сильніший. Усе своє життя він прагнув слави, а слава — це омана, коли вона не є чимось більшим, аніж холодна пошана публіки, коли вона не дає митцеві справжньої творчої радості. Перед ним ще багато років діяльного життя; він ще не втратив змоги порозкошувати на грандіозному бенкеті втіхи; він ще зможе пожити, як декотрі художники, що ними він так захоплюється, ті, хто щодня п’яніє від насолоди, хто працює в атмосфері буйної волі.

«О, якби вона вмерла!..»

Йому згадалися якісь прочитані книжки, де інші, вигадані люди також бажали чужої смерті, щоб мати змогу вільно задовольняти свої вподобання і пристрасті.

Зненацька він ніби прокинувся від жаского сну, вирвався з обіймів кошмару і відчув глибоке хвилювання. Сердешна Хосефіна!.. Він жахнувся своїх думок; його охопило похмуре бажання розпекти своє сумління, щоб воно розжарилося, мов залізо в горні, яке шкварчить і сипле іскрами від найлегшого доторку. Не ніжність спонукала його знов пожаліти дружину, зовсім ні, він і тепер злився на неї. Але раптом подумав про роки злигоднів, що їх вони пережили разом; про те, як вона без жодної скарги, без жодного слова протесту пішла на великі жертви, щоб підтримати чоловіка в його боротьбі; подумав про її тяжкі пологи, нелегке материнство; про те, що вона вигодувала груддю їхню дочку, їхню Міліту, яка, здавалося, висмоктала всю снагу з материного тіла, і, мабуть, тому воно так знікчемніло. Який це жах — бажати її смерті!.. Нехай живе! Він усе витерпить, до кінця виконає свій обов’язок. Не треба, щоб вона вмирала, нехай краще помре він сам.

Але марно силкувався Реновалес знищити в собі ту думку. Жорстоке і страхітливе бажання, що прокинулося на дні свідомості, тепер опиралося, не хотіло відступати, сховатися й розчинитися в покручених борозенках мозку, звідки виповзло. Марно картав художник себе за ницість, ганьбив за жорстоку думку, прагнув розчавити її, стерти навіки. Здавалося, в ньому зродилась інша людина, позбавлена всякої совісті, нечутлива й черства до жалості та каяття, і це його друге «я» не хотіло нічого слухати; владне і незалежне, воно наспівувало й наспівувало йому у вуха так весело, ніби обіцяло невимовну втіху.

«Якби вона вмерла… Чуєш, маестро?.. От якби вона вмерла!»

ЧАСТИНА ДРУГА

І

Коли настала весна, Лопес де Coca — «безстрашний спортсмен», як називав його Котонер, — став щодня приходити пополудні в дім Реновалеса.

На вулиці, за штахетною огорожею, залишався стояти його автомобіль з мотором на сорок кінських сил. Цей величезний лімузин, покритий зеленим лаком, Лопес де Coca придбав нещодавно і надзвичайно пишався ним. Поки він ішов садом до будинку художника, шофер ще довго вибирав місце, де б поставити машину: то проїжджав трохи вперед, то давав задній хід.

В синьому дорожньому костюмі, у кашкеті з блискучим дашком, Лопес де Coca заходив у студію, де працював Реновалес; дивлячись рішучим поглядом капітана, що вирушає у кругосвітню подорож, він казав:

— Добривечір, доне Маріано… Я прийшов по дам.

І спускалася сходами Міліта в білому капелюшку з довгою синьою вуаллю, у довгому, аж до п’ят, сірому пальті. За нею з’являлася мати в такому самому вбранні, маленька й непомітна поруч із цією стрункою високою дівчиною, що пашіла квітучим здоров’ям.

Реновалес ставився до цих прогулянок дуже схвально. Віднедавна Хосефіна скаржилась на біль у ногах; подеколи почувала себе такою кволою, що днями не підводилася з крісла. Оскільки всякий інший рух завдавав їй болю, вона радо каталася в автомобілі, в якому можна було сидіти й не ворушитись і водночас долати великі відстані; заїжджати далеко від Мадрида і при цьому не докладати ніяких зусиль, ніби й не виходячи з дому.

— Веселої вам прогулянки, — казав художник, у душі радий, що залишається сам-один і якийсь час не відчуватиме на собі ворожих поглядів дружини. — Доручаю їх вам, Рафаеліто. Щоб ніяких безумств, гаразд?

На обличчі Рафаеліто з’являвся вираз обурення — навіщо йому це казати? На нього можна цілком звіритися.

— А ви з нами не поїдете, доне Маріано? Облиште свої пензлі хоч на часинку. Ми прокатаємось тільки до Пардо.

Художник просив вибачення: в нього багато роботи. Та й він чудово знає, що таке їзда в автомобілі, ганяти так швидко йому зовсім не до вподоби. Він не любить поглинати простір з майже заплющеними очима, нічого навколо не бачачи, бо все розпливається від стрімкого руху, ховається за хмарами куряви та піску. Йому куди приємніше дивитись на краєвид спокійно, без поквапу, мовчки й замислено, як людина, що хоче збагнути навколишній світ. Та й не годен він звикнути до речей, які належать не до його часу; він уже старий, і всі ці незвичайні новинки йому не до душі.