Маха гола

Графиня всміхалася, слухаючи художника. Розглядалася навколо з великою цікавістю: ні, прогулянка не така вже й погана. Їй здається, вона бачить усе це вперше. Дуже гарно! Але, на жаль, вона не створена, щоб жити на природі.

Для неї найкращий краєвид — це крісла якогось салону, а щодо дерев, то їй більше до вподоби декорації лісу в Королівському театрі, які з’являються під акомпанемент музики.

— За містом мені стає нудно й сумно, маестро. Природа, полишена на саму себе, нецікава і примітивна.

Вони вийшли на галявинку, де був ставок з низенькими пілястрами, що залишилися від колишньої балюстради. Вода, яка була врівень із берегами, від розталого снігу ще піднялася і тепер переливалася через кам’яну закрайку, розтікалася навкруги тоненькою плівкою і дзюркотіла вниз косогором. Графиня спинилася, боячись замочити ноги. Намагаючись ступати там, де сухіше, художник вийшов уперед і взяв графиню за руку, щоб провести її. Вона слухняно пішла за ним, сміючись і підбираючи шлейф сукні.

Коли вийшли на суху стежку, Реновалес не випустив цієї тендітної долоньки, відчуваючи крізь рукавичку її ніжне тепло. Конча не відсмикувала руки, ніби не помічала, що художник її тримає, але на устах у неї майнула ледь помітна посмішка, а в очах — вираз лукавства. Маестро здавався збентеженим. Він вагався, ніби не знаючи, з чого почати.

— Ніякої надії? — спитав він слабким голосом. — Ви, як і раніше, анітрошки мене не кохаєте?

Графиня засміялася — гучно й весело.

— Ну от, починається. Так я і знала. Недаремно вагалася, чи приходити. У кареті кілька разів повторювала собі: «Ти робиш дурницю, дівчино, що їдеш у Монклоа. Ти згинеш там від нудьги. Тебе чекає тисяча перше освідчення».

Потім змінила тон і вдавано суворо стала вичитувати йому:

— Але ж, маестро, хіба не можна розмовляти з вами ні про що інше? Чому ми, жінки, такі нещасливі, чому кожен чоловік, з яким хочеш просто погомоніти, вважає за свій обов’язок освідчитися тобі в коханні?

Реновалес запротестував. Нехай вона говорить так про когось іншого, але не про нього, бо він справді в неї закоханий. Може заприсягнутися, може повторити їй це навколішках, щоб повірила, — закоханий до нестями! Але графиня глузливо передражнила його, притуливши руку до серця і безжально засміявшись.

— Так, так… Я цю пісеньку знаю — краще не марнуйте сили, повторюючи її. Знаю напам’ять. «У грудях наче вулкан… Не можу без тебе жити… Якщо не покохаєш, заподію собі смерть…» Усі ви кажете одне й те саме. Ані натяку на щось оригінальне… Маестро, заклинаю вас богом! Не виставляйте себе вульгарним залицяльником. Ви ж велика людина, а белькочете такі дурниці!..

Реновалес аж розгубився — такої рішучої і глузливої відсічі він не сподівався. Але Конча, ніби їй стало жаль художника, поквапно додала з ніжністю в голосі:

— Яка вам потреба закохуватись у мене? Чи гадаєте, я менше вас шануватиму, як ви не зробите того, що вважають за свій обов’язок усі чоловіки з мого оточення?.. Я вас люблю, маестро, і бачити вас — для мене радість. Мені буде дуже прикро, як ми посваримось. Я люблю вас як друга, найщирішого і найближчого свого друга. Люблю за те, що ви такий добрий; величенна дитина, бородатий хлопчисько, який не знає анічогісінько про життя, але має великий-великий хист!.. Я хотіла зустрітися з вами сам на сам, щоб мати час спокійно поговорити і сказати те, що оце кажу. Я люблю вас, як нікого іншого. Ні з ким не почуваю себе так добре, як з вами. Будьмо ж друзями; або братом і сестрою — як хочете… Але не чіпляйте ви на себе цю трагічну машкару! Розвеселіться хоч трошки, славетний маестро! Засмійтеся своїм гучним сміхом, що завжди так веселить мою душу!

Але маестро лишався похмурим, дивлячись у землю і люто кошлатячи густу бороду.

— Усе це брехня, Кончо, — грубо відповів він. — Правда в тому, що ви закохана, що ви без тями від отого блазня Монтеверде.

Графиня всміхнулася, наче груба мова художника їй полестила.

— Ну що ж, Маріано, це правда. Ми кохаємо одне одного. Мені здається, я ще так не кохала жодного чоловіка. Нікому досі я не казала цього. Ви перша людина, якій я довірилася, бо ви мій друг, бо коли я з вами, то просто не знаю, що зі мною коїться, бо вам я розповідаю про себе все. Ми кохаємо одне одного; власне, це я кохаю його, кохаю куди палкіше ніж він мене. Моє кохання — це водночас і вдячність. Я не плекаю ілюзій, Маріано. Тридцять шість років! Тільки вам наважуюсь сказати про свій вік. Поки що я маю досить пристойний вигляд — зуміла себе зберегти. Але ж він набагато молодший: ще кілька років, і я могла б йому бути матір’ю.

Вона замовкла на мить, ніби налякана такою різницею в літах між своїм коханцем і собою; але відразу ж додала з несподіваною самовпевненістю:

— Він також кохає мене, я знаю. Я для нього порадниця, я надихаю його; каже, що коли він зі мною, то відчуває, як у ньому зроджуються нові сили для наукових пошуків; що завдяки мені стане великою людиною. Але я кохаю його сильніше, набагато сильніше. У почуттях різниця між нами, мабуть, не менша, ніж у літах.

— Але чому, чому не покохаєте ви мене? — спитав художник із сльозами в голосі. — Я вас обожнюю — от ролі і поміняються. Я вас оточу довічним поклонінням, а ви тільки дозволятимете кохати вас, дозволятимете дивитись на вас як на богиню, завжди бути біля ваших ніг.

Конча засміялася знову, комічно передражнивши глухий голос, палкі рухи і жагучий погляд художника.

— «Але чому, чому не покохаєте ви мене?..» Маестро, ну не будьте ж дитиною! Про таке не запитують: у коханні ми над собою не владні. Я не люблю вас так, як вам хочеться, бо цього просто не може бути. Задовольніться тим, що ви мій найближчий друг. Знайте, що з вами я, мабуть, відвертіша, ніж із самим Монтеверде. Атож, вам я розповідаю про такі речі, про які йому ніколи не розповіла б…

— Що мені з того! — люто вигукнув художник. — Я жадаю вас, жадаю впиватись красою вашого тіла, жадаю кохання…

— Заспокойтеся, маестро, — мовила вона з награною соромливістю. — Ох який же ви! Нащо говорите мені всі ті непристойності, що спадають вам на думку, коли ви роздягаєте поглядом жінку!.. Не хочу, не хочу вас слухати!..

Потім додала з материнськими нотками в голосі, немов вичитувала маестро за нерозважливість:

— Не така вже я навіжена, як мене вважають, і завжди думаю про наслідки, до яких можуть призвести мої вчинки… Маріано, подивіться на себе як слід, огляньтеся на своє оточення. Ви маєте дружину, маєте дочку, яка не сьогодні-завтра вийде заміж і зробить вас дідусем. А ви ще думаєте про всякі безумства! Я не здалася б на ваші умовляння, навіть якби кохала вас… Який жах! Обманювати Хосефіну, свою шкільну подругу! Сердешна жінка — така лагідна, така добра… і завжди недужа. Ні, Маріано, — ніколи цього не буде. На таке можна зважитися лише коли чоловік вільний. Я не змогла б знайти в собі мужність кохати вас. Я пропоную вам тільки дружбу — не більше…

— Не треба мені вашої дружби! — сердито вигукнув Реновалес. — Більше я не з’являтимусь у ваш дім, зроблю неможливе й забуду вас. Ця мука нестерпна. Мені житиметься спокійніше, як я перестану вас бачити.

— Ви мене не покинете, — мовила Конча лагідно, і в її голосі прозвучала впевненість у силі свого чару. — Ви залишитеся поруч зі мною, коли справді мене кохаєте, і станете моїм найкращим другом… Не будьте дитиною, маестро, ви ще побачите, яку втіху можна мати з нашої дружби, хоча тепер ви цього й не розумієте. Для вас я берегтиму те, чого не знатимуть інші: інтимність, довіру.

І вона поклала на лікоть художника свою тендітну ручку, сперлася на нього якось особливо невимушено і подивилася йому прямо в очі; в її зіницях світилося щось загадкове і таємниче.

До них долетів протяжний гудок; почулося глухе шарудіння коліс, які підминали під себе дорогу, і внизу під ними стрімко промчав автомобіль. Реновалес спробував роздивитися на людей-ляльок, що були в машині, здалеку схожій на іграшкову. Можливо, за кермом сидить Лопес де Coca, а оті дві жінки у вуалях — його дружина й дочка.