Маха гола

І художник, охоплений нетерплячкою, помчав до графині. Та нічого це змінилося. Вона стала ласкаво йому докоряти. Чому він так довго не приходив? Хіба не знає, як вона його любить? Після тієї розмови в Монклоа вона ніяк не могла заспокоїтись, гадаючи, що він образився. Й отак за розмовами вони просиділи години дві у кімнаті, що була графині за кабінет, аж поки пополудні почали сходитися її поважні друзі, постійне товариство німих обожнювачів, а останнім з’явився Монтеверде з безтурботним спокоєм коханця, якому ніхто не загрожує.

Художник пішов від графині, не досягти майже нічого. Єдине, що вона йому дозволила — де двічі поцілувати їй руку. Звичайний вияв світської чемності. Щоразу, як він пробував просунутись далі, торкнутися губами вище ліктя, чарівна дама владно спиняла його.

— Далебі, я розгніваюся, маестро, і більше не прийматиму вас наодинці!.. Ви порушуєте нашу умову!

Реновалес заперечував. Вони ні про що з нею не умовлялись. Але Конча осаджувала його, то розпитуючи про Міліту і вихваляючи її вроду, то цікавлячись, як почуває себе бідолашна Хосефіна, така лагідна, така мила жінка; вона, Конча, мовляв, дуже піклується її здоров’ям і днями її навідає. Маестро ніяковів, мучився докорами сумління і не зважувався наступати далі — чекав, поки розвіється прикре почуття.

Після цього візиту Реновалес знову прийшов до графині, потім ще й ще. Він відчував потребу бачити її, звик щодня слухати, як ці чарівні уста палко вихваляють його талант.

Не раз шалена вдача митця бунтувала, і він відчував бажання скинути з себе ці ганебні кайдани. Ця жінка наче причарувала його. Кликала до себе з будь-якого дріб’язкового приводу, здавалось, тішилася з його страждань; гралася ним, мов іграшкою. Зі спокійним цинізмом розводилась про Монтеверде та їхнє кохання, говорила про це так, ніби доктор був її чоловіком. Їй кортіло розповідати комусь про своє таємне життя, вона відчувала той нездоланний потяг до відвертості, який часом охоплює злочинця і змушує його в усьому зізнатись. Поступово стала звіряти маестро усі свої любовні таємниці, розповідала, не червоніючи, про найінтимніші подробиці побачень із Монтеверде, що часто відбувалися в її ж таки домі. Вони безсоромно зловживали сліпотою графа, який наче схибнувся після невдачі з Руном. Страх бути спійманими на гарячому сповнював коханців відчуттям якоїсь хворобливої втіхи.

— Вам я розповідаю про все, Маріано. Не знаю, що зі мною коїться, коли я з вами. Люблю вас, як брата. Ні, не брата… Скоріше, як подругу, котрій у всьому можна звіритись.

Залишаючись наодинці з собою, Реновалес відчував огиду, коли згадував про відвертість Кончі. Вона й справді така, якою її вважають: дуже принадна, дуже вродлива, але геть аморальна жінка. Ну, а себе самого він лаяв найнепристойнішими словами, яких навчився за часів богемного життя у Римі, і порівнював себе з усіма рогатими тваринами, що їх міг пригадати.

«Більше не піду до неї. Це ж ганьба… Нічогеньку собі роль обрав ти, маестро!»

Але досить було йому не прийти до графині два дні, як з’являлася Марі, покоївка-француженка сеньйори де Альберка, з напахченим листом, а іноді лист прибував поштою, скандально вирізняючись серед іншої художникової кореспонденції.

«Ну що за жінка! — вигукував Реновалес, поквапно ховаючи яскравий конверт, що так і впадав у вічі. — Яка необережність! Рано чи пізно Хосефіна зверне увагу на ці листи».

У своєму схилянні перед геніальним другом Котонер вважав, що перед ним не може встояти жодна жінка — тож і сеньйора де Альберка, звичайно, без тями закохана в маестро. Старий богемник сумно хитав головою.

— Це погано скінчиться, Маріано. Ти мусиш порвати а цією сеньйорою. Подумай про спокій свого домашнього вогнища! Бачу, не минути тобі лиха.

Листи завжди були однакові. Нескінченні нарікання на короткі перерви в його візитах. «Cher maitre, сьогодні вночі я не могла заснути, думаючи про вас…», а в кінці неодмінний підпис: «Ваша шанувальниця і добра подруга Coquillerosse» [22] таке войовниче прізвисько обрала вона для листування з художником.

22

Лиха черепашка (франц.).

Писала вона безладно, в найнесподіваніші години дня, скоряючись примхам своєї уяви та постійно збуджених нервів. Кілька разів схоплювалася з ліжка навіть опівночі або вдосвіта: ніяк не могла заснути і щоб якось розважити себе у безсонні заповнювала чотири аркуші дрібненьким почерком, звертаючись до доброго друга: у всіх подробицях розповідала йому про графа, про те, що чула від подруг, повідомляла останні плітки про людей з «великого палацу», нарікала на збайдужіння свого доктора. А іноді це були тільки чотири рядки — лаконічні, розпачливі. «Приходьте негайно, любий Маріано. Дуже пильна справа», — тривожно волали літери.

І маестро кидав свою роботу й одразу біг до графині, яка приймала його, лежачи в ліжку, у своїй пропахченій парфумами спальні, куди вже багато років не заходив сеньйор, схиблений на орденах.

Художник з’являвся стривожений, — напевне, сталося щось жахливе, — а Конча, неспокійно крутячись під гаптованими ковдрами та відгортаючи з чола золоті пасма, які вибивалися з-під мереживного чепця, говорила і говорила; слова злітали у неї з уст безладно, мов пташине цвірінькання, так наче від нічної тиші вона захворіла на недорікуватість. Їй спали на думку геніальні ідеї; наснилася страшенно оригінальна наукова теорія — Монтеверде буде в захваті. І з поважним виглядом викладала своє відкриття маестро, який кивав головою, не розуміючи жодного слова і дратуючись, що такий гарненький ротик — і верзе такі нісенітниці.

Іншим разом графиня починала розповідати, яку промову готує вона на урочисті збори жіночої ліги — це, мовляв, буде справжній шедевр красномовства. Висовувала з-під простирадел руки кольору слонової кістки і, ніби й не помічаючи, як збуджується Реновалес, спокійно брала з пічного столика кілька почерканих олівцем аркушиків. Добрий друг має сказати їй, хто найбільший художник у світі, бо вона залишила у своїй промові чисте місце для цього імені.

Протеревенивши годину, а то й більше під жагучим поглядом художника, вона нарешті переходила до термінової справи, до розпачливого волання, через яке маестро покинув свою роботу і примчав до неї. Це завжди були питання життя або смерті: ішлося не більше, не менше, як про її честь. То він мав намалювати щось на віялі тієї чи іншої сеньйори-чужоземки, котра мріяла вивезти з Іспанії хоч якийсь малюночок великого маестро. Та дама попросила Кончу про це вчора ввечері на дипломатичному рауті, знаючи про її дружбу з Реновалесом. А то графиня кликала його, щоб попросити якийсь «малюночок», ескізик, будь-яку дрібничку з тих, що валяються по всіх кутках його студії, для добродійницької лотереї, організованої жіночою лігою на користь бідолашних дівчат, які втратили незайманість і яких графиня та її подруги заповзялися вивести на шлях доброчесності.

— Не кривіться, маестро; не будьте таким скнарою Це тільки маленькі жертви, що їх вимагає дружба. Усі гадають, ніби я маю на славетного маестро великий вплив і надокучають мені проханнями, змушуючи давати сотні обіцянок… Ніхто ж бо вас добре не знає; ніхто не уявляє, який ви розбещений, неслухняний і лихий чоловік!

І ласкаво дозволяла поцілувати себе в руку, посміхаючись майже співчутливо. Але щойно відчувала лоскіт бороди і доторк гарячих уст до своєї білої пухкенької ручки вище ліктя, відразу відштовхувала його, сміючись і соваючись під ковдрою.

— Пустіть мене, Маріано! А то закричу! А то покличу Марі! Більше я не прийматиму вас у спальні. Ви не заслуговуєте такої довіри… Спокійно, маестро, спокійно, а то розповім про все Хосефіні!

Не раз, стривожено прибігши на поклик графині, Реновалес знаходив її блідою, з синцями під очима, наче вона всю ніч плакала. Побачивши маестро, Конча заливалася слізьми. Вона така нещаслива в коханні, байдужість Монтеверде завдає їй нестерпних мук. Вона не бачить його цілими днями — він уникає побачень з нею. Ох, ці вчені! Договорився до того, що заявив їй, ніби жінка — це велика перешкода для серйозних наукових студій. А вона ж кохає його безумно, скоряється йому, мов рабиня, терпить усі його химери, любить його так палко, як може любити тільки жінка, яка набагато старша від свого коханця і розуміє, що вона йому не рівня.