Малий і Карлсон, що живе на даху

Тієї миті відчинилися двері й зайшла панна Цап з мітлою та лопаткою в руках.

— Я хочу тут прибрати, — мовила вона. — Іди поки що до кухні.

Малий так хвилювався, що аж спітнів.

— Ні, я не хочу, — сказав він. — Я сидітиму тут, бо я ізольований.

Панна Цап сердито глянула на нього.

— Знаєш, що в тебе під ліжком? — спитала вона. Малий почервонів. Невже вона справді помітила Карлсона?.

— Там… там під ліжком нема нічого, — затинаючись мовив він.

— Уяви собі, що є, — сказала панна Цап. — Там повно пилюки, і я хочу її вимести. Ану гайда звідси!

Малий зовсім стривожився.

— Ні, я сидітиму тут, бо я ізольований! — закричав він.

Тоді панна Цап сердито забурмотіла й почала замітати з іншого боку.

— Ну сиди вже, хай тобі грець, поки я тут позамітаю! Але потім, будь такий ласкавий, ізолюйся в іншим куток, упертий шибенику!

Малий кусав собі нігті й розмірковував, що буде далі. Та раптом він стрепенувся й почав хихотіти. То Карлсон залоскотав йому під коліном, а Малий дуже боявся лоскоту.

Панна Цап докірливо глянула на нього.

— Так, так, смієшся, коли твоя мама, брат і сестра лежать хворі й страждають. А ти, бачу, тішишся!

Малий знову відчув, як Карлсон залоскотав йому під коліном, і так засміявся, що мало не впав з ліжка.

— Гі-гі! — реготав він. — Я згадав одну смішну історію… — Він гарячково згадував яку-небудь історію. — Про звіра, що полював на коня, і кінь так злякався, що виліз на дерево. Ви не чули цієї історії?

Її любив розповідати Боссе, та Малому ніколи не було смішно. Він так шкодував коня, якому довелося лізти на дерево.

Панна Цап теж не засміялася.

— Не розповідай мені давно всім відомих дурних історій. Ти ж добре знаєш, що коні не можуть лазити по деревах.

— Ні, не можуть, — сказав Малий, точнісінько так, як завжди казав Боссе. — Але ж за ним гнався страшний звір, то що в біса він мав робити?

Боссе казав йому, що требаговорити «в біса», коли розповідаєш смішну історію. Але панна Цап була іншої думки. Вона сердито глянула на Малого:

— Твоя мама і брат з сестрою лежать хворі й страждають, а ти собі сидиш і регочеш, та ще й лаєшся лихими словами. Я просто дивуюся з тебе!

І враз вона замовкла, бо з-під ліжка долинула «Жалобна привидова пісня» — два коротких різких звуки, та їх було досить, щоб панна Цап аж підскочила.

— Що там за лиха година?

— Я не знаю, — сказав Малий.

Та панна Цап уже й сама знала — о знала!

— Голову собі дам відрубати, коли то не звуки з іншого світу!

— З іншого світу? А що це означає? — спитав Малий.

— Зі світу привидів, — відповіла панна Цап. — У цій кімнаті, крім нас із тобою, немає нікого, а ти або я хіба могли б вимовити такі звуки? То не людський голос, то голос привида. Ти хіба не чув?.. То ж було наче благання стражденної душі!

Вона глянула на Малого витріщеними очима.

— О господи, тепер я мушунаписати до телебачення!

Панна Цап покинула мітлу й лопатку, сіла до столу і взяла папір та ручку.

Вона довго трудилася над листом і нарешті сказала Малому:

— Ось послухай, що я написала.

«До Шведського радіо й телебачення.

Моя сестра Фріда Цап вела у вас програму за духів і привидів. Та програма не дуже мені сподобалась, хоч Фріда вважає її за чудову. Все те треба виправити і можна виправити. Бо тепер я сама опинилася в домі, де повно привидів, і ось перелік доказів:

1. За вікном чути було незвичайне ревіння, і то не корова ревіла, бо ми живемо на четвертому поверсі, ревіння тільки скидалося на коров’яче.

2. Загадково зникали речі, наприклад, булочки і замкнені хлопчики.

3. Двері хтось замкнув ззовні, коли я сиділа в кімнаті, можете ви мені таке пояснити?

4. Страшний напис привида на стіні в кухні.

5. Коли я прибирала, зненацька почулася жалібна мелодія. Аж плакати хотілося.

Приходьте негайно, бо це така програма, що про неї варто поговорити.

Хатня робітниця Гільдур Цап.

P. S. Як вам спало на думку взяти саме Фріду на телебачення?»

Потім панна Цап хутенько подалася на пошту вкинути листа.

Малий зазирнув під ліжко до Карлсона. Той лежав собі й весело поблискував очима. Та ось він виліз, вдоволений і радісний.

— Гей! — вигукнув він. — Почекай-но лишень до вечора, поки смеркне! Тоді хатній цап побачить таке, про що справді варто буде написати до телебачення!

Малий знову захихотів і ніжно глянув на Карлсона.

— Бути ізольованому теж гарно, аби тільки разом з тобою, — сказав він.

На мить Малий згадав Крістера й Гуніллу — раніше він завжди грався з ними.

Взагалі шкода, що тепер йому не можна зустрічатися з Крістером і Гуніллою.

«Проте з Карлсоном однаково гратися веселіше», — міркував він.

Але тепер Карлсон більше не мав часу гратися. Він заявив, що мусить іти додому й наладнати свій глушник.

— Не випадає привидові із Васастаду густи, мов летюча діжка, розумієш? Ні, треба летіти тихо, страшно, як дух, щоб на хатньому цапові аж шерсть настовбурчилась.

Потім Карлсон домовився з Малим про сигналізацію дзвоником.

— Якщо ти подзвониш один раз, — сказав він, — то це буде «Приходь негайно», якщо двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».

— Навіщо ж мені дзвонити про таке? — здивувався Малий.

— Ну… бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п’ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?

Малий задумливо подивився на Карлсона.

— Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам’ятаю, щоб тиколись казав мені приємні й підбадьорливі слова.

Карлсон засміявся.

— Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько!

Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.

— Але ти хоч принаймні любиш мене?

— Еге ж, далебі, люблю, — мовив Карлсон. — Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.

Він поплескав Малого по щоці.

— Звісно, люблю тебе… мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.

Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.

— А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу, — додав Карлсон, — то це означатиме, що десь справді горить або «Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки… я віддаю їх тобі».

І Карлсон полетів.

Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.