Малий і Карлсон, що живе на даху

— Зникла тоді, коли я одержала твого листа, — сказала мама. — Коли я дізналася, які ви всі «хорі» та «ізольовані», то відчула, що й я стану справді «хора», якщо не повернуся додому.

Панна Цап похитала головою.

— Зробили ви не дуже мудро. Хоч я зможу часом приходити й помагати вам, якщо буде треба. А тепер, — додала вона, — я мушу негайно йти, бо ввечері виступатиму по телебаченню.

Мама, тато, Боссе і Бетан були вражені.

— Справді? — сказав тато. — Тоді ми неодмінно подивимося!

Панна Цап гордо стріпнула головою.

— Атож, думаю, що ви подивитесь. Думаю, що вся шведська людність подивиться!

Вона заквапилась.

— Бо я мушу вкласти зачіску, і скупатися, і зробити масаж обличчя, і манікюр, і приміряти нові черевики. Бо як виступаєш по телебаченню, то треба маги ошатний вигляд.

Бетан засміялася.

— Адже черевиків не видно в телевізорі!

Панна Цап осудливо глянула на неї.

— А хіба я сказала, що видно? Мені треба нових… і взагалі, певніше себе почуваєш, коли знаєш, що в тебе все гаразд. Хоч, може, звичайні люди цього не розуміють. Але хто виступає на телебаченні, той це добре знає.

Вона попрощалась і швидко пішла.

— От і немає більше хатнього цапа, — сказав Боссе, коли за панною Цап зачинилися двері.

Малий задумливо кивнув головою.

— Я її таки трохи люблю, — сказав він.

До того ж панна Цап залишила по собі смачний торт — великий, пухкий, прикрашений шматочками ананаса.

— Ми їстимемо його з кавою ввечері, як будемо дивитися по телевізору на панну Цап, — сказала мама.

Так воно й було. Коли мала настати та очікувана хвилина, Малий подзвонив Карлсонові. Він смикнув за мотузку, сховану за завісою, один-однісінький раз, що означало: «Приходь негайно!»

І Карлсон прийшов. Усі вже сиділи біля телевізора, а на столі стояла таця з кавою і торт.

— Ось і ми з Карлсоном, — сказав Малий, коли вони зайшли до вітальні.

— Ось і я, — сказав Карлсон і всівся в найкраще крісло. — Ну, нарешті в цій хаті з’явилася крихта торта. Давно пора! Можна мені зразу ж покуштувати трошки… чи, швидше, багато?

— Діти одержують свою пайку останні, — сказали мама. — До того ж то моє місце. Ви з Малим можете вмоститися на підлозі перед телевізором. Я вам дам торта туди.

Карлсон обернувся до Малого.

— Ти чув? Вона проганяє тебе, бідна дитино!

Потім він задоволено всміхнувся.

— Добре, що вона проганяє й мене, а то я не граюся. Я люблю справедливість.

І Карлсон з Малим посідали на підлозі перед телевізором, їли торт і чекали, поки з’явиться панна Цап.

— Зараз ми її побачимо, — мовив тато.

І справді, скоро з’явилася панна Цап. Пан Пек також — він вів програму.

— Живий-живісінький хатній цап, — сказав Карлсон, — гей-гей, зараз нам буде весело!

Панна Цап здригнулася — так, начебто почула Карлсона. Чи, може, вона все-таки хвилювалася, що стояла перед усією шведською людністю і мала показувати, як треба готувати «Лагоминку Гільдур Цап»?

«Скажіть, будь ласка, панно Цап, — звернувся до неї пан Пек, — як вам спало на думку зробити саме такий пудинг?»

«Будь ласка, — люб’язно відповіла панна Цап. — Коли маєш сестру, що нітрохи не розуміється на куховарстві…»

Далі їй не вдалося нічого сказати, бо Карлсон простяг пухку ручку й вимкнув телевізор.

— Хатній цап приходить і йде собі тоді, коли я хочу, — заявив він.

Але мама звеліла:

— Негайно ввімкни! І більше не роби такого, бо вижену!

Карлсон штовхнув ліктем Малого в бік і пошепки спитав:

— Виходить, у цій хаті вже нічого цікавого не можна робити?

— Цить, ми ж хочемо бачити панну Цап, — відповів Малий.

«Треба добре посолити, і поперчити, і додати різного коріння, щоб він був смачний», — саме говорила панна Цап.

І вона солила, і перчила, і додавала різного коріння, аж гай шумів, а коли пудинг був готовий, грайливо глянула з екрана і спитала:

«Може, скуштуєте?»

— Дякую, я ні, — сказав Карлсон. — Та якщо ви дасте мені адресу, я приведу кількох маленьких ковтачів вогню.

Потім пан Пек подякував панні Цап за те, що вона прийшла й показала, як готувати смачний пудинг. Мабуть, на цьому передача мала скінчитися, але панна Цап спитала:

«Скажіть, будь ласка, можна мені передати вітання своїй сестрі?»

Пан Пек завагався.

«Ну… прошу, тільки швидко».

І тоді панна Цап підморгнула з екрана й сказала:

«Гей, Фрідо, як ся маєш? Сподіваюсь, ти не впала з стільця?»

— Я теж сподіваюсь, — мовив Карлсон. — Бо у Верхньому Норланді був би землетрус.

— Що ти вигадуєш? — сказав Малий. — Ти ж не знаєш, чи Фріда така сама огрядна, як і панна Цап.

— Уяви собі, що знаю. Я часом літав до неї і вдавав привида.

Потім Карлсон і Малий знов їли торт і дивилися по телевізору на жонглера, що підкидав у повітря п’ять тарілок і жодної не впустив додолу. Малому жонглер здався доволі нудним, але Карлсонові аж очі сяяли, і Малий був радий.

Йому було так приємно, так гарно бачити всіх разом: і маму, і тата, і Боссе, і Бетан, і Бімбо… і, звичайно, Карлсона.

Коли вони з’їли торт, Карлсон узяв у руки вазу, ретельно вилизав її, а тоді підкинув у повітря, так, як жонглер підкидав тарілки.

— Ось тобі й маєш! — сказав він. — Бачу, той дядько в скриньці не такий уже й великий штукар. Угадай, хто найкращий у світі майстер підкидати вази?

Він метнув вазу так, що вона мало не досягла стелі, і Малий злякався.

— Ні, Карлсоне, не треба!

Мама та всі решта дивилася по телевізору на балерину й не бачили, що робить Карлсон. А попередження Малого не помогло. Карлсон спокійно підкидав собі вазу далі.

— А гарну ви маєте вазу, — мовив він і підкинув її до стелі. — Тобто мали, — додав Карлсон і нахилився позбирати скалки. — Ну, та це дурниці, не…

Але мама вчула, як ваза впала й розбилася. Вона ляпнула Карлсона по спині й сказала:

— Це моя найкраща ваза, а не дурниці!