Малий і Карлсон, що живе на даху

Малий признався, що торта нема, а як Карлсон невдоволено забурчав, він почав заспокоювати його — мовляв, це дурниці, не варто й згадувати.

— Торт не дурниця, — суворо сказав Карлсон. — Та спробуємо обійтися булочками. Піди-но принеси їх усі, які є!

Малий прошмигнув до кухні й повернувся з важким пакуночком булочок. Мама раз назавжди дозволила йому давати Карлсонові булочки, як треба. А тепер справді було треба.

Зате мама ніколи не дозволяла йому літати з Карлсоном на дах, одначе Малий геть забув про це і здивувався б, якби хтось йому нагадав. Малий так призвичаївся літати з Карлсоном, почувався так спокійно й безпечно, що йому навіть не лоскотало в животі, коли він, тримаючись за Карлсона, вилітав крізь вікно й піднімався до хатки на даху.

Червневі вечори в Стокгольмі не схожі на жодні інші в цілому світі. Ніде небо не світиться таким дивним сяйвом, ніде смерк не буває такий чарівний, ясний, аж блакитний. І в тому блакитному смерку місто спочиває на своїй блідавій воді, ніби воно виринуло з давньої казки, а не існує насправді.

Такі вечори ніби навмисне створені, щоб улаштовувати бенкети з булочками на Карлсоновому ганочку. Здебільшого Малий не помічав ані ясного неба, ні чарівного смерку, а Карлсон — той ними й зовсім не цікавився. Але тепер, коли вони сиділи разом і пили сік з булочками, то принаймні Малий відчув, що цей вечір не схожий на інші вечори. А Карлсон відчув, що мамині булочки не схожі на інші булочки.

Маленька Карлсонова хатка теж не схожа на інші хати, вважав Малий. Ніде в світі не було такої затишної кімнатки, в такому гарному місці і з таким приємним краєвидом. І ніде не зібрано разом стільки непотребу й мотлоху. Карлсон, наче білка, понаносив повну хатку всякого добра. Малий не знав, звідки він усе те бере, бо мало не щодня з’являлося щось нове. Більшість речей Карлсон порозвішував на стінах, щоб мати їх під рукою, як знадобляться.

— Непотріб у мене праворуч, а мотлох — ліворуч, — пояснив він Малому.

Серед того непотребу й мотлоху висіло ще й два чудові малюнки, які Малий любив роздивлятися. їх намалював Карлсон. На одному зображено півня, і звався він «Портрет дуже самітного півника», а на другому — лисицю, і звався він «Портрет моїх кроликів». Хоч кроликів на малюнкові не видно було, і доводилось, як пояснював Карлсон, уявляти, що вони всередині в лисиці.

— Коли я матиму час, то намалюю ще й «Портрет упертої овечки, що не хоче стрибати», — пообіцяв Карлсон, набивши рот булочками.

Та Малий майже не слухав його. Запахи й звуки ясного літнього вечора так запаморочили його, що аж голова йшла обертом. З вулиці здіймався дух розквітлих лип, і чутно було, як на пішоході вистукували підборами люди, що повиходили на прогулянку, і той стукіт здавався Малому таким літнім! З будинків навколо долинали голоси, бо вечір видався напрочуд тихий і все було чутно дуже виразно — хто розмовляв, хто співав, хто лаявся й кричав, хто сміявся чи плакав, усе впереміш, — і жодне з них не знало, що на даху сидів хлопчик і слухав ті голоси, ніби якусь музику.

З вікна в одній мансарді почувся галас і рев.

— Послухай моїх злодіїв, — сказав Карлсон.

— Яких?.. Філле й Рулле? — запитав Малий.

— Еге, інших злодіїв, наскільки мені відомо, я не маю.

Малий також знав Філле й Рулле. Вони були найгірші волоцюги у Васастаді і такі злодійкуваті, як сороки. Тому Карлсон і звав їх злодіями. Одного вечора торік вони закралися до квартири Свантесонів, але тоді Карлсон грався в привидів і так їх налякав, що вони, напевне, ще й досі того не забули. Їм не вдалося вкрасти жодної срібної ложки.

Тепер, чуючи, як Філле й Рулле виють у мансарді, Карлсон підвівся, обтрусив крихти й сказав:

— Мені здається, що їм час від часу треба трохи наганяти страху. А то вони цупитимуть чужі речі.

І він прудко кинувся по даху до вікна в мансарді. Малий ще зроду не бачив, щоб такими коротенькими товстими ніжками хтось так швидко ходив. Хоч би кому важко було б устигнути за Карлсоном, а Малий ще й не звик лазити по дахах. Але він щодуху побіг за ним.

— Злодії — страшні шахраї, — казав Карлсон на ходу. — Коли я щось десь поцуплю, то відразу плачу п’ять ере, бо я найчесніший у світі. Та скоро мої п’ятаки скінчаться, і я ніяк не придумаю, де мені роздобути трохи нових.

Вікно у Філле й Рулле було відчинене, але заслонене завісками, а з кімнати долинав гучний регіт і крик.

— Зараз побачимо, чого їм так весело, — сказав Карлсон і трохи відслонив завіси, щоб можна було заглянути досередини.

Малий теж зазирнув і побачив Філле й Рулле в їхній неприбраній кімнаті. Вони лежали долілиць на підлозі, розгорнувши перед собою газету, і те, що вони читали, дуже їх тішило.

— Десять тисяч все одно, що в нашій кишені! — кричав Рулле.

— І він літає тут, у Васастаді! Щоб я так здоров був! — кричав Філле, аж булькаючи сміхом.

— Бачиш, Філле, — казав Рулле, — я знаю такого, що думає негайно заробити десять тисяч, га-га-га!

— Ти диви, Рулле, — й собі кричав Філле, — я теж знаю такого, що думає негайно спіймати таємничого шпигуна, го-го-го!

Малий аж побілів з жаху, коли почув їхню мову, а Карлсон тільки зневажливо пирхнув.

— А я знаю такого, що думає негайно трохи пожартувати, — сказав він і бабахнув з пістолета. Понад дахами покотилася луна, а Карлсон гукнув: — Відчиняйте, поліція!

Рулле й Філле зірвалися з підлоги, ніби їм сипнули жару в штани.

— Струлле, рибай! — крикнув Філле.

Він хотів сказати «Рулле, стрибай», але з ляку не міг говорити як слід.

— Мерщій до фаши! — гукнув він.

Удвох вони кинулись до шафи, зачинили за собою дверці й принишкли. Тоді зсередини почувся наляканий голос Філле:

— Мене просили сказати, що Рілле і Фулле нема дома! Так, їх нема, кудись пішли!

Потім, коли Карлсон з Малим вернулися на ганочок, Малий сів, схилив голову й посумнішав. Він уявив собі, як йому буде важко охороняти Карлсона, такого необережного, та ще й не від будь-кого, а від Рулле й Філле. А тут ще панна Цап і дядько Юліус… ой, та він забув сказати про дядька!

— Слухай, Карлсоне… — почав Малий.

Та Карлсон не слухав. Він знов узявся бенкетувати і саме тепер пив сік з голубого кухлика, що колись належав Малому і що його Малий подарував Карлсонові на попередні іменини три місяці тому.

Він міцно тримав кухлика обома руками, достоту як малі діти, а все ж таки впустив його, так само, як упускають малі діти.

— Ой! — злякався Малий, бо то був такий гарний голубий кухлик, що шкода б, якби він розбився.

Та кухлик не розбився. Як він котився повз Карлсонові ноги, той спритно спіймав його великими пальцями. Карлсон був без черевиків, і великі пальці витикалися з дірок у червоних смугастих шкарпетках, немов дві чорні ковбаски.