Мама Маріца — дружина Христофора Колумба
Шрифт:
Чи хотіла налінуватися на все життя?
Чи підпорядковувалась закодованим наказам природи?
Хто тепер скаже, коли ніхто не в змозі розгадати, які сили та голоси рухають жінкою в час її найбільшої загадки — час виношування нею нового життя…
3
СИНЮШНЕ, ПОМОРЩЕНЕ немовля, що ліниво присмоктувалося до чутливої й переповненої груді, ліниво розплющуючи закислі очки, вже з перших днів кидало Маріцу в жар: здавалося, то сам Христофор, незбагненним чином перекинувшись у немовля,
І тоді стриножена страхом, вона мало не з люттю й ненавистю відривала дитину від грудей.
А за мить шукала в собі любові до живого клубочка — та тільки чула глухі удари серця й легке обридження від споглядання мініатюрної Христофорової копії, що з якогось дива викликала в ній страх і неясну тривогу.
Було щось у цьому загрозливе — нагадування мертвого чоловіка про своє існування посередництвом дитини, яку нещасна Маріца зобов'язана була полюбити в момент її появи на світ, але не спромоглася відчути в собі очікуваної любові ні на другий, ні на третій день після її народження.
Споглядання немічної дитини, як дві краплі води схожої на мертвого батька, вливало в душу молодої породіллі непояснюваний спротив, а може, навіть відразу — і жінка на силу знову й знову тамувала в собі жалість і одночасні сльози, боячись показати персоналу пологового будинку своє незрозуміле сум'яття.
Вона не змогла би пояснити, звідки в ній бралася така каламуть.
Чи то через це переходили всі породіллі, чи то лише давала про себе знати страшна трагедія, що у мент накрила ще вчора щасливу жінку чорною хвилею горя?!
Маріца кілька разів на день витягувала з-під подушки маленьку фотокартку Христофора одразу після його народження — і тут-таки дивилася на нього живого: таким схожим на батька був щойно народжений малюк.
Тоді знову й знову переверталося в ній добре й недобре одночасно.
І вона цілими днями не зводила очей з невинної дитини. Ніби чекала, що немовля подасть їй бодай якийсь знак від батька.
Малюк то затихав, засинаючи під груддю, то, легенько пощипаний Маріцою за щічку, знову намагався смоктати з дужчою силою, стаючи схожим на беззахисне цуценятко.
І тоді жінка ладна була рвати на собі волосся зі злості на себе.
Але за день-третій у ній почало розливатися таке тепло і млість, що породілля припадала губами до поморщеної щічки сина — і надовго затихала, слухаючи, як у ній ураз знов раптово, десь на самому дні, оживають весільні скрипки її батьківщини. Тоді Маріца починала майже нечутно мугикати собі під ніс мелодію у такт посопування немовляти — і солодка радість незнаної досі розкоші гостро прорізала, а далі повільно наповнювала її легке після пологів тіло.
У ту мить жодна сила на світі не змогла би переконати Маріцу не називати дитину батьковим іменем.
Христофорова сестра через це навіть посварилася з братовою. Ні, не тому, що їй було не до вподоби ім'я покійного брата, а тільки через давній забобон цього краю, який не дозволяв називати дитину іменем померлого родича. Тим паче, давати синові ім'я мертвого батька.
Проте хлопчик щоразу веселіше кліпав на маму туманними — Христофоровими — очима, і через три тижні після народження дитини Маріца
в ЗАГСІ твердим голосом сказала: Христофор .Писарка спершу звела на неї здивований погляд, а далі мовчки схилилася над паперами, майже непомітно знизавши плечима чи то від нерозуміння, чи то несхвалення, чи, може, навіть і осуду.
Відтоді в Мишині знову з'явився Христофор Колумб.
4
ПРО ТЕ, ЩО ЩИПЦІ, оті страшні металеві щипці, якими такі людяні акушерки поспішливо витягували Христофорчика на світ Божий із Маріциної утроби, зробили з її дитиною страшну справу, вона зрозуміла швидше від лікарів, але пізніше, ніж належало зробити це насамперед медикам.
На перших порах хлопчик розвивався хоч і не так прудко, як його ровесники, проте особливого занепокоєння не викликав. Мало скільки дітей береться говорити запізніло. А те, що дитина більшу частину доби лежала майже нерухомо із заплющеними очками, молода мама списувала на темперамент. Власне, таким своїм спокійним темпераментом син нагадував батька.
Отож молода мама непокоїлася через раз, мовчки й таємно намагаючись переконувати саму себе в тому, що з часом усе налагодиться.
Проте йшли місяці — дурити себе й далі не було резону.
Перший рік після народження дитини Маріца знову жила ніби в постійній гарячці чи в густому тумані. Вона воліла чимшвидше побачити, як її маленький хлопчик уперше складе губки пелюсткою і прогугиче щось таке дивне, маловиразне, але лише їй зрозуміле. І що воно неодмінно скидатиметься на «мама». Вона хотіла пришвидшити ту мить, та не знала як.
А немовля ніби випробовувало матір то ясними, то мутними очима. І Маріца, наслухавшись всезнаючих місцевих жінок, вдавалася до винахідливості, яка на той час могла видатися смішною чи дивною.
Вона то бралася годувати дитину просто з каструль, без ложки й пипки — щоби та швидше заговорила.
То їздила довколишніми селами в пошуках підпільних знахарів і ворожок.
То безперестанно торохтіла десяток найпростіших слів, сподіваючись, що дитина нарешті повторить за нею бодай би одне слівце.
Хлопчик із каламутним поглядом і постійною легкою усмішкою в кутиках губ не дуже твердо намагався чеберяти худенькими ніжками, та уста йому були запечатані для слів: приступними для малюка залишалися хіба що невиразні вигуки піврічної дитини — й гаряча кров відчаю й розпуки дедалі частіше заливала Маріцин мозок.
Тоді вона потайки, за допомогою священикової дружини із третього села сусіднього району похрестила дитину, попросивши дати хлопчикові подвійне ім'я — Христофор-Богдан.
Тепер Маріца називала його тільки
Богданчиком,
Данчиком,
Богдасиком,
Сясиком,
Богдасем,
Бубочкою,
Бунчиком…
Проте дитина чи то від такої несподіваної зміни в імені, чи через прогресуючу хворобу на ім'я реагувала рідко. Хлопчик із застиглими в одній точці очима міг годинами сидіти на підлозі, не рухаючись. Хіба що теребити ручками м'які іграшки. Або навпаки: його, водномить ожила — якась дуже люта, майже скажена — енергія час до часу потребувала такого ж скаженого виходу.