Мама Маріца — дружина Христофора Колумба

Проте всі її гнітючі думки розвіювалися не стільки втіхою від дрібного заробітку, як тим, що Христофорова реакція на материну працю видавалася Маріці найбільш осмисленою і обнадійливою з-поміж реакції повноцінних людей, які знали про Маріцин «лівий» заробіток.

Коли в сусідній із Христофорчиком кімнаті цокотів мамин «Зінґер», хлопчик тримався за напівпрочинені двері обома руками, раз по раз висуваючи голову-огірок й дослухаючи звуку за стіною. Тоді пропадала безпричинна агресія й бунт.

Хлопчик спочатку водив по стінах широко розплющеними очима, потім раптово сповзав на підлогу, припирався голівкою до одвірка й далі не спускав уважного погляду з матері доти, доки вона не вставала з-за роботи.

У такі хвилини Маріца ладна була не покладати рук а хоч би й добу, аби лише дитина втихомирилася під торохтіння «Зінґера». А лиш тільки вставала з-за роботи, як син схоплювався на ноги й починав дратуватися.

Проте Маріца не могла безперервно бути вдома. На неї звалювалося безліч дрібних побутових справ, які слід було вирішувати без будь-чиєї допомоги. Та, власне, й допомоги було чекати ні від кого. Тим більше, що прихід кожної сторонньої людини супроводжувався небаченою агресією Христофора.

Відлучаючись на якийсь час із дому, Маріца колола синові призначене лікарями снодійне, прив'язувала його за ногу до ліжка широким домотканим полотнищем — і, висолопивши язика, бігла туди, куди вела її потреба.

Ця жінка ніколи не ходила — лише бігала, ніби гнана у спину батогом погонича.

Та грубе полотнище допомагало не завжди. Христофор, прокинувшись на самоті, люто шматував тканину, до крові оббиваючи руки як не об ліжко, то в обшиті бляхою двері.

А якогось разу Маріца знайшла сина із розбитою об віконні ґрати головою. Христофорчик сидів на підлозі біля ліжка з кривавими руками — і сльози лилися йому з ясних, як здалося матері, очей — заливаючи жаром усе її стерпле єство.

Маріца й собі кілька разів луснулася головою об одвірок — так, ніби хотіла забрати частину синової безвиході на себе.

Та тільки відчула, як гарячі жовті й червоні іскри розсипалися перед її потемнілим зором — і зникли в безвісті задавненого болю.

5

НА ЗАВТРА МАРІЦУ викликали в районну поліклініку.

Точніше, було так.

Головний лікар надіслав за матір'ю з дитиною машину і двох санітарів із наказом негайно прибути в поліклініку.

Медична комісія, що складалася із трьох череватих лікарів, в особливі тонкощі розвитку дитини не вдавалася. Ліниво оглянувши хлопця, в якого під носом уже засіявся ніжний пушок, комісія втупилася трьома парами очей у оплакану Маріцу. Суть розмови зводилася до простої й безальтернативної пропозиції: неповноцінну дитину пора відлучити від матері і влаштувати у безпечне й комфортне для її перебування місце, оскільки умови утримання інваліда викликають занепокоєння у медиків, широкої громадськості та жителів містечка.

Почувши таку несосвітенну брехню, а особливо про громадськість, яка в Мишині асоціювалася з десятком явних і прихованих алкоголіків при посадах, контуженим афганцем із парткому місцевого хлібокомбінату й шістнадцятьма червонощокими ветеранами війни, розсипаними по відділах кадрів та секретних відділах молокозаводу, комбінату побутового обслуговування населення та автотранспортним підприємством «Сільгосптехніка», заскочена зненацька Маріца одночасно заплакала й залепетала. Спершу по-своєму, по-молдавськи, а далі перейшла на скоромовку, в якій слова двох — таких не споріднених — мов змішувалися так швидко, що вона й сама не могла би при потребі переповісти їхнього змісту.

Жінка безперервно то плакала, то кричала — так, що головний лікар змушений був пригрозити їй викликом міліції.

— Він у мене чистий? — дещо заспокоївшись, питала себе й присутніх і сама ж відповідала: — Чистий. Нагодований? Нагодований. Розуміти мене розуміє? Розуміє. Коли щось хоче показувати — показує? Показує. А що нетерпеливиться, коли чує чужу людину у дворі, то він нікому не заважає. — жінка на мить затихла. — А що робить шкоду, так то ж мені, а нікому іншому. Я вже й помічницю нагледіла, — збрехала, не дивлячись в очі нікому.

…Але по всьому, коли Маріцу з сином відвезли назад додому, давши цілу батарею пігулок, шприців і ампул для уколів, жінка прийшла до думки, що вся ця процедура організовувалась швидше для «галочки».

Лікарі без особливого ентузіазму водили молоточками перед очима дитини, не надто вникали в перебіг хвороби. Не надто наполягали вони й здавати Христофора в інтернат.

Працівник собезу без особливих розпитувань заповнив свої папери, змусивши тричі розписатися про те, що в матері немає претензій до лікарів і соціальних служб, а також:, що всю відповідальність за стан здоров'я сина жінка бере на себе. На прощання тицьнув документи Маріці в руки, і раз не звівши на неї очей.

Лише немолода санітарка, що допомагала матері роздягати-вдягати Христофора, мовчки втирала сльози рукавом білого халата, а наостанок на очах усіх тричі перехрестила заплакану жінку з дитиною.

ВИЛИВШИ ВСІ СВОЇ СЛЬОЗИ на два життя наперед, наламавши руки й укотре проклявши свою нещасливу долю, Маріца якогось дня, вперше за життя в Мишині, замкнула на ключ хвіртку з вулиці й узялася до роботи.

Найперше, спалила документ із райсобезу, який повідомляв-нагадував про те, що вона, громадянка Рибачук Марія Тодорівна, може оформити свого сина — інваліда першої групи з дитинства Рибачука Христофора Христофоровича — в будинок-інтернат для інвалідів за такою-то адресою. Далі витягла ощадну книжку Христофора-старшого, приспала двома уколами сина й побігла на пошту. На пошті, під диктовку завідувачки Ощадбанку, написала заяву з проханням видати заощаджені кошти покійного чоловіка на покращення утримання сина-інваліда. Тоді майнула до універмагу, де накупила всякої розцяцькованої всячини, в тому числі зошити й різнокольорові олівці. Вона сама йому замінить школу.

З пошти Маріца щодуху помчала до вдовиці.

Вдовицею в Мишині називали Катрю Овадюк — доньку місцевих учителів, голова якої перестала твердо товаришувати з розумом після того, як Вітю Андрухова, котрого Катря два роки чекала з армії, привезли в Мишин у цинковій труні з Кабулу, саме на його двадцятиріччя.

В той день застигла від жаху Катря назвала себе вдовою, навіки одягнувшись, проте, в біле і майже весільне. Як узимку, так улітку. Хіба що тільки без вельона.

І відтоді дівка-перестарок, в якої коса сягала п'ят, впродовж кількох років майже щодня приходила під Маріцину хату, просячи жінку бодай на десять хвилин вивести в сад Христофора, який обличчям нагадував їй Вітю.

Катря сідала просто в траву чи в листя по другий бік паркану — і крізь залізну сітку, якою була обгороджена Маріцина садиба, могла дивитися на Христофора а хоч би й годинами.

Маріца садовила сина в спеціальну коляску, розкладала перед ним плюшеві іграшки — і мовчки горбилася над грядками чи безконечним пранням, не випускаючи, однак, з очей дві нещасні постаті по два боки паркану — синову й Катрину.