Мандрівний вулкан

Макс Орен сидів над розшифруванням тих записів до запаморочення.

У першому томі розповідалося про те, що вулкан має три поверхи, або частини. Верхній поверх призначений для життя людей. У середньому знаходяться різні механізми й побудови для управління вулканом, а також отвір-шлюз для виходу з нього. Нижнє відділення являє собою піч, з допомогою якої, як писалося у рукописі, можна розбудити вулкан, щоб він перемішувався в морях і океанах. Далі говорилося про якісь термічні голки, що зберігаються у печері на середньому поверсі, від яких вода в печі перетворюється в рушійний вогонь.

Згодом Макс Орен розшифрував і другий фоліант. У ньому мова йшла про те, як треба обробляти морське дно, вирощувати там різні поживні рослини, як приручати риб і навіть спілкуватися з ними за допомогою спеціальних сигналів. Детально було розказано в тому рукописі й про те, як саме і з чого можна виготовити особливий гідрокостюм, що захищає людину на великій глибині від холоду і водного тиску, а ще забезпечує її організм киснем.

Відтак археолог узявся за третій фоліант. Але несподівано захворів, і його довелося відправити на кораблі, що потребував капітального ремонту, додому. Макс Орен не хотів розлучатися з непрочитаною пам’яткою і забрав її з дозволу керівника експедиції з собою, щоб потім, як видужає, повернутися у вулкан уже з готовим перекладом.

Коли відплив корабель, Луї Жак Луп’є спробував зв’язатися по радіо з інститутом, та виявилося, що радіохвилі у вулкан проходять, а з вулкана — ні. Тоді радист піднявся з радіопередавачем нагору, до кратера, щоб звідти налагодити передачу, але раптом знепритомнів.

Поки радиста опустили вниз — серце вже не билося. Піднявся до кратера його помічник і теж помер…

— Друзі мої,— сумно мовив академік, — я бачу, що ми стали полоненими вулкана. Виходу з нього більше немає. А чому? Це нам треба негайно з’ясувати.

— Мені здається, — сказав заступник Луї Жака Луп’є професор Венслав Кручек, — що ми зробили велику помилку, віддавши третю пам’ятку Максу Орену. Мабуть, у ній і йшлося про те, з чим зараз зіткнулися.

— Можливо, — погодився академік. — Але ж ми самі все одно не розшифрували б її?

— Маєте рацію… — зітхнув професор. — Що ж, тепер іншого виходу в нас немає — будемо чекати повернення корабля…

Проте сталося непередбачене.

Вирішили науковці пересвідчитися, чи дійсно може рухатися така величезна кам’яна гора. Вони, згідно записаної у першому фоліанті інструкції управління вулканом, напустили з океану в його нижнє відділення води й кинули кілька малесеньких термічних голочок, що зберігалися в срібних скринях-контейнерах у печері на середньому поверсі. Вода вмить закипіла, потім узялася полум’ям, і там утворився мовби реактор, з якого через відкриті штучні кратери-люки заструмували в океан могутні вогняні потоки. Горловина кратера герметично закрилася товстелезною гранітною лядою, гігантська споруда злегка гойднулася, занурилася на глибину й зрушила з місця.

Учені хотіли відразу ж зупинити вулкан, та не зуміли, і він поплив і поплив невідомо куди, в якому напрямі.

Мандруючи отак під водою, вони не раз чули по радіо звернення, що пересилалися до них спочатку лише з їхнього корабля, а потім ще й з інших кораблів та літаків, але відгукнуться, сповістити про себе, на жаль, не могли.

«Піч» горіла й рухала кам’яне громаддя майже п’ять років. За цей час люди з експедиції навчилися добувати собі харчі — збирали на деревах фрукти, вирощували овочі, ловили в озерах рибу, полювали на дичину, а також провадили в обладнаних під лабораторії житлах колишніх поселенців наукову роботу. Навчилися вони врешті-решт і керувати вулканом. Коли вже зупинили його і він випірнув на поверхню, виготовили за рецептом тієї ж пам’ятки кілька гідрокостюмів. Водолази одягли їх і вибралися в океан через спеціальний шлюз. Гідрокостюми виявилися просто чудові. Вони й справді зігрівали на глибині людський організм, повністю забезпечували його киснем і надійно захищали від водяного тиску.

Обстежуючи дно довкола вулкана, водолази натрапили на потонулий підводний човен. Навігаційні прилади в ньому були непошкоджені. Демонтувавши їх разом з іншим потрібним устаткуванням, експедиція визначила своє місцеперебування. Вулкан зупинився неподалеку від берегів Південної Америки.

«Але як повідомити про себе людству?» — постало тепер невідкладне завдання.

— Друзі мої, мабуть, доведеться нам скористатися давнім-прадавнім способом, до якого вдавалися колись відважні мореплавці,— сказав Луї Жак Луп’є.

— Ви пропонуєте послати звістку в пляшці? — запитав професор Венслав Кручек.

— Так, саме так, шановний! — задоволено поглянув на свого заступника академік. — Одна тільки невеличка, проте досить суттєва поправка: не в пляшці, а в пляшках…

Написали зо три десятки листів, закоркували їх у порожні пляшки, що залишилися від різних напоїв і препаратів, і викинули в океан. Були переконані: рано чи пізно рибалки або моряки виловлять якусь із них і таким чином необхідний зв’язок буде налагоджено.

Однак минав місяць за місяцем, а до них ніхто не озивався й не з’являвся.

— Напевно, наші пляшечки потрапили в течію, що занесла їх у таке глухе місце, куди ні кораблі, ні рибальські судна не запливають, — журився Луї Жак Луп’є.

Написали нові листи, так само закоркували їх у пляшки, випустили в океан і знову почали очікувати своїх рятівників. І надаремно. Минув майже цілий рік, а вони все одно не з’явилися.

Та ось у вулкан несподівано вдерся чималий озброєний загін на чолі з Робертом Конрадом.

Луї Жак Луп’є, не підозрюючи чогось лихого, дуже зрадів «гостям» і люб’язно запросив Роберта Конрада та його радника Хуаноса Глобаліуса до свого кабінету-лабораторії.

— Нарешті, нарешті з’явилися наші рятівники! — ніби хлопчак, вигукнув старий академік, бігаючи по кабінету. — Тільки чого це ви озброєні?

Хуанос Глобаліус, посміхнувшись, відповів:

— Не бійтеся нашої зброї. Не могли ж ми знати, що тут живуть такі добродії… А якби виявилося, що навпаки?

— Авжеж, авжеж, — погодився Луї Жак Луп’є.— Ми щиро завдячуємо вам! Тепер зможемо всі свої багатства передати людству.

Роберт Конрад досі мовчав. Оцінював ситуацію. Та коли почув від керівника експедиції оті слова, не втримався й запитав:

— Про які багатства ви кажете? Що, може, у вас є золото чи якісь коштовності?

— Шановний, наші багатства цінніші за золото, — загадково мовив академік. — Але про це потім, потім… А зараз запрошую вас до товариського столу. Ви собі не уявляєте, яка радість охопить моїх колег при зустрічі з такими гостями!

Луї Жак Луп’є вийшов з кабінету дати розпорядження, щоб накрили стіл й скликали всіх членів експедиції.

Роберт Конрад нахилився до свого радника і важко прохрипів йому в обличчя:

— Може, нам одразу послати їх на той світ і забрати, що тут є?

— Ні в якому разі, друже! — забубонів Хуанос Глобаліус. — Ми повинні бути обережними. Треба вивідати все, тоді… А що., коли тут є охорона? Адже цінності не можуть бути без охорони!..

Науковці справді від радості почували себе на сьомому небі. Вони без кінця тиснули «гостям» руки, знайомилися.

— Я — заступник керівника експедиції,— відрекомендувався професор Венслав Кручек.