Марафон завдовжки в тиждень

З провулка вийшли двоє офіцерів, один з жовтою валізкою, і Павлов зупинив їх. Перевіряючи документи, з задоволенням побачив, як виступили з-за спини солдати з червоними пов'язками на руках.

Гарні хлопці, той, що праворуч, сержант, полковий розвідник, на його рахунку не один «язик», і на нього можна покластися, як на кам'яну гору. Другий, правда, салага, зовсім ще зелений, тільки- тільки навчився стріляти, але, видно, тямущий, он як повторює рухи старшого товариша, поклав руку на приклад ППШ, приготував зброю.

Павлов уважно переглянув офіцерські книжки, командировочні розпорядження й повернув документи: все гаразд, і можна йти далі. Офіцери відкозиряли й пішли своєю дорогою, спокійно й не озираючись, і в Павлова відлягло від серця.

Полковник, комендант міста, попереджував, що за даними Сморшу у Львові діє гітлерівська резидентура й не виключено, що ворог маскується під радянських офіцерів, – слід бути гранично уважними, всіх підозрілих затримувати й доставляти в комендатуру.

Але ж ці офіцери не викликали підозр. Капітан і молодший лейтенант. Служать в автобаті, що розташований у місті, документи в ажурі – хай ідуть…

І Павлов, поправивши гімнастерку, повільно попростував далі.

Назустріч проїхали вантажні машини з солдатами, потім з-за рогу вискочив трофейний чорний великий автомобіль, Павлов устиг помітити на передньому сидінні військового у кашкеті з червоною околичкою – виструнчився, готовий відкозиряти, та машина, набравши швидкість, промчала, і старший лейтенант зітхнув з полегшенням: позбав нас, боже, генеральського гніву й генеральської милості.

Він повернувся і пішов, легко торкаючись підборами начищених хромових чобіт кам'яних плит тротуару й задоволено чуючи важке гупання позаду. Тил у нього прикритий двома автоматами, а йому легко й вільно, і ремені скриплять затишливо, і дихається радісно, і все навколо підвладне йому.

Стій. На протилежному тротуарі з'явився чоловік у цивільному, ще не старий, років під сорок…

Чому в цивільному? І звідки він вийшов? Чи не з дворової брами?. Так, з неї, бо ворота ще погойдуються. І чи не хоче югнути назад, здається, побачив патруль і злякався…

Старший лейтенант рішуче зійшов на бруківку, і солдати, як тіні, посунули за ним.

Чоловік у темному піджаку справді виявив намір сховатися в брамі, але Павлов, одразу відчувши, як обважніла в нього кобура з пістолетом, зупинив його.

Чоловік дивився на військових не те що злякано, але й без приязні, і Павлов суворо наказав показати документи.

Чоловік закліпав очима жалібно (це вже не сподобалося Павлову) й квапливо витягнув з внутрішньої кишені піджака перев'язані мотузком картонні палітурки блокнота, розплутав мотузок зашкарублими пальцями й подав старшому лейтенантові папери. Зашкарублість пальців якось контрастувала з його квапливістю й запобігливістю, але з документів випливало, що Степан Антонович Гавришкїв працював стрілочником на залізниці й тому звільнений від військової служби.

Павлов повернув документи, запитавши:

– Тут живете?

– Прошу пана, маю мешкання в цьому будинку, – Гавришків кивнув на одноповерховий будиночок за брамою. – А тераз мушу йти до роботи. Якщо, звичайно, шановне панство дозволить.

Павлов не мав підстав затримувати Гавришківа, він увічливо козирнув, і обличчя стрілочника нараз розтягнулося в недовірливій посмішці. Але, усвідомивши, що честь віддають не кому-небудь, а йому, посміхнувся і сам, либонь, хотів щось сказати, проте не знайшов слів чи передумав, однак пішов, озираючись, і Павлов кілька секунд Дивився йому вслід з приязню.

– Наша, робоча людина, – визнав нарешті за можливе пояснити солдатам.

Сержант згідливо кивнув, а молодий солдат ніяк не відреагував на офіцерову репліку: певно, червона пов'язка і автомат морально переобтяжили його, і потрібен був час, Щоб зміст звичайних слів доходив до нього.

Вулицею прогуркотів трамвай. Трамваї ходили рідко, але в цей час не були заповнені, вранці та ввечері люди висіли на підніжках, навіть обліплювали буфери, а тепер на задній площадці виднілося лише двоє чи троє пасажирів.

Слідом за трамваєм проїхала парокінна фіра, запряжена одним моцаком, фіру з горою навантажили мішками, та битюг тягнув її легко, наче зовсім не відчував ваги.

Павлов провів коня заздрісним поглядом. Не моцак, а трактор, його б у їхній ліспромгосп під Мінусінськом, ото потягав би колоди…

Знову патруль рушив центром тротуару, ззаду почулося далеке дзеленчання трамвая, Павлов озирнувся і побачим на бруківці жінку на велосипеді.

Старший лейтенант зупинився різко, сержант наштовхнувся на нього й тицьнув автоматом у бік, Павлов відсторонив його рукою, щоб краще бачити, але в цьому вже по було потреби, бо саме повз нього вздовж трамвайної колії їхала жінка в синій хустці й голубій кофтині.

Певно, саме та жінка, про яку казав комендант міста. Не певно, а точно, бо велосипед, як і попереджали, блищить нікельованими деталями, жінка вродлива й середніх років, а головне – синя хустка й голуба кофта…

Павлов рвонувся, щоб затримати, принаймні перепинити жінку, але вчасно згадав наказ коменданта: жодної самодіяльності, тільки простежити, куди їде й куди зайде, – це дуже важливо, нічим не виказати, що патруль зацікавився нею, лише стежити й негайно попередити комендатуру.

Павлов поклав сержантові руку на плече.

– Бачиш? – вказав очима на велосипедистку.

– Звичайно, – відповів той спокійно, як на Павлова, аж надто спокійно, – це про неї попереджував полковник.

– Я піду за нею, – нервово видихнув старший лейтенант, – а ти з ним, – кивнув на солдата, – біжіть до телефону. Другий квартал ліворуч – там військова частина, повідомте коменданта, що я стежу за жінкою в синій хустці.

– Може, я з вами? – запропонував сержант.

Певно, Павлову слід було погодитись з цією пропозицією, проте азарт мисливця вже охопив його, і він, гнівно зиркнувши на сержанта, кинув коротко:

– Виконуйте!

Видно, той хотів щось сказати, однак пересилив себе й, кинувши «єсть», потупотів з солдатом назад до повороту.

А жінка в синій хустці, повільно проминувши Павлова, почала віддалятися від нього.

Старший лейтенант, дивлячись їй услід, лихоманково міркував, як вчинити, щоб не випустити її.

До зупинки, дзеленкочучи, наближався трамвай. Павлов скочив на передню площадку, зазирнув до кабіни водія. Побачив: вагоновод – літній, сивовусий чоловік у форменому кашкеті. Очі втомлені й похмурі, але розумні й якісь напружені, немов чоловік зазирав Павлову в душу. І старший лейтенант зважився.