Марафон завдовжки в тиждень

– Комендантський патруль! – сказав коротко, але вагомо, і ці слова прозвучали як наказ виконувати всі його розпорядження.

– Слухаю вас, пане офіцере.

– Бачите оту жінку на велосипеді? – тицьнув пальцем у напрямі велосипедистки.

– На ровері?

– Ту, в синій хустці!

– Чом не бачу?

– Наздоженіть!

Вагоновод на щось натиснув, щось покрутив, і трамвай рушив слідом за жінкою. Вони наздоганяли її повільно, старий вагон деренчав, наче скаржився, однак, слава богу, велосипедистка їхала нешвидко, і скоро вони порівнялися.

– Що тепер? – запитав вагоновод.

– Обганяйте.

Наближалася чергова зупинка, і Павлов наказав висадити та взяти пасажирів. Жінка в синій хустці за цей час знову випередила трамвай, вони рушили їй вслід і знову обігнали – старший лейтенант уже втретє бачив її зблизька, здається, запам'ятав на все життя, вона ж, певно, не підозрювала нічого, бо жодного разу не підвела очей.

Трамвай знову під'їхав до зупинки, і в цей час старший лейтенант помітив: жінка звернула до бічного завулка. Він зіскочив з вагона на повному ходу, навіть не попросивши вагоновода пригальмувати, не попрощавшись і не подякувавши, – думав тільки про жінку в синій хустці, бачив тільки її, і нічого на світі більш не існувало для нього.

Добіг до рогу вчасно – жінка злізла з велосипеда, провела його тротуаром до брами триповерхового будинку, вона не озирнулась, і Павлов з полегшенням констатував, що велосипедистка його не помітила.

Тільки тепер старший лейтенант догадався зняти з рукава червону пов'язку комендантського патруля. Пройшовся попід будинком – обабіч до нього щільно притискалися дво- й чотириповерхові споруди, але ж міг бути ще двір і ще один вихід…

Павлов зазирнув до парадного – тиша, наче ніхто тут і не живе. Прослизнув у браму. Кілька сходинок вели на перший поверх, праворуч од вхідних дверей опускалися до підвалу, здається, там був також вихід до двору.

Старший лейтенант навшпиньки спустився по сходинках, натиснув на двері, вони легко піддалися, і він вийшов у двір. Кількох секунд вистачило, аби впевнитися, що це не двір, а обгороджений глухим кам'яним парканом садочок. Запущений, невхожений – дві чи три яблуні, решта – бузкові чи ясминові кущі, старший лейтенант не дуже розбирався в цьому. За одним кущем Павлов помітив і хвіртку – вона виходила до паралельної бічної вулиці, але хвірткою давно ніхто не користувався: стежка до неї заросла бур'янами, а замок заіржавів.

Перед тим, як вийти з будинку, Павлов з хвилину постояв у парадному, прислухаючись. Тиша, наче все вимерло. Нарешті щось грюкнуло на горішньому поверсі, відчинилися двері, і старший лейтенант вислизнув на вулицю. Пішов до рогу Пелчевської попід самісінькою стіною, щоб жінка в синій хустці не помітила його з вікна. Перетнув проспект і зайняв зручну позицію за товстелезним каштаном – звідси бачив парадне й кам'яний паркан садочка, що виходив до сусіднього завулка. Якби жінка з велосипедом залишила будинок, обов'язково помітив би її.

Ще зранку вони домовились з панею Марією, що зготує обід і насмажить грибів, вона чекала з другої до третьої, але вийшло так, що потрапили додому аж близько шостої, і господиня зустріла їх докірливим поглядом.

Бобрьонок спробував було пояснити причину такої непунктуальності, однак тільки махнув рукою – мовляв, служба є службою і ніхто не знає, що трапиться з ним навіть через п'ять хвилин.

Майор зняв чоботи й з насолодою простягнувся на канапі, витягнувши натруджені ноги, гадав, що й Толкунов наслідує його приклад, та капітан зупинився в дверях кухні, де пані Марія розігрівала обід, сперся на одвірок і з задоволенням спостерігав, як господиня клопочеться з посудом.

Усе тут подобалося капітанові. І чистота, і порядок на полицях, де стояли блискучі алюмінієві каструлі, і ряд фаянсових бочечок з незнайомими написами – з найменшої пані Марія дістала ложкою сіль, підсипала у каструлю, зиркнула на Толкунова й запропонувала:

– Може, пан капітан покуштує? Бо я і не знаю, як воно буде… Перестояло все, а зупа, здається, несолона…

Вона набрала повну дерев'яну ложку «зупи», і тільки тепер Толкунов зрозумів, що це – звичайний суп, певно, з квасолею, йому було приємно дивитися, як господиня несе повну ложку до нього через усю кухню, точніше, він не помічав ложки, бачив тільки, як несе, як оголилася рука аж до плеча, як ступає обережно й легко – так може йти лише жінка, котра сама не усвідомлює своєї зваби, може, правда, і усвідомлює, але намагається приховати, хоча чудово знає, що зробити це неможливо.

Капітан, обпаливши губи, сьорбнув, смаку не відчув, але мовив зовсім щиро:

– Фантастично!

– Гаряче?

– Ніколи ще не пробував такого смачного супу. – Толкунов устиг відсьорбнути ще раз і тепер анітрохи не кривив душею.

– А як на сіль?

– Краще бути не може.

Вона питала в нього про сіль, насправді ж очі запитували зовсім про інше, й Толкунов відповідав про інше, певно, пані Марія задовольнилася відповіддю і повернулася до плити, а капітан подумав: що може бути ліпше за цю домашню ідилію? Точніше, слова «ідилія» він, либонь, не знав, але всім своїм єством відчував затишок і спокій – і в смачному суповому ароматі, і в тому, як впевнено порядкувала пані Марія на полицях, і в дзюркоті води, що текла з крана, навіть у тому, як поправила господиня зачіску, недбало й не озираючись, але ж напевно знала, що цей жест не лишиться непоміченим.

– Чому пан капітан не відпочиває? – запитала докірливо, проте Толкунову здалося – просто із ввічливості.

Капітан проковтнув слину, що чомусь зібралася в роті, и попросив не зовсім упевнено:

– Називайте мене просто Олексою,

– Як можна! – жахнулася.

– Мені буде приємно.

– Справді? – обернулася і, забувши про каструлю, уважно подивилася на Толкунова.

– Справді. – Капітан відчув, що червоніє, й навіть розсердився на себе. – Який я вам пан офіцер? – пробуркотів.

Пані Марія ступила крок до Толкунова, та одразу зупинилася. Перепитала:

– Ви хочете, щоб я називала вас паном Олексою?

– Який я вам пан! Просто Олексою. У жінки округлилися очі:

– Як так?

– Чому ж ні?

– Але ж пан має такий високий чин!

– Тепер ви живете в Радянському Союзі, – почав Толкунов дещо казенно, хотів сказати «і наплювати на чини», та вчасно подумав, що це буде не дуже правильно, й докінчив: – І всі в нас рівні.

Пані Марія посміхнулась недовірливо.

– Генерали у вас є? – запитала.

– Не у вас, а в нас, – поправив Толкунов. – Є, звичайно.

– І жінки, які прибирають їм кабінети?..

– Ну, є.

– І пан офіцер вважає, що прибиральниця може тикати генералові?

– Ну, – засоромився Тоякунов, – самому генералові не годиться. Але і прибиральниця, і генерал мають однакові права!

Пані Марія махнула рукою.

– Це так тільки кажуть, – одповіла впевнено.

Нараз Толкунов розізлився. Ступив до плити, присунувся кало не впритул до жінки.