Марафон завдовжки в тиждень

– Не помиляєтесь?

– Вона, – повторив старший лейтенант твердо, – я впевнений в цьому.

Лише тепер по обличчю кармелітки ковзнула ледь відчутна посмішка, навіть не посмішка, куточки губів опустилися, і стали помітнішими легкі зморшки під очима. Раптом черниця зітхнула й відвернулася від військових зовсім байдуже, буцім їх і не було в трапезній і їхня поява нічого не означала для неї.

– Як звати? – запитав Бобрьонок, автоматично поклавши РУКУ на кобуру пістолета, але одразу засоромився цього жесту і вдав, що поправляє пас.

Кармелітка підвела на нього очі, і в них майор не прочитав нічого, крім зневаги, проте це не розізлило його, не вибухнув сердито, не підвищив голос – просто повторив запитання, рівно й спокійна:

– Як вас звати?

Черниця знову опустила очі й почала зосереджено перебирати чотки, і тоді Бобрьонок звернувся до ігумені:

– Хто вона?

Мати Тереза стояла в кінці столу, вона височіла над двома чорними смугами, які утворювали черниці обабіч столу, – підвела руку, немов захищаючись від незваних гостей, які порушили цей вічний монастирський спокій. Очі її блищали гнівно, але одповіла напрочуд спокійно:

– Сестру звуть Надією.

– Нам треба з нею побалакати, – сказав Бобрьонок.

– Певно, якщо шукали, – знизала плечима ігуменя.

– На самоті.

Ігуменя махнула рукою на двері:

– Сестри, ідіть по своїх келіях.

– У якій мешкає сестра Надія? – запитав Бобрьонок.

– Тут поруч – друга келія ліворуч по коридору. Майор визирнув до коридора, де ніс охорону старший патруля. Наказав:

– Бачите он ті двері. Другі ліворуч. Подивіться, щоб ніхто не заходив туди.

Черниці підвелись, як по команді. І рушили до дверей повільно, одна за одною, довгою похмурою вервечкою – ішли, втупившись у підлогу, буцім усе, що відбулося в трапезній, не стосувалося й не цікавило їх, однак Бобрьонок усе ж перехопив два чи три запитальних погляди, крадькома кинуті спідлоба. Все ж ніщо людське не чуже навіть черницям, подумав і, побачивши, що ігуменя також збирається залишити трапезну, попросив:

– Зостаньтесь, будь ласка.

Мати Тереза зупинилась одразу, не зробивши жодної спроби заперечити, і майор вирішив, що його пропозиція припала їй до душі й навіть обрадувала. Та ігуменя через якусь мить схаменулася й заперечила:

– Певно, у вас будуть мирські розмови, а ніщо мирське мене не мусить цікавити.

Вона зблиснула очима, сама спростовуючі ці слова, проте опустила їх і скорботно стулила вуста, склала руки на грудях і не сіла на лаву біля столу, все ще стояла, немов підкреслюючи свою незацікавленість.

Бобрьонок пошукав очима стілець і не знайшов його – у трапезній стояли тільки стіл і лави, ще великий буфет з посудом, і майор невдоволено знизав плечима: сідати поруч черниці не випадало, стояти ж перед нею не хотілося, але не мав іншого виходу – випростався, заклав кінчики пальців за пас і запитав:

– Сьогбдні вдень ви виходили з монастиря, чи не так? Гадав, черниця й надалі ігноруватиме його запитання, однак вона одірвалася від чоток і одповіла, підвівши на нього погляд:

– Звичайно.

У її очах майор не побачив ляку, навіть тривоги – подумав, що Павлов міг помилитися або ж сестра Надія мала неабияку силу волі. Мабуть, друге припущення було ближче до істини, і майор зрозумів, що поєдинок з цією, жінкою, либонь, не віщує йому нічого доброго. Тому й запитав одверто:

– Для чого переодягалися в голубу кофту і їздили по місту на велосипеді?

У кармелітки ледь-ледь затремтіли вії, проте не відвела очей і відповіла спокійно:

– Мене з кимось сплутали.

Бобрьонок озирнувся на старшого лейтенанта, але той похитав головою.

– І ви не заходили до будинку у Вишневому завулку?

– Навіть не знаю, де він.

– Припустимо. Розкажіть тоді, що робили в місті й да були? Прошу детально.

Черниця знову взялася за чотки. Потримала одну білими випещеними пальцями із вхоженими нігтями, стиснула її так, що ніготь побілів, – лише це виказало її хвилювання, бо відповіла рівно й впевнено:

– Уранці я завітала до лікарні, як завжди, допомагала хворим, а потім молилася у святого Юра.

– До котрої години?

– Вийшла з собору на початку четвертої. Бобрьонок знову мимовільно озирнувся на Павлова, хоч ї знав, що о третій годині старший лейтенант уже послав своїх людей, щоб подзвонили до комендатури.

– Хто може підтвердити, що ви кажете правду? – запитав у черниці.

Сестра Надія ображено смикнулася, але одразу опанувала себе й одповіла:

– У лікарні є багато хворж, яким допомагала. А у Юра… – розвела руки. – Там я спілкуюсь з богом, а не з людьми…

– До котрої години перебували в лікарні?

– До дванадцятої.

Отже, кармелітка мала аж три години – досить часу, щоб об'їхати на велосипеді півміста.

– Може, бачили в соборі когось із знайомих? Сестра Надія подивилася на майора докірливо.

– Коли я молюсь, то не бачу нікого.

– І десь о четвертій були вже в монастирі? – просто так, для годиться поставив ще одне запитання Бобрьонок.

– Так, о четвертій,-ствердила кармелітка й скоса зиркнула на ігуменю, наче чекаючи підтвердження, однак мати Тереза стояла з кам'яним обличчям, немов і не чула їхньої розмови.

– Отже, ви твердите, що не були у восьмому домі Вишневого завулка? – іронічно посміхнувся Бобрьонок.

– Ніколи.

Майор замислився на кілька секунд і запитав:

– Давно ви постриглися? – Помітив, якась тінь майнула в очах черниці, і повторив: – У монахині коли пішли?

– Ще до війни. – Підвела на Бобрьонка очі й посміхнулася самими губами, сумно й навіть скорботно, буцім вибачала цьому чужинцеві його нетактовну настирливість.

– І весь час у цьому монастирі?

Сестра Надія знову скосувала на ігуменю, буцім чекаючи від неї підтримки, але не одержала її й відповіла:

– Ні, тут я зовсім недавно.

«Так, – подумав Бобрьонок, – у цьому щось є, певно, відповідь на всі наші запитання». Але вів далі рівно, нічим е виказавши свого зацікавлення:

– З якого місяця?

– З червня.

– Цього року?

– Так.

– А в якому монастирі перебували раніше?

– У Кракові.

«Звичайно, – посміхнувся про себе майор, – спробуй перевірити, коли Краків ще під німцями».

– Чому ж вирішили перебратися саме до Львова? – запитав.

– Бо тут я народилася, – одповіла черниця впевнено, – У селі під містом. Воля-Висоцька поблизу Жовкви.

– І маєте у цій Волі родичів?

– На жаль, ні. Однак односельці мусять пам'ятати мого батька. Стефан Кундяк. Він помер ще перед війною, і мати переїхала до брата у Краків.