Марафон завдовжки в тиждень

Толкунов куточками очей подивився на апетитну рожеву шинку на столі й подумав: Щеглов, коли був би формалістом, обмежився б яєчним порошком і банкою консервів, і взагалі, хіба може найдосконаліший статут передбачити й регламентувати все, що відбувається в житті? Тим більше, тренована людина, навіть читаючи, другим зором бачить усе, що відбувається неподалік, принаймні мусить побачити людину в цьому тихому завулку. Мовив примирливо:

– Але ж дивіться, лейтенанте, аби не проґавити…

– Можете покластися на мене, – одповів Щеглов упевнено, й капітан остаточно заспокоївся.

На кухні вже свистів паром чайник, капітан заварив чай, і не шкодуючи заварки, понюхав, як апетитно пахне, й налив у дві великі розмальовані філіжанки міцного, аж чорного, чаю. Виніс до кімнати й подав одну з філіжанок Щеглову..

– Від такого чаю гріх відмовлятися, лейтенанте, – сказав повчально. – Хто його зна, скільки нам тут ще стирчати, а міцний чай бадьорить і додає настрою.

– Бадьорить – точно, – погодився Щеглов і відсьорбнув з задоволенням. Засунув книжку під пахву, вмостився на стільці і, обхопивши чашку обома долонями, вдихнув аромат чаю і щасливо посміхнувся.

Толкунов подумав, що лейтенант справді провів у окопах не один місяць, саме там виробляється звичка тримати долонями гарячу алюмінієву кварту, аби хоч трохи зігріти руки. Він, правда, знав про бойове минуле Щеглова й раніше, точніше, для всіх в армійському Смеріпі не було секретом, що Карий познайомився з лейтенантом у медсанбаті – обох легко поранило, тиждень полковник мусив пролежати, поки загоювалася рана. В одній палаті з ним лежав і Щеглов – куля зачепила йому стегно: ще шкутильгав, коли вперше з'явився в приймальні полковника, і всі дивувалися: бойовий офіцер, а погодився…

Але, чесно кажучи, Толкунов не дуже вірив у окопне минуле Щеглова – виходить, помилявся.

Капітан спорудив собі бутерброд із шинкою – справді, спорудив, бо хліба відрізав на півтора пальця, намастив маслом, а зверху поклав аж два шматки шинки, бутерброд ледь пролазив до рота, однак капітан якось управлявся з ним, запиваючи солодким чаєм.

Смачна їжа настроїла Толкунова добросердно, й він запитав у Щеглова просто так, щоб почати розмову й хоч трохи зійтися з цим, як виявилось, не таким уже й примітивним канцелярським щуром:

– Що читаєш, лейтенанте?

Уже те, що він перейшов на «ти», свідчило про різкий поворот у ставленні до Щеглова, мабуть, лейтенант одразу збагнув це, бо знову посміхнувся Толкунову відкрито й щиро, – стосунки з цим нелюдимим і суворим капітаном, якогр дехто недолюблював, а дехто навіть боявся, почали складатися напрочуд гарно, й Щеглов відповів так, наче відкривав Толкунову таємницю і трохи соромився цього:

– Достоєвського. «Брати Карамазови».

Либонь, він був упевнений, що капітан якщо й не читав, то чув про цю книжку, але Толкунов, відверто кажучи, нб чув навіть про Достоєвеького, взагалі читав мало, до війни за повсякденною роботою бракувало часу, тепер ще більше. Читав «Як гартувалася сталь», ще кілька книжок, осилив навіть три чи чотири оповідання Горького, на більше його не вистачило, але завжди заздрив людям, котрі не розлучалися з книжками, і десь у глибині душі сподівався, що й сам колись трохи завикне до науки й почне читати розумні книжки. Тому не признався, що не чув про Достоевською, й багатозначно промимрив якісь схвальні слова. Але Щеглов сприйняв ці слова за чисту монету бо, допивши чай, поставив філіжанку на етажерку й мовив, любовно погладивши книжкову обкладинку:

– Просто неймовірно, як він розумів людей!

– Цей Достоєвський? – не втримався, щоб не перепитати Толкунов.

Певно, одної цієї репліки було достатньо, аби збагнути, що з каштаном не варто обговорювати достоїнства прози Достоєвського, але Щеглов не помітив нічого, бо одповів:

– Хто ж інший?.. І як точно відчував людську психологію. От читаю, здається, встиг уже зрозуміти і Олексія, і Дмитра, а що вони зроблять, що утнуть, ніхто не знає. Бо й справді, кому відомо, як поведеться людина в тих або інших обставинах?

– Що ж тут хорошого? – не витримав Толкунов.

– Як що? Адже людина вміщує в собі цілий світ, вона неповторна й реагує на явища цього світу по-своєму.

– Якщо кожен – по-своєму?.. – Толкунов відкусив шматок бутерброда й замовк.

Прожувавши, пояснив свою думку:

– Нічого доброго не вийде, якщо кожен по-своєму.

– Це чому ж?

– Бо нам це не підходить, – категорично заявив Толкунов. – Там, серед цивільних, на гражданці тобто, можливо, кожен має право гнути свою лінію, а в нас – наказ, і будь здоров.

Щеглов досадливо поморщився:

– Ви не так зрозуміли мене. Одна справа – наказ, тобто регламентована поведінка людини, наперед передбачена, а от що ви зробите, коли вийдете з цієї квартири?

– Піду спати, – відповів Толкунов.

– А раптом завернете до скверу, там цвітуть жоржини, можна помилуватися ними, а потім… ну що можна потім? Змогли б ви просто так, з клумби нарвати квітів і подарувати комусь? Першій зустрічній дівчині?

Толкунов скептично гмикнув.

– Ну, скажете!.. – заперечив. – Для чого? – Нараз уявив, що дарує квіти пані Марії. Вона стоїть у передпокої в своєму квітчастому халаті, а він приніс цілий оберемок жоржин. Пані Марія вдячно посміхається йому, так вона ще нікому не посміхалася, і від цього Толкунову зробилося якось щімко, але подивився на Щеглова, на його самовпевнене обличчя, згадав зверхній тон і повторив уперто! – Піду спати! – Подумав трохи й пояснив свою впертість: – Бо ніхто не знає, що зі мною трапиться через годину, а ви спатися ніколи не завадить. Але Щеглов не думав здаватися.

– Ну, добре, – сказав докірливо. – Згоден, коли ви на службі, мусите виконувати накази і йти просто, не збочуючи. А коли не на службі? Коли на відпочинку або видалася вільна година чи день?

– А я завжди на службі, – похмуро заперечив Толкунов, але раптом із жахом зрозумів, що навряд чи справді пішов би спати, що точно подався б до скверу і як останній злодюжка нарвав би жоржин чи якихось інших квітів, он тут, за квартал від їхнього завулка, не клумба, а червоний килим – квіти зримо уявилися йому, наче стояв посеред клумби й відчував їхній запах, чомусь вони запахли йому гіркувато-солодко, як волошки, і Толкунов запитав, зовсім забувши про свою суперечку із Щегловим і своє категоричне твердження: – А скажіть, лейтенанте, як звуться червоні квіти? Може, помітили клумбу тут поруч, за квартал?

Щеглов здивовано підвів брови. Цей легендарний капітан, відомий не тільки в їхньому армійському Смерші, певно, всьому фронтові, здавалося, був уже в нього в кулаці, принаймні лейтенант не сумнівався, що розкусив його до кінця, і ось тобі – вислизнув.

– Либонь, ви маєте на увазі сальвію, – згадав Щеглов червону клумбу за ажурною решіткою біля особняка на проспекті, і широка посмішка розтягнула його вуста. Адже Толкунов цим запитанням мимовільно стверджував його думку про незбагненність людини й непередбаченість її поведінки.

– Сальвія? – перепитав Толкунов так, наче від того, як зветься ця червона квітка, залежало бог його зна що. – Гарна назва. – Нараз згадав Карого, як екзаменував його полковник на підготовленому ними посадочному майданчику, коли зустрічали того типа, на якого гітлерівці покладали величезні надії, згадав і жовту квітку, котру зірвав арий, вона називалася не зовсім красиво, чистотілом, або бородавником, слово «сальвія» було милозвучніше, це чомусь обрадувало капітана, подумав: ось він тепер знав ще одне слово, одне з багатьох тисяч, лячно навіть подумати, ільки існує ще в світі слів і понять, котрих йому ніколи не збагнути й не осягнути, та все ж ще одне, хоча б одце слово наближає його до неосяжного, і каштан крадькома одними губами повторив: «Сальвія…» '