Марiя

Значить, треба переглянути «Колокол» і перейти до листів з Росії... Деякі з них докладні, великі, деякі просто замітки, дописи — і все про страшні справи: злочини у поміщиків, зловживання урядовців у різних кутках Росії.

Кожен лист мандрує по кількох адресах, і найпильніша поліція не здогадується вже кілька років, що більшість їх пересилається через цю адресу, збирається тут, в квартирі тихого, добропорядного директора Дрезденської консерваторії, в рукодільному столику його дружини. У Дрездені німці навіть не знають, що Марія Каспарівна з Росії, бо приїхала вона з чоловіком вже давно з Парижа. Марія Каспарівна зараз дбайливо розбере останню пошту, помітить, якими шляхами вирушать вони далі, щоб потрапити тільки в руки AI. Ці — надіслати на адресу Трюбнера, власника друкарні, в якій друкується герценівська преса. А от записочки AI, його відповіді без звернення — вона мусить знати, кому вони адресовані і як їх надіслати в Росію...

...Яка мила ця молода письменниця, у неї загорілись очі, коли мова зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в Росію, нею можна буде, мабуть, також дещо передати.

«Ох, боже мій, — написав їм Герцен у перші роки народження своєї «вольной печати», — якби в мене в Росії замість усіх друзів була одна Марія Каспарівна, — все було б зроблено». Зараз уже багато невідомих анонімних помічників, але відповідальності з Марії Каспарівни не знято і роботи ще додалось. Звичайно, — думає Марія Каспарівна, — він перебільшує, і чоловік перебільшує її роботу. Вона ж росіянка, їй пощастило, що вона виросла коло нього, жила в атмосфері його великих інтересів і з «собачою відданістю», як сама каже, робить, що може, не дуже вплутуючи в це Рейхеля.

...От чоловік перейшов від Шумана до власних імпровізацій. Марія Каспарівна відірвалась від паперів. Замислилась. Дивне життя кожної людини. Але треба швидше закінчити, підготувати що можна для Івана Сергійовича і лягати. День починається завжди дуже рано. Трудовий день матері, ретельної господині, помічниці чоловіка і — «Начальника штаба русского вольного слова». Вона добродушно всміхається на це прізвисько. Що казати—Марії Каспарівні це приємно чути від Герцена.

5

Добре, коли з письменником знайомляться спочатку по книжках. Трапляється, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсім іншим, ніж він є в дійсності. Але ж справжній він такий, яким з'явився у своїх творах, — там його думки, душа, почуття, коли й не пише про себе. Немало знайомих (жінок, жінок особливо!) дивувалися—хіба ця проста, мовчазна жінка і є автор «Народних оповідань»?

Часом Марія думає: «Ой, не треба було згоджуватися на пропозицію Івана Сергійовича передати свою книжечку Герцену. Ну, потім, пізніше, коли поїхала б у Лондон з Опанасом, який тепер з нею у Дрездені, може, подарувала б...

Але що я, господи, звичайно, краще, коли він спочатку побачить мою книжечку, моє найдорожче і найщиріше в світі, не менше за Богдасика, не менше, і хай буде так, як буде, і, звичайно, краще, коли з письменником спочатку знайомляться з книжок, а потім уже бачать на власні очі. Особливо з письменницею, з жінкою — тоді байдуже, яка вона як жінка». Вона ж знає, не раз чула ущипливе шепотіння: «Що в ній гарного і що в ній знаходять чоловіки?»

Вона раптом весело засміялась:

— Щось та знаходять!

Але Герцен? Звичайно, вона хвилюється, як прийме Герцен її книгу.

* * *

— Вона дуже гарна? — спитала Наталя Олексіївна Огарьова, і в її тоні і в погляді вже відчувалося, що вона наперед знає:

Тургенев відповість захоплено: «Надзвичайно гарна». І тоді вона скептично зауважить: «Ну, звичайно, вся Справа в красі жінки, а не в таланті».

— Ні, — спокійно відповів Тургенев, — вона зовсім не красуня. Але це поетична, щира і розумна істота, та ще й з великим почуттям гумору, властивим українцям.

— Ти зачарований нею, ти можеш у жінці знайти такі ідеальні риси, такі неоціненні скарби, про які вона й не гадає. Що ж до жіночого оточення — ти невиправний! — засміявся Герцен. — Усі друзі знають: воно тебе завжди приваблює дужче, ніж оточення чоловіків.

— Що правда, то правда, — в тон йому відказав Тургенев, — але ж погодься, товариство чоловіків без присутності доброї і розумної жінки подібне до важезної валки з немазаними колесами, які роздирають вуха від нестерпного одноманітного рипу.

Він хотів додати щось про присутність з ними Наталі Олексіївни, але помітив її підозріливий ревнивий погляд, стулені міцно тонкі губи і замовк. «Шпиговальна голка, — подумав він, — як змінилася!»

Колись у Парижі у 1848 році він з нею навіть приятелював. Вона була юна дівчина, палка, експансивна, закохана в дружину Герцена Наталі, їй він присвятив тоді свою п'єсу. Він з Анненковим постійно докучали їй жартівливим запитанням, — хто з них двох їй більше подобається і за кого вона б швидше вийшла заміж. Як давно це було! Що трапилось з нею? Тепер вона не викликала ані приязні, ані симпатії. Найменшого відблиску щастя або задоволення не з'являється на обличчі, навіть коли тримає на руках маленьку дочку. Лише занепокоєння.

Але й вона трохи розвеселилась, коли Іван Сергійович за вечірнім чаєм розповідав з своєю неперевершеною майстерністю різні історії. «Приїде родич — і в будень свято». Хай сперечання, незгоди, та однаково — приїзд Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена і його сім'ї.

Цього разу сперечань майже не було, обидва жили чеканням того, що от-от, нарешті, має здійснитися на батьківщині — скасування кріпаччини, і хотілось розпитати про все. Не бачились майже рік. Тургенев довго перебував у Росії, в своєму Спаському, в Москві, в Петербурзі.

— Я цієї зими поринув, між іншим, в українське життя, — сказав він. — У Петербурзі ціла колонія українців і українок. Крім пані Маркович, автора книжки, яку я тобі привіз, я познайомився з українським поетом Шевченком, він повернувся з заслання, десять років був у солдатах за Каспієм. Ти про це, певне, знаєш ще від Савича, учителя твоєї Тати, його двоюрідного брата також було заарештовано тоді. Але це було ще у 1847 році.

— Так, я дізнався тоді про їхнє Кирило-Мефодіївське братство в Парижі. Дуже мало донеслося до нас. Україна завжди викликала в мене інтерес.

— От і я зацікавився, познайомившись з петербурзькими українцями. Майже всі вони дуже милі, ліберальне настроєні, — вів Тургенев.

— А молода нова письменниця наймиліша? — спитала іронічно Наталя Олексіївна.

— О, так, вона була окрасою цього гуртка. Я помітив, в українців є своєрідний ідеалізм і твердість, вельми привабливі.

— І ти, і ви всі знаєте, я не раз писав про українців, бо багато міркував над цим поетичним волелюбним народом, — гаряче, як завжди, коли хотів швидше поділитися своїми думками, заговорив Герцен. — Віки боротьби! Але в цій боротьбі, я писав про це, два стремління, два протилежних потоки: шляхетства, панів і нижчого шару — народу, козаків. Я писав про запорожців. Запорозька Січ являє собою дивовижне явище витязів-мужиків — рицарів чорного народу. Про це не можна забувати.

— А мова українська сповнена поетичної грації і чарівливості і тому досить важка для перекладу, — вставив Тургенев.

— З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми знаємо, як українці люблять перекази, пісні про своє незалежне волелюбне козацтво. Свою незалежність, хай дику, але республіканську, демократичну, Україна відстоювала віки і не складала зброї, коли шматували її польська шляхта, турки, татари. Особливо складні взаємини були з поляками. Україна цілком добровільно приєдналась до Великоросії, а Катерина, ця баба-бабариця, яка роздавала землі з людьми своїм полюбовникам, закріпачила цей вільний чудесний народ.