Марiя

«Певне, родичка», — подумав він. З дочкою хазяйки, балуваним, але з розумною хитрою мордочкою дівчам років десяти, він уже мав нагоду познайомитися. Саме через вередливий вираз було видно, що це дочка господині дому. І одразу було видно, що ця дівчина — тільки родичка. Не дочка і не гостя, а родичка.

— Marie, venez-iзi, s'il vous plait, (Марі, підійди, будь ласка (франц.) — покликала її нестара і явно з тих, що молодилися, господиня. Вона стояла коло чайного столу з двома жевжиками.

Дівчина встала, сказала просто:

— Excusez moi (Пробачте (франц.), мені треба піти.

«Може, гувернантка», — подумав Опанас Васильович і навіть чомусь зрадів.

— Але повертайся швидше, хай Катя тебе не затримує, як завжди! — приємним, але з владними нотками, голосом мовила господиня.

— Ccrtcnaiment, ma tante (Звичайно, тьотю (франц.). —Дівчина подивилась на нього і сказала без манірності, привітно: — Я швидко повернуся, мені треба подивитись, чи лягла Катя і чи все там як належить.

Трохи згодом, коли познайомились ближче, він побачив, що дівчина дивилась на це своє становище, як тимчасове і скороминуче. Як, коли воно минеться — вона не знала. Тільки була певна, що не так, як гадала тітка-благодійниця. До чого цій пані хотілося грати ролю благодійниці, і щоб племінниця дивилася на неї покірно і вдячно! Племінниця, що казати, була гарна, освічена — вчилася ж якийсь час у харківському пансіоні! — на неї задивлялись і молоді жевжики, і статечні чоловіки. Тітка, звичайно, найбільше в цій найважливішій жіночій проблемі хотіла розіграти роль доброї феї — підібрати такого жениха, щоб з обох сторін їй дякували, слухались і шанували. І насамперед, щоб це була в усіх відношеннях вигідна партія! Головне, щоб чоловік мав і становище, і достаток.

Та завжди чемна і стримана Маша не виявляла, як належить бідним родичкам, ані палкої вдячної любові, ані покори. Не схилялась вона і перед «духовними» захопленнями тітки, і взагалі як людина тітка була їй чужа і неприваблива.

Опанас Васильович вже невдовзі відчув: у цієї дівчинки своє життя, свої правила, свої критерії усього і якийсь свій, по-своєму впоряджений світ, який вона ревно оберігає від зовнішнього, сповненого суєти.

Вона слухала його уважно, широко розкривши очі, частіше мовчки, не перебиваючи зауваженнями, ніколи не кажучи, як то часто трапляється у жінок з кожної нагоди, «а я...», «а у мене». Вона вміла слухати. Він бачив, вона замислюється над усім, що він каже, і він захоплювався тим, що зможе зліпити з неї свій ідеал. Яка помилка кожного чоловіка! Але Опанас Васильович і досі не збагнув її!

Він мріяв: це ж щастя — вводити в життя, виховувати, наставляти таку ясну голівку, таке глибоке серце! Адже він старший за неї на добрий десяток років з гаком!

Вони заприязнились. Насамперед заприязнились. Чи не найдужче підкоряє чоловіка отаке мовчазне захоплене слухання? Йому здавалось — захоплене! Розуміння його прагнень, його натури найбільше виявилось у неудаваному інтересі до його роботи, звичайно, не в канцелярії генерал-губернатора, а до пристрасного збирання фольклору. Вона могла годинами слухати, коли він співав свої українські пісні, залюбки переписувала його похапцем накреслені нотатки, записи прислів'їв. Він помітив у неї надзвичайний, винятковий хист ди мов взагалі, а його рідна — українська, яка для нього була його життям, його sancta sanctorium (Святая святих (лат.), одразу стала їй зрозумілою, близькою і немов відповідала її музичній натурі.

Тітка — пані Мардовіна — скаржилася, що Маша не хотіла вчитись музиці, але ж він чув, як вона добре співає або грає наодинці. Вона байдуже, навіть з погано прихованою неохотою слухала, коли знайомі панночки виконували свій обов'язковий репертуар: «La priиre d'une vierge» (Молитва діви (франц.) або «Les cloches de cloоtre» (Дзвони монастиря (франц.). Але на рідких випадкових концертах заїжджих музикантів у Дворянському зібранні вона про все забувала, так віддавалася насолоді слухання.

...А інтерес до української мови він сприйняв тоді як бажання бути ближчою йому...

Усе здалося омріяним, давно жаданим, бо він полюбив племінйицю пані Мардовіної Машу Вілінську, і вона, всупереч бажанню і планам тітки, яка готувала їй іншу «партію», забезпечену і статечну, погодилась вийти за Опанаса Васильовича Марковича. І їй було байдуже, що у нього не тільки ні кола ні двора, але й служби на той час не було. Вона одверто звіряла йому свої думки, свої бажання, а він почувався старшим другом і навчателем, і вимагав ще більшої одвертості, і з перших же днів оцінював і кваліфікував всі її вчинки, не розуміючи, що передає куті меду.

«Твоя Маруся надто серйозна, — сказали брати і родичі, коли він привіз познайомитися дружину. — Таку молоденьку ані танці, ані розваги не цікавлять». Тоді Опанас Васильович задоволене посміхнувся. Якось, ще будучи нареченою, Маруся в одному листі (він їздив до рідних) написала, що була на вечірці і їй несподівано було дуже весело, вона багато танцювала. Опанаса це обурило. У кількох листах писав про її «злочин», вимагав докладного опису, аналізу, самоосуду її поведінки. Якої? Якої? Він уявляв її усмішку (яка рідко з'являлась, але була така чарівна!), жваву, цікаву розмову з якимись кавалерами. Невже його Маруся така ж, як усі панночки? Це були, безперечно, звичайні ревнощі, але яку теоретичну базу він завжди вмів підвести! Мовляв, за її душу турбується, за її напрямок, її думки!

Що ж, і в цьому він був як більшість чоловіків, які не припускають у собі такого низького почуття — ревнощів, і доводять — не проти них гріх, а проти себе!

Він не звернув уваги, яка була здивована цим Маруся, але не заперечувала. Вона легко відмовилась від танців і інших веселощів, до яких вона й не дуже звикла! Стільки нових обов'язків лягло на неї. Чомусь Опанас у сімейному житті став зовсім невеселий. Він намагався підтягти все до якогось ідеалу, але життя аж ніяк не налагоджувалося.

Йому просто не щастило з роботою, от чим усе пояснював.. Що там торочить і торочить Данило Семенович? Наче віз рипу чий поволі по камінню посувається — гуркоче, гуркоче.

— ..коли йому щось не зробиш або не згоджуєшся наче не з ним, а з усією Україною сперечаєшся, їй навпроти йдеш, буцім він її єдиний заступник і представник...

А! Він усе про Куліша!

І Кобзареві твори він «проциндрив», і Марка Вовчка він одкопав. А коли б його не було — що ж, і Тарас Григорович мовчав би? І Марко Вовчок не писав би?

Опанас Васильович усміхається.

...Майже порожня кімнатка. Ледве дотягають від получки до получки. У неї зайвого платтячка, пристойних черевиків нема.

Не тільки вона сама, як же це й він байдужий до цього: до її черевиків, її плаття?

Вона сидить і пише. Уночі пише. Не переписує зібрані ним прислів'я та перекази, а пише щось своє, і коли потім, хвилюючись, сама не розуміючи, що ж це сталося, читає йому, йому першому! — при чому тут Куліш?

Перше його почуття неймовірна радість! Це ж талант! Яка мова! Рідна його мова Наче коштовним різнобарвним бісером розшито дорогоцінні речі І як коротко, стисло, у кількох сторінках вилите всеньке гірке життя людини З ким її порівняти? Та ні з ким! Хто так писав? Талант і все!