МАРУСЯ ЧУРАЙ

Вже й уникаю. А зустріну де,—

так наче вдарить блискавкою в душу

і знов спокійно очі відведе.

Дівчата кажуть: — Він тебе кохає.—

А я кажу: — Та цур йому, чудний.—

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.

— Він,— каже,— хитрий,— каже,— потайний.

В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б’є.

Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.

Гриць був інакший. Щирими очима

він так дивився приязно на світ!

Це, Грицю, що, була твоя личина?

Яку ж ти душу приховав під спід?!

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був?

Нестерпний біль пекучого прозріння!

Яка мене обплутала мана?

Чи він мені, чи я йому — нерівня.

Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

* * *

...Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді.

Був місяць травень, квіту без числа.

Коли назустріч Галя на підводі.

А Гриць і каже: — Бач, як підросла.

Минає час, на кого нарікати?

А я й незчувся, бувши на війні.

Таке було мишастеньке, пикате,

а от дивися — вже на виданні.

А Галя їде, стрічкою блискоче.

А віз високий, як гарба сливе.

— Оце так віз! — сміявся.— Не доскочиш.

Дочка хазяйська, павою пливе.

Окрило нас пилюкою. І в пояс

кленочок поклонився, закивав.

А Гриць іде, задумався уголос:

— За ці літа де я не побував!

Був на Пиляві і на Жовтих Водах,

під Корсунем і Збаражем був теж.

Которий рік, а я усе в походах.

А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.

А я все жду. Та не така й біднесенька.

Не думай, Грицю, справді не така.

Бо я чекаю не кого, а месника.

Я ж лицаря чекаю, козака.

Нема ж бо слави у дому сидячому.

Про себе, милий, думати не час.

— І чим же ми за це тобі віддячимо? —

казала так Бобренчиха не раз.

А дні зминули. Знов у сурми грано.

А нам було вже й не по двадцять літ.

Воно уже й женитися не рано,

так знов же треба вирушать в похід.

Не говорив ніяких слів.

Покірним смутком упокорив.

Обняв за плечі і повів

під срібне листя осокорів.

І ми були такі одні,

така печаль нас пов’язала!

Щось надірвалося в мені,

і я йому тоді сказала:

— Якщо загинеш, буду я вдовою.

Чи й ти, не знаю, любиш так мене.

А я вже, Грицю, їден дух з тобою,

хай ми вже й тілом будемо одне.

Я цілувала його віченьки,

аж поки місяць не погас.

Щаслива тобі цяя ніченька,

остання, може, у нас!..

Прив’язала баклагу йому до сідла.

Недалеко, лише до воріт, провела.

Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.

Засміюся при всіх, а заплачу одна.

А вже пішли про мене й поговори.

Знов потяглися тоскні вечори.

Бо то вже так, вже як пішлось на горе,

то так уже і піде, як з гори.

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,

а мов не ті, таке щось в них смутне.

Вже й подруги повіддавались заміж,

уже й не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?

Куди вже там ходить на вечорниці,

як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.

Дарма що лихо, що такі часи.

Ішла крізь очі, мов крізь колющину,

обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.

Послухати — життя як не моє.

А я неначе до стовпа прикута,

і хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.

Горбань гуде, як в’їдливий комар.

Дурні плітки якоїсь лепетухи

загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду!

...Хоч би заснути... Але вже не спалось.

Душа до ранку смутком осипалась.

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.

І хату нашу, і оту криничку,

і над вікном гніздечко ластовине,

що щастя принести було повинне.

Той берег наш, урослий очеретом.

І наш лелечий, наш лелечий двір,

де на гнізді з вербовим мінаретом

старий лелека молиться до зір.

А потім вранці одлітає вгору.

Сидить буслиха в тихому гнізді.

Аж враз — для крил не вистачає двору,

то підросли лелеки молоді.

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,

та все під осінь як залопотить! —

та всі лелеки крила як розправлять! —

здається, й хата в небо полетить.

А ще чогось жаліла за дощами,

за цвітом яблуневим, за хрущами,

за сонцем і за квітами в траві,—

якісь вони зробились, як живі.

Здається, що й листок би цілувала,

в дзвіночку б ночувала, як бджола...

Отак собі все гарне пригадала.

Людиною ще трохи побула.

...А вранці в грати повійнуло вітром

і провело, як смушком, по руках.

Тюрма повільно сповнюється світлом,

лиш причаїлась темрява в кутках.

Там Хо сидить.

З’явись мені, будь ласка!

Жмуточок пітьми в закапелках дня,