МАРУСЯ ЧУРАЙ

І знову ніч.

А де мій Хо?

Мій Хо де?

Зіщулився де-небудь у кутку.

Іди сюди. Посидимо до ранку.

Яку залізну маємо фіранку!

Це, бачиш, доля виткала для нас.

А ніч стоїть, немов іконостас.

Біжить-біжить, чаряпкається вгору.

Цок-цок по стінах, вгору, вгору, вниз.

...Шматочок неба і шматочок двору...

...І Хо на гратах хвостиком завис...

...Десь вітер гонить хмари пелехаті.

Яка страшна задуха в цій норі!

Там, під горою, в посмутнілій хаті,

стоїть труна... а там, на тій горі...

І пізнє літо... снопики на нивці...

гукає мати... бігає хлоп’я...

А там, у гробі... Чи усі убивці

так тяжко задихаються, як я?

О господи, його вже ж поховали.

Йому вже всі зозулі відкували.

Я сплутала... у п’ятницю... тоді...

коли я ще стояла на суді...

його везли... мене вели...

якась труна... якісь воли...

а хтось подав мені води...

а я не знала, хто, куди...

А може, я і справді вже причинна?

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну.

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук — обнімемось крильми.

* * *

...Остатній день.

Прийшов священик.

— Отче!

Зніміть з душі цей безнемірний біль! —

Йому людина дивиться у очі,

а він її під цю єпітрахіль.

— Покайся,— каже,— Стежкою гордині

тебе ведуть соблазни суєти.

Од бога так положено людині

долиною смиренія іти.

Покаялась. Прощення попрохала

за те, що дуже грішною була:

одного разу матері збрехала,

одній сусідці сіль не віддала.

А що скажу?!

Свою пригаслу душу

чи донесу, як свічечку на Страсть?

Бог знає все. А батюшці байдуже.

Хіба він правду богу передасть?

Пошепотів, як знахарка над раною,

молитвою вуста поворушив.

І властію, од бога йому даною,

спасибі, одпустив і розгрішив.

Скрегоче засув кованих дверей.

Пішов собі достойний ієрей.

...Десь тихо жаби кумкають з болота.

Лягла на мур вечірня позолота.

Прощальний промінь блиснув на стіні.

І сонце, сонце — як жива істота,

єдина, що всміхається мені!

Я завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб’є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

Я ту отруту з розпачу зібрала.

Я змалку знаю, де яке зело.

Мені це ще од баби перейшло,—

її вважала відьмою Полтава.

У неї котик був, як чортеня,

і чорна доля з чорними очима.

Цілюще зілля, отруї, дання,—

все знала баба. І мене навчила.

Я наварила м’яти, драголюбу.

Не пособило. Наварила ще.

Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,

мене ж пече всередині, пече!

«Болить моя головонька від самого чола:

не бачила миленького ні тепер, ні вчора»,—

отак собі заспіваю, наче й не журюся.

«А як вийду за ворота, од вітру валюся».

Любилися ж, кохалися, як голубів пара!

«Не дай боже розійтися,

як чорная хмара»…

А найстрашніше, що пече, як жога,

перевертає душу від жалю:

невірного, брехливого, чужого,

огидного,— а я ж його люблю!

«У неділю рано зілля копала...

А у понеділок переполоскала...»

Порятуй від болю, смертонько ласкава!

А вже Бобренки з тим усім не крились.

Не встигла їм душа й почервоніть.

Я зроду не співала на два криласи,

мені було це важко зрозуміть.

Якісь у нього появились друзі,

Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Один хоч був десь у Великім Лузі,

а другий зброї і не брав до рук.

Десь перебув, десь нишком пересидів,

на пасіці чи, може, лободі.

Ніхто його в походах і не видів,

оце аж зараз виліз на суді.

Було, ідуть,— Ромашко зарегоче,

Капканчик шапку зіб’є набакир.

Мовляв, чого там, діло парубоче,

усі дівчата на один копил.

Уже й мене зустріти не боялись,

ішли туди, проз Задихальний Яр.

Який жених, такі його й бояри.

Бодай би вік не бачить цих бояр.

...Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці,

то я й пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня, при стіні.

Пряду куделю. Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Вони ж співають про якусь кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив — очі опустив.

Враз поповзли по вилицях рум’янці.

Очима більше не стрічались ми.

Він танцював із Галею, і в танці

мов щось топтав і нищив чобітьми.

Воно було на танець і не схоже,

ті корчі мук у синім кунтуші.

Аж хтось тоді сказав:

— А не дай боже

так танцювать навиворіт душі!

Мінились тіні на чолі блідому.

Кресав гопак вогонь з-під підошов.

Я тихо вийшла. І пішла додому.

Не бачив Гриць. Навприсядки пішов.