МАРУСЯ ЧУРАЙ

в молитвах.

Та й думаю, в землі чужосторонській,

що як же так,— ті гинули у битвах,

а ті спасались на горі Афонській?

Триліси взяти, сотенне містечко.

Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.

За кілька днів ворожої облоги —

ні жителя живого, ні залоги.

Було містечко... А підходиш ближче —

нема нічого. Тиша. Попелище.

Лиш ходить смерть з кривавою косою...

А ти прийшла молитися Сисою.

Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.

Вже тут книжки друкуються у Лаврі.

Оно пройди під вікнами друкарні,—

які листки просушуються гарні.

Це ж скільки там нового, дивовижного!

А він тобі про Нестора Некнижного!

Вже скрізь у нас є різні школи братські.

Пів-України — сироти козацькі.

Од Лохвиці до самої Молдови,

пів-України — то козацькі вдови.

Дітей без мужа ставити на ноги.

Ні захисту в житті, ні допомоги.

Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!

А їм все те ж — про подвиги Февронії.

Ти, певно, ще була тоді малою,

як пролітала зірка із мітлою.

А це було в той год страшний, коли

п’ятьох старшин козацьких розп’яли.

І голови —

хто звідки родом —

поставили перед народом.

То жінка та, хорунжого чи сотника,

що під стовпом лежала нежива,—

то можна їй про Симеона Столпника,

що на стовпі мережив кружева?!

...Ох, не такою я була й малою,

коли летіла зірка над Сулою.

Це ж він про батька, це про Чурая.

Це ж мати там лежала так моя.

Була зима. Якраз після Водохрища.

Людей зганяли з усії Полтави.

Щоб всі ж дивились на таке видовище.

А мати крижем лежала,

примерзали коси до снігу.

На все життя! — допоки я жива —

мені в очах той сніг... та голова...

— Чого ти плачеш? — дяк мене питає.

Кажу: — Нічого...

Листя облітає.

Та так, кажу, заплакалось само.—

...Вже люди вишнурковуються з церкви,

а ми з дяком усе ще сидимо.

— А я вже,— каже,—

черствію з годами.

Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім.

Десь там, за монастирськими садами,

напевно ж, є странноприїмний дім.

...Знайшли той дім десь на задвірках Лаври.

В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави.

Духота сиза, як відьомські коси,

аж пломінці на гнотиках дрижать.

І богомільців цілі стоси

перед очима предлежать.

І каже дяк, хитнувшися: — Дитино!

Мовчу про ліс і не кажу про степ.

Та краще ж ночувати десь під тином,

аніж оцей лахмітяний вертеп!

То ми пішли, та майже так, надворі,

сухого листя трохи нагребли,

та лежимо, та й дивимось на зорі.

Та й, каже дяк, свободу обрели.

Над нами вітер, листя ронячи,

хитає гнізда гайворонячі.

Дашок благий, земля сира,

і тягне холодом з Дніпра.

Усе б нічого, ми б уже і спали.

Міцні під небом сни подорожан.

Але ченці на ноги наступали

і дзвоником будили нічліжан.

Оце один виходить з-за собору,

доземну рясу тягне за собою.

А там і другий —

стриб через канавку,

збирає знову мідяки в карнавку.

— Оце так сон приснився у столиці,—

промовив дяк, сідаючи бочком.—

Що вариш ти вареники в криниці

і жовте листя ловиш друшляком.

Удрав шпака, як кажуть, знакомито.

Що ж, можна спати і на цій стежі,

якби ж мені не ставили копито

на саму грудь ці праведні мужі.

Пошарудівши у сухому листі,

дістав з торбини пучку тютюну.

— От,— каже,— кляті,— каже,— чорноризці;

Сон перебили. Вже я не засну.

Сиджу, дивлюся,— вік прожив на світі,

на те гніздо у тому верховітті

та й думаю: дурний ти чоловік,

що от прожив на світі цілий вік

і, наловивши повну душу гав,

гнізда собі ти так і не зібгав.

...Колись в селі, що зветься Темногайці,

а йшов мені тоді двадцятий рік,

мене хотіли прикрутить при Гальці.

Хвалити бога, вирвався і втік.

А ще колись, за Дідьковою Греблею,

під Києвом, отут, на Ірпені,

я знов притульним затишком погребував,

а вже й під сорок гухнуло мені.

Любив я панну, Птимченко-Заглобську.

Уже й надхмарні замки будував.

«О рани Єзу, пан муві по-хлопську!» —

сказала панна. Я зрезигнував.

Ну, та й нічого. Так мені і треба.

Немає щастя, — можна жити без.

В душі людській, крім видимого неба,

є одинадцять всячеських небес.

Був регентом, і був я канархистом.

Любив людей і обминав юрму.

І відзначався коромольним хистом —

несклонностью к духовному ярму.

Пізнав любов, пізнав я і ненависть.

Гарячий був, доходив до нестям.

Колись я жив. Тепер я розминаюсь

з людьми, з лісами, з небом і з життям.

Дорогу маю, ту єдину втіху.

Лахва дякові, поки не зима.

Ото таке — цвірінь та в стріху.

А що, як стріхи власної нема?

Бував я скрізь. Душа у мене боса.

Пройшла тернами множества земель.

І брагу пив, напарену із проса,

мальвазію також і мушкатель.

В тюрмі варшавській був я кілька діб,

жував у Празі семидальній хліб,