МАРУСЯ ЧУРАЙ

Хтось навіть бачив справжню паляницю.

Дзизь навіть трохи душу закропив.

Лесько, продавши гриву гривострижцю,

собі пищаль гвинтовану купив.

Зате було матерій на базарі! —

зарбаф, штамет, об’яр і алтабас.

А нащо ті шовки та мухоярі? —

Тепер купляй китайку про запас.

А ще були там прянощі й приправи.

Такі ж приправи гарні, як на сміх:

Шапран та перець,— до якої страви?

Чи той мушкатний запашний горіх?

Імбирцю, може? Може, кардамону?

Цитрон заморський,— гріш йому ціна,

коли керсетку он яку червону

дають за вузлик прілого пшона.

Такий свят-вечір, що нема й куті.

Стоїть Іван. Над валом крупка сіє.

— Чого стоїш отут на видноті?

Ще стрілить хто.

— Не стрілить. Не посміє.

Був у Марусі. Снігом замело.

Прийшов до неї, навіть не зраділа.

А на свят-вечір як вона сиділа,

то вже од неї тіні те було.

Мовчить Іван, потемнівши лицем.

Очей не зводить з поля і дороги.

І кожна мить то може буть кінцем,

то може буть початком перемоги.

...А це якраз після Різдва уранці

ушкварили панове навдиранці.

Налаштували з ночі свою валку,

вже без погроз, без лютих перехвалок,

знялись тихенько — та й у степ безмежний.

То вже тепер хоч цвинтар незалежний.

Бо поки тут вони під валом бігали,

у ці ворота ступою товкли,

у спину їм з Брацлавщини й Чернігова

нових повстань пожежі припекли.

То й мусили забрать свої застави,

мабуть, уже не тільки з-під Полтави.

І відступили —- у полях тих самих.

За ними панство у ріжнатих санях.

І їхній ксьондз, небритий півзими,

закутаний в тутейші килими.

І те кварцяне військо зашкарубле,

і ті гусари, зведені на пси,

в обледеніле хутряне шкаруп’я

ховаючи похнюплені носи...

Вже й день минув, і обрії примеркли.

Уже й людьми дорога загула.

І кволим дзвоном цвинтарної церкви

жива Полтава голос подала.

Ген-ген у полі бовваніє чата.

А при дорозі, жерлом у замет,

стоїть покинута гармата,

чавунний львівський фальконет.

Де слідно кіньми, застрибали галки.

Вечірнє сонце скоро догорить.

...І знов димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить!

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ Розділ IX

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

і рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

на ціле поле світить, як ліхтар.

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка,

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

Воскресли люди, хоч який хто квелий,

після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті

і та он пнеться, хоче розцвісти.

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

Як гарно з хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

на Пасху їли хліб із лободи.

І знов лелека молиться до зірки.

Клинець городу хоче врожаю.

Є жменя жита, маку є півмірки,

і чорнобривці, й трохи рижію.

Спасибі, земле, за твої щедроти!

За білий цвіт, за те, що довші дні.

Прийшла весна. Сухоти є сухоти.

Все гіршає і гіршає мені.

Уже од кашлю в грудях все зболіло.

То в жар, то в холод кидає. Ну ось,

уже й моє намисто побіліло,

мов памороззю сизою взялось.

Як дивно, жар, але холонуть руки.

А солов’ї чогось як навісні!

Самотнім добре,— жодної розлуки.

Сухотним добре, — гаснуть навесні.

От тільки шкода — вже не заспіваю.

Город глушіє,— вже не прополю.

Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,

Життя, як промінь сонячний, ловлю.

А дні стоять,— не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

— Скажи, зозуле, скільки мені жити? —

Кує зозуля... Цілий день кує...

Іван приходив. Так, посидів мовчки.

Устав, пішов, оглянувся з воріт.

Лише весна укинулась в листочки,

підняв їх знову гетьман у похід.

Заграли знову труби до походу,

війнуло громом з Тясьмина-ріки.

Богдан підняв козацтво за свободу,