Матадор. Нотатки авантюриста

До Харкова нас поверталося таки значно менше, ніж їхало в Полтаву. Хтось залишився там навмисне, хтось заблукав, хтось забухав. Із тих, хто пропонував мені горілку, їхав додому лиш один. А от поети, що втішно, поверталися всі. Мої друзі так само всі були на місці. І це мене теж тішило.

Ми їхали й спілкувались. Наші розмови якось непомітно перетворилися на «кулуарне базікання». Хтось говорив про літературу, хтось про погоду, хтось про жінок. Усі були трохи втомлені, розмовляли не дуже голосно, стримано, сміх більше нагадував невимушені посмішки, а стійкість тіла кожного й зовсім бажала кращого. Вона, золотава дівчинка, сиділа окремо й слухала музику в плеєрі. Я підсів до неї.

– Як ти тут? – спитав я.

Вона посміхнулась.

– Змерзла?

– Та ні.

Я накинув їй на плечі арафатку. Я вперше був біля неї так близько. Ми почали говорити про виступ поетів, про гру гуртів і взагалі про поїздку. Потім наша розмова перебігла в більш особисту площину.

Так ми говорили десь із годину й навіть не помітили, як торкнулись одне одного руками. Власне, це я перший торкнувся її мізинця. І доторк цей багато для мене важив. Я й досі його пам’ятаю… І отой її маленький мізинчик так само… Може, це й смішно, але я й досі ношу фотографію її мізинчика у своєму гаманці…

Хай це видасться комусь банальним, але тієї миті мене наче струмом ударило. Ні, не струмом, – блискавкою, причому в самісіньке серце, у голову й далі. Я їй сказав, що в мене є зараз дівчина, з якою я зустрічаюся, тільки цього разу вона зі мною не поїхала. Точніше, я не взяв її з собою. І те, що я про все це розповів Марії, мені аж самому сподобалось. По-моєму, я вчинив правильно.

Посидівши ще трохи, ми вийшли в тамбур. Там я її поцілував. Та побути вдвох нам не дали. «Веселенька» харківська поетка, тримаючись за стіну, мило й загадково посміхнулася нам. Мабуть, щось запідозрила. Ми глянули одне на одного й посміхнулися їй у відповідь. Коли вона нарешті поповзла кудись далі, ми потонули в поцілунках – теплих, ніжних, палких і таких бажаних.

Потім ми повернулись у вагон. Нам було зрозуміло, що всім усе ясно, ну, майже всім. Пізніше, десь за місяць, коли ми спілкувалися з моїм «російським» другом Дімоном в Інтернеті – він знов раптом помандрував електричками в Росію, – я написав йому, що щасливий із тією, яку вперше поцілував у потязі Ужгород – Харків.

Потяг прибув до Харкова майже опівночі. Я провів її на автобус. Вона сиділа за вікном, а я стояв і дивився на неї, аж доки автобус не рушив. Тієї миті мені хотілося, щоб він не їхав узагалі. Я дивився й знову подумав, що Марія якась не така, як усі, вона якась божевільна, а ще неймовірно сексуальна. Мені здавалося, що я знаю її вже дуже-дуже давно. Отак я закохався.

Я чув про кохання з першого погляду, але не знав, що це трапиться зі мною. Це справді було кохання з першого погляду. Справжнісіньке.

Ця ніч для мене була якоюсь новою, незвичною й солодкою. Я довго не міг заснути. Думав про неї. Згадував наші цілунки, її губи, її запах, її подих, її очі. Я пестив і обіймав її подумки, її, мою золотаву дівчинку. Заплющував очі, а заснути не міг. Мені здавалось, що вона десь тут, поруч. Такого зі мною ніколи не було. Я навіть розгубився. Таке в мене було вперше, і я не знав, що з цим робити. Я лиш посміхався.

У вікно кімнати зазирав місяць, великий і круглий, як млинець, а теплий, як моє серце. Здавалося, він так само посміхається. «Може, теж закохався», – подумав я. Місяць трохи мене заспокоїв, і я згадав про свою «валізу» – так я інколи жартома називав ту дівчину, з якою зустрічався. «Завтра неодмінно з нею поговорю», – вирішив я.

3

Ранок наступного дня виявився незвичним. Я був якийсь не такий. У мене все падало з рук. Я робив усе невлад. Словом, не знав, куди поставити ногу. Та як не дивно, усе це мене не кумарило. У моїй душі жила весна, справжня тепла весна з променистим сонцем, молоденькими бруньками, талою водою, першими квітами, веселим співом пташок. Отак, тиняючись сюди-туди, мов неприкаяний, я й не помітив, як пролетіло півдня. Півдня пролетіло, а я не зробив нічого путнього. «Може, есемеснути Марії?» – подумав я й одразу ж відправив: «Зустрінемося сьогодні?» – «Давай». – «Під холодильником. О сьомій». – «Добре».

Не подумайте, що ми домовились зустрітися під холодильником у мене чи в неї на кухні. Просто в Харкові є пам’ятник, тобто був, – монумент на честь проголошення радянської влади в Україні на майдані Конституції. На постаменті гордо стояли п’ятеро революціонерів, делегатів якогось з’їзду. Харків’яни називали цей пам’ятник по-різному: хто – «П’ятеро з ломбарду несуть холодильник», хто просто – «П’ятеро з ломбарду», а дехто – «Троє з ломбарду», бо спереду тих чуваків було якраз троє. Чому саме «з ломбарду» й чому «холодильник»? Через специфіку композиції й через розташований поряд ломбард, одразу за пам’ятником. Кажуть, що ця назва прижилась іще й за аналогією: у 1948 році в Харкові проходив якийсь процес, що наробив багато шуму, під назвою «Шестеро з ломбарду». Але зараз не про це.

Отож, ми домовилися зустрітися саме під «холодильником». Я розумію, що це не дуже романтично, коли ти телефонуєш своїй дівчині й кажеш: «Привіт, мала! Давай зустрінемося під холодильником». Але я вже звик зустрічатися саме там, тож і не став вигадувати нічого іншого.

Запити мого серця, здається, були розв’язані, а от запити мозку – ні. Я пам’ятав, що мені треба якось розставити крапки над «і» з дівчиною, з якою ще й досі начебто «зустрічаюсь». Я вирішив не затягувати з цим ділом. Есемеснув і їй: «Давай зустрінемось о 18.20. Під холодильником». Так-так, знову під холодильником. Кінець так кінець.

Ми зустрілися в призначений час. Обнялись. Посміхнулись. У кав’ярні неподалік замовили зелений чай без цукру й меду для неї і чорну каву з апельсиновим соком для мене. Вона, як завжди, почала розповідати мені про своїх «дітей», ну, я їх уже згадував, щось торохтіла й торохтіла, розмахувала руками. Я дивився на неї як на годинник, слухав і нічого не чув. А потім, без усіляких вступів, узяв і сказав:

– Нам краще з тобою розбігтись.

Може, це було й неправильно, та я це зробив.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Кажу, нам краще з тобою розбігтись.

– Як це?

– Ну, бажано без істерик. Так, як роблять дорослі люди. Зрештою, можеш розбити чайний посуд, я заплачу. Бий.

Вона дивилася на мене й, здається, не могла повірити в те, що почула. На очах у неї були сльози. Мені стало якось не по собі.

– Я чогось думав, ти сприймеш це більш спокійно. Ми з тобою останнім часом не дуже ладнали. Весь час сварились. Я думав, для тебе це не буде несподіванкою. Ми ж недовго й разом були… Ну… слухай, заспокойся… Чуєш… Я так не люблю, коли хтось плаче, а тим паче, коли дівчина… І через мене…

– Я не хочу тебе бачити. Іди звідси, – сказала вона.

Я встав, зав’язав шарф, побажав їй знайти справжнє щастя. Її сльози мене бентежили, але я нічого не міг тут вдіяти. Просто взяв і пішов. Я зробив те, що хотів. «Ось так і розійшлися наші дороги», – зринула в моїй голові якась заяложена фраза.

Вийшовши з кав’ярні, я вдихнув на повні груди свіже весняне повітря, і мені аж полегшало. Ну як я вам?

Пішов під «холодильник». Стояв під ним недовго, бо з підземки якраз вибігла Марія – моя золотава дівчинка, моє кохання з першого погляду й до останнього подиху. Я пішов назустріч.